— Я навіть не знаю, пішов Максимко до школи, чи ні. 14 серпня сім років виповнилося… Кажуть, взяли під опіку, — у розпачі 64-річна Катерина Шейко з Лосинівки Ніжинського району, бабуся семирічного Максима Захарченка. — Як же так? Скільки я листів в усі інстанції писала. Їздила туди. Невже ніхто не в змозі мені допомогти повернути внука? Максимко тут народився, досі прописаний в цій хаті в Лосинівці, де я живу. Жили у мене з мамою, моєю невісткою Лілею до 2016 року. Син мій, батько хлопчика, сидить у тюрмі, вже відсидів пів терміна.
У 2016, перед Новим роком, Ліля поїхала на свою батьківщину в Докучаєвськ Донецької області там померла її мати. Взяла Максимка з собою. З ними поїхала моя друга невістка Яна. Згодом Яна повернулася, а Ліля з Максимом — ні. Її батьку ампутували ногу, він хворий на цукровий діабет. Ліля за ним доглядала. Ми постійно спілкувалися з Максимком по скайпу. Ліля почала пити, онука забирали до реабілітаційного центру.
Ліля померла 14 липня минулого року. Кажуть від горілки, але в свідоцтві про смерть цього нема. Дідусь від онука відмовився. Він не може його доглядати.
Ми приїхали туди 29 вересня. В Докучаєвську сказали, що Максимка вже взяли під опіку чужі люди, 29 серпня. Ні хто взяв, ні де його шукати, не говорили.
Кому тільки не дзвонила, куди тільки не зверталася. В поліцію зверталася. В Ніжині і в Маріуполі.
І відповідей прийшло багато, все відписки. Пишуть, що від родичів після смерті дитини заяв про бажання взяти його під опіку не надходило. З офісу Президента України відповідь була від Миколи Кулеби. Від Геннадія Кузнецова, начальника штабу антитерористичного центру при службі безпеки України відповідь прийшла, пише, що за обліком об’єднаного центру Захарченко Максим Олексійович значиться як незаконно позбавлений волі. А в кінці листа — що станом на 8 квітня 2020 року факт незаконного утримання Максима Захарченко представниками окупаційних адміністрацій Російської федерації в Донецькій області не підтверджено.
Пишуть, що я його не шукала.
І що мені з цим робити?
Остання відповідь прийшла від представника уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Філіпішиної, 10 вересня. Також нічого для мене хорошого.
Я ще повна сил. У мене два сини і донька. Усього 11 онуків, повна хата, як посходяться. Невже ж би я цю дитину не доглянула? Не виховала громадянина України? Дуже сумую за Максимом. Де наш хлопчик, що з ним?
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1793), 24 вересня 2020 року
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
