Коли Левко Лук’яненко почув смертний вирок, його охопив не страх, а «страшенний жаль»: він так багато планував — і майже нічого не встиг зробити для України. Наступні 72 доби у камері смертників він слухав, як за стіною наглядачі перекладають набої, не знаючи, чи доживе до ранку.
Через 30 років його рукою буде написаний проєкт Акта проголошення незалежності України.
У День відновлення Незалежності України, минуло 98 років від дня народження Левка Лук’яненка (1928–2018). Символічніше важко уявити: він народився 24 серпня – і саме цього дня здійснилася справа, якій присвятив життя.
Лук’яненко виріс у селянській родині в селі Хрипівка на Чернігівщині. Під час Голодомору родину врятував батько, який закопав мішок картоплі просто під стежкою.
Наприкінці 1944-го Левка мобілізували до війська 15-річним: він не зміг довести, що насправді народився у 1928 році. Служачи в Австрії, бачив ешелони з українським зерном, які прямували до Європи, поки вдома люди знову голодували. Тоді він поклявся перед небом боротися за самостійну Україну.
Лук’яненко міг зробити успішну партійну кар’єру: він закінчив юридичний факультет Московського університету. Натомість на Львівщині створив Українську робітничо-селянську спілку.
Вони не готували збройного повстання — хотіли скористатися правом України на вихід зі складу СРСР, яке формально містила навіть радянська Конституція. Коли Лук’яненко нагадав про це слідчим, у відповідь почув сміх.
Саме за цю мирну, конституційну боротьбу в травні 1961-го його звинуватили у «зраді батьківщини» й засудили до смертної кари.
З камери смертників він вийшов не на волю: вирок замінили на 15 років таборів суворого режиму.
Після звільнення Лук’яненко приєднався до Української Гельсінської групи, яка розповідала світові про злочини радянської системи. За це його знову заарештували й засудили до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. У таборі він став свідком останніх днів Василя Стуса.
Загалом радянська імперія забрала в нього майже 27 років свободи, але не змусила відмовитися від України.
23 серпня 1991-го Лук’яненко зрозумів: після провалу путчу в москві розгубленість комуністів триватиме недовго. Разом із Леонтієм Сандуляком він сів за стіл у кутку парламентської кімнати й написав проєкт Акта якомога коротшим — щоб депутати не втопили історичний шанс у дискусіях.
Наступного дня, у свій 63-й день народження, Левко Лук’яненко побачив на табло 346 голосів за незалежність України.
Після 2014 року він регулярно їздив на передову, привозив військовим книги й повторював: війна закінчиться тоді, коли українці хотітимуть не просто миру, а перемоги.
Згадуючи 24 серпня 1991-го, коли після голосування його підхопили на руки, Лук’яненко говорив:
«Якби моє життя закінчилося прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно».
Левко Григорович встиг. Україна, за яку радянський суд прирік його на смерть, повернула собі незалежність у день його народження.
Українська перемога
