Нещодавно повернулася з-за кордону. Ні, не з відпочинку в теплих краях. Їздила до дітей у Молдову. Два роки не бачила онуків.
На початку війни вони змушені були виїхати до родичів у Кишинів. Коли російські війська відступали з Київщини та Чернігівщини, вони продовжували обстрілювати мирні села й міста, часто не розбираючи, куди летять снаряди. Дісталося і нашому подвір’ю – туди влучили касетні боєприпаси. Після такого вже зовсім по-іншому сприймаєш слово «безпечно».
Думали, що на кілька тижнів – перечекати найстрашніше, поки все трохи вщухне. Але війна затягнулася, і тимчасовий виїзд перетворився на життя далеко від дому.
За чотири з половиною роки війни ми майже забули, що таке спокій.
У Молдові я раптом зрозуміла, наскільки сильно змінилася сама. Там люди просто живуть. Працюють, ходять у магазини, зустрічаються з друзями, гуляють із дітьми.
А я здригаюся від звуків. Увімкнулася газова колонка – і серце стислося: звук схожий на шахед. Щось гучно стукнуло на вулиці – знову здригаюся. Постійно беру до рук телефон, перевіряю новини, що там в Україні. А колись телефон був потрібен мені переважно для дзвінків.
Три дні поруч з дітьми і онуками нагадали мені, яким буває звичайне життя. Засинаєш і не прислухаєшся до неба. Прокидаєшся і не перевіряєш, чи була вночі тривога. Не думаєш, чи бігти в найближче укриття.
Люди спокійно живуть і планують завтрашній день. Вони знають, що десь там, в Україні, йде війна.
Для нас – це щоденна реальність.
Це безсонні ночі в метро під час обстрілів. Наші квартири й будинки, від яких після обстрілів залишаються самі стіни. Життя, які доводиться починати спочатку.
Коли живеш у мирі, війну важко уявити.
Коли живеш у війні – важко уявити мир.
Я повернулася додому після трьох мирних днів і ще гостріше відчула, наскільки ми втомилися від війни.
А ще – наскільки сильно хочемо жити просто і щасливо. Без тривог, вибухів, страху.
Просто жити.
Олена Вітнова
