Сьогодні на Овдіївській вулиці Ніжина навряд чи хтось, проходячи повз, здогадається, що колись тут здіймався храм, який міг би й нині бути однією з найвпізнаваніших архітектурних окрас міста.
Гострі готичні арки, високі шпилі, великі вітражні вікна, стрімкі вертикальні лінії – так виглядав римо-католицький костел на честь святих апостолів Петра і Павла. Сьогодні його вже немає. Але його історія збереглася в архівних документах, старих фотографіях і пам’яті міста.
Упродовж століть Ніжин був важливим торговельним і транспортним центром. Через місто проходили торгові шляхи, сюди приїздили купці, військові, ремісники та представники різних народів.
Поруч з українцями в Ніжині жили євреї, греки, поляки, німці та представники інших національностей. Кожна спільнота залишала після себе не лише імена в міських документах, а й власну культуру, традиції та архітектурні пам’ятки.
Так у місті з’явилася й католицька громада.
Петропавлівська римо-католицька парафія відома в Ніжині ще з XVIII століття. Її історія пов’язана, зокрема, з військовими німецького походження, які служили в ландміліцьких полках так званої Української лінії та проживали в місті. Для них питання власного храму було не просто архітектурною потребою. Це було місце молитви, зустрічей і збереження своєї віри далеко від рідних земель.
Перший костел у Ніжині був дерев’яним. Його звели на околиці міста. Та з часом католицька громада зростала, і дерев’яна споруда вже не відповідала її потребам.
На початку ХХ століття постало питання про будівництво нового храму. І саме тут історія стає особливо цікавою. У фондах Державного архіву Чернігівської області зберігся проєкт нового римо-католицького храму в Ніжині.
Судячи з проєктних матеріалів, це мала бути справжня готична споруда – храм із тією архітектурною виразністю, яку сьогодні ми звикли бачити передусім у старовинних європейських містах.
Гострі арки, шпилі, великі вікна, вертикальна композиція – костел мав буквально тягнутися вгору, створюючи відчуття висоти й величі. І важко не замислитися: яким був би сучасний Ніжин, якби ця будівля збереглася?
Новий кам’яний костел звели у 1905 році на вулиці Мільйонній – нині це Овдіївська.
Для Ніжина початку ХХ століття це була помітна архітектурна поява. Місто, яке й без того вирізнялося багатонаціональністю та великою кількістю храмів різних конфесій, отримало ще одну унікальну споруду.
Можна лише уявити, як над міською забудовою вирізнялися його шпилі, а крізь великі вікна всередину потрапляло світло.
Але ХХ століття принесло Ніжину, як і всій Україні, зовсім іншу історію.
Після встановлення радянської влади релігійне життя поступово зазнавало дедалі більших обмежень.
У 1922 році з костелу вилучили позолочені та срібні чаші, лампади й інше церковне начиння.
А у 1930 році храм зачинили.
Те, що роками було місцем молитви, раптом перестало виконувати своє призначення.
Проте історія костелу на цьому не завершилася.
Під час німецької окупації Ніжина у роки Другої світової війни богослужіння у костелі відновили.
Цьому сприяли німці-католики, які проживали або перебували в місті та щонеділі приходили до храму.
На короткий час будівля знову ожила. У ній знову звучала молитва.
Але ненадовго.
У 1943 році, під час боїв за Ніжин, костел згорів.
Після цього велична готична споруда вже не відновилася. Обгорілий храм стояв пусткою, нагадуючи про війну та зруйноване міське життя.
Здавалося б, руїни могли стати пам’яттю про те, що пережив Ніжин. Але радянська влада мала інші плани. У 1952 році костел повністю розібрали.
Разом із цеглою зникали його стіни, арки та шпилі.
Зникала споруда, яка майже пів століття була частиною міського пейзажу.
Сьогодні на її місці – інша будівля. Від самого костелу практично нічого не залишилося.
Ніжин і сьогодні дивує кількістю історичних споруд, але готичний Петропавлівський костел міг би стати ще однією його архітектурною візитівкою.
Він розповідав би про інший Ніжин – багатонаціональний, багатоконфесійний, відкритий до Європи. Про людей, які приїжджали сюди здалеку, жили, працювали, молилися і залишали після себе частину власної культури.
Ми втратили саму будівлю, але не втратили можливість пам’ятати про неї. І, можливо, старий архівний кресленик – це більше, ніж просто пожовклий документ. Це своєрідне вікно в Ніжин, якого вже немає.
Підготувала Марина Афон