У неділю на ніжинському базарі людно. Поміж прилавків, овочів, фруктів і гамору мимохідь помічаєш великі грона винограду, що виблискують на сонці, наче воскові. Чоловік за прилавком не вигукує нав’язливих рекламних фраз і не переконує, що його товар найкращий. Просто усміхається, жартує, розповідає про виноград так, ніби говорить про добрих знайомих.
– Сам вирощую. Тут, на нашій ніжинській землі.
Так я познайомилася з Миколою Івановичем Лазаревим. Спортсменом, виноградарем, пасічником, рибалкою, колишнім учителем фізкультури та тренером. Людиною, у якої, здається, просто не передбачено життя без захоплень.
Виноградарством по-справжньому Микола Іванович зацікавився близько семи років тому. Каже, спершу це було просто хобі, але з часом воно переросло у справжню пристрасть.
– Я захворів цією божою ягодою, – сміється він. – І вже не міг зупинитися.
Саджанці спочатку пророщував сам, частину купував, сорти шукав в інтернеті. Та з часом зрозумів: красива картинка ще не означає хороший виноград.
– Буває, дивишся на фотографію – гроно одне краще за інше. А виростиш – смакові властивості тебе не задовольняють. Тоді почав вибраковувати, перещеплювати. Не один десяток сортів просто викинув.
Сьогодні на двох дачних ділянках під Хвилівкою – одна чотири, друга дев’ять соток – у нього близько 150 сортів винограду. Киш-миш, Рембо, Раміна, Динька, Вкусняшка та багато інших. І зупинятися виноградар не збирається.
До свого винограду він ставиться прискіпливо. І не лише до смаку чи вигляду. Принципово не хоче використовувати зайву хімію.
– Я ж сам його їм. То як я можу обманювати людей? Обробляю біологічними, нешкідливими препаратами. Хімію використовую лише до цвітіння, а далі – тільки біологічні. І людей не травлю.
Особлива мрія виноградаря – виростити Римський рубін. Про цей сорт він може розповідати довго. Каже, у Японії гроно цього винограду вагою близько 800 грамів свого часу продали на аукціоні за 8200 доларів. Його особливість – калібровані ягоди однакового розміру та ваги, насиченого червоного кольору.
– У мене немає Римського рубіна. Як я можу спокійно лягати спати? – сміється чоловік. – Ось тому й хочу виростити його у себе. Це моя мрія.
Дістати цей сорт непросто, але, як переконаний Микола Іванович, українців труднощами не зупиниш. Римський рубін уже з’являється в Україні.
Догляд за виноградом і його вирощування – це щоденна праця. Микола Іванович добре знає ціну цій роботі.
– Чогось у людей така психологія: якщо людина виростила щось сама, то це потрібно віддати за безцінь. А в аптеках чи супермаркетах на ціни не дивляться, тисячі витрачають.
Якщо виноград став справою, якою Микола Лазарев займається сьогодні, то спорт був і залишається важливою частиною його життя.
Багато років він працював учителем фізичної культури – спочатку у дев’ятій школі, потім у сімнадцятій. Готував учнів до змагань і спартакіад, його вихованці поверталися з призовими місцями. За багаторічну працю Микола Іванович був удостоєний звання «Відмінник народної освіти». Останні 15 років трудової діяльності викладав фізичне виховання в агроінституті, а за сумісництвом тренував студентську футбольну команду.
Перед грою у нього був свій порядок.
– Розминка. І обов’язково віджимання від лави. Хто вже не може – встає і відходить. Майже завжди «дід» залишається один, – сміється Микола Іванович.
«Дідом» він називає себе жартома, хоча слово це до нього якось зовсім не пасує. Він досі грає у волейбол, а часом збирається зі студентами й виходить проти них на майданчик. І молодь, за його словами, програвати йому зовсім не хоче. Але й він поступатися не звик.
У його спортивній біографії – чимало нагород. Кубки, медалі, дипломи. Був і чемпіоном України з міні-футболу серед викладачів вікової категорії 35+. На той час Миколі Івановичу було за 50. Останнім часом футбол довелося залишити. Два роки тому він переніс операцію із заміни суглоба, а після травми ноги повернутися до улюбленої гри вже не дозволяє рухливість.
Але зупинятися він не збирається.
– Життя – це рух. Поки ноги носять. Я отримую від спорту задоволення.
Є в нього навіть власне правило, яке він перетворив на своєрідний виклик самому собі: скільки років – стільки й віджимань.
– От думаю: а як мені буде 120, чи зможу віджатися 120 разів? – сміється. – Але я хитрий. Уже зараз готую себе, роблю запас у два-три зайвих рази.
У цих словах – увесь Микола Лазарев. Він не вміє жити «на паузі». Якщо не спорт – то виноград. Якщо не виноград – то пасіка.
До бджільництва його свого часу привчив тесть, який був пасічником. Було у Миколи Івановича понад три десятки бджолиних сімей. Тепер залишилося близько десятка вуликів – переважно для себе.
А ще є риболовля, волейбол. Є молодь, із якою хочеться грати, спілкуватися і залишатися в русі.
– Коли працював, у мене було набагато більше вільного часу, – зізнається він. – Тепер його майже не залишається. Виноградний рай потребує чимало уваги й щоденної праці.
Можливо, саме тому цей «рай» і росте. Бо за ним стоїть людина, яка звикла не чекати результату, а щодня щось робити для нього.
– Цікаве в мене було життя. Насичене, калорійне, – підсумовує Микола Іванович.
Та назвати це підсумком навряд чи можна. Це просто черговий етап. Бо для людини, яка вважає, що життя – це рух, зупинка точно не входить у плани.
А ще одна мрія – мати власний прилавок із найсмачнішим виноградом і спостерігати за реакцією покупців. Щоб люди куштували ягоду, дивувалися її смаку й запитували: «Невже це наш виноград?» Саме такі емоції, каже Микола Іванович, були б для нього найкращою винагородою за роки праці.
Олена КРЕСАН
