
Володимиру Ковалю з Хмельниччини виповнилося 105 років. Він пережив Голодомор і Другу світову війну, десятиліттями працював, виховав двох дітей, дочекався онуків і правнуків. А одна з найтепліших деталей його сьогоднішнього життя майже стирає різницю у віці: коли 72-річний син приїжджає до батька, той може дати йому гроші зі словами: «Це тобі на квиток».
Володимир народився 1921 року в селі Щербівці неподалік Нової Ушиці. Нині живе разом із донькою та зятем. До них він переїхав після смерті дружини у 2017 році.

Його донька Євгенія згадує: батько завжди був активним. Працював у торгівлі – завідувачем торгівлі, згодом очолював сільпо. Навіть у поважному віці пішки ходив на роботу з одного села до іншого, незалежно від погоди.
Дисципліна залишилася з ним на все життя. Вмитися, почистити зуби, поголитися, охайно вдягнутися – звичний порядок дня. Донька пригадує, що з дому він не виходив у неначищених туфлях.
Та за 105 роками життя стоять і випробування, які важко вмістити в одну людську біографію.
Під час Голодомору 12-річний Володимир пас худобу односельців і допомагав їм по господарству, отримуючи за це їжу. Шматок хліба, печену картоплю чи молоко він ділив навпіл і частину приносив матері, яка виховувала його сама.
Перед Другою світовою його призвали до армії. Володимир служив у Білорусі, пройшов війну, форсував Одер і зустрів її завершення у 1945 році. Після цього ще два роки служив у Німеччині. Додому повернувся у 26 років – після восьми років військової служби.
Згодом одружився. У подружжя народилися донька Євгенія та син Василь. Сьогодні у Володимира троє онуків і троє правнуків.

Попри 105 років, пам’ять його досі не підводить. Він пам’ятає колишніх керівників, командирів і товаришів по службі, цікавиться новинами та обговорює з рідними те, що відбувається в Україні.
А ось якоїсь особливої «дієти довголіття» у чоловіка не було.
Одна з його улюблених страв і сьогодні напрочуд проста – хліб зі смальцем і помідором. Магазинної ковбаси та олії він не любить. Донька припускає, що свою роль могли зіграти постійний рух, звичка багато ходити пішки та дисциплінований спосіб життя, хоча єдиного секрету 105 років, звісно, не існує.
Та особливо теплою залишається його звичка дбати про дітей, яким самим уже за 70. Частину пенсії Володимир відкладає для них, онуків і правнуків, пам’ятає про свята та дні народження.
Бо, схоже, для батька вік дітей нічого не змінює. Навіть коли синові 72, для 105-річного тата він усе одно залишається сином, якому треба дати гроші на дорогу.
Як ви думаєте, що найбільше допомагає людині зберігати інтерес до життя навіть після ста років – рух, дисципліна, родина чи характер?
А які звички ваших бабусь і дідусів ви пам’ятаєте й хотіли б зберегти у власній родині?
Джерело: KP. UA


