Тендітна, привітна, освічена та вдягнена зі смаком, такою зустріла журналістів 90-річна жителька Ніжина Музиченко Любов Петрівна.
Спостерігаючи жахіття війни, потрапивши до лікарні від важкої праці вона змогла зберегти щирий позитив та невичерпну енергію.
31 жовтня Любов Петрівна відсвяткувала чергову, вагому віху свого життя – 90 років.
Скільки пережила та як пройшли ці роки вона радо повідала ніжинським журналістам газети «Свідомий погляд».
Розкажіть про дитячі роки
Важко згадувати (виступають сльози на очах-ред.). Народилася й зростала в селі Пашківка, що на Ніжинщині.
Ми всі тоді робили з ранку й до ранку. Вдень косиш, а ніччю в’язали десь по 13 кіп, а в кіпі по 60 снопів. Нічого легко не давалося. Потім ще й війна почалася й довелося окопи рити…
Як зараз пам’ятаю: матері готeвили їжу для партизанів, в хід йшло все що росло на городі. На них (партизанах-ред.) була вся надія й ми підтримували їх всіма силами. Наче гуляючи ввечері, ми підлітки, кралися до самісінького краю ліса, чекали, затамувавши подих, поки вони вийдуть та візьмуть в нас торбочки з припасами. Раді були дуже, що стали в пригоді. Дружба і єдність завжди мають бути посеред людей, тоді за нами майбутнє.
Довелося й розстріляних поліцаїв побачити. Наші партизани вислідили їх, влаштували допит, а потім всіх за селом розстріляли. Таке важко забути.
Ким в дитинстві мріяли стати?
У школі була відмінницею, тому після восьми класів поступила у Ніжинське медичне училище. Навчалася добре, поки практика не почалася. А там нерви мої не витримали… Ось кладуть перед тобою мертву людину й кажуть поритися в ньому. Бувало таке, що й без шкіри клали… Для того, щоб працювати в медицині треба мати дуже сильні нерви! Я ж не витримала та пішла працювати в Пашківський колгосп.
Як опинилися в Ніжині?
У 22 роки вийшла заміж та народила дочку й сина. Жили в селі, поки чоловік не почав заготовляти ліс. Завдяки цій роботі змогли назбирати гроші на будівництво житла в Ніжині. На жаль в колгоспі не платили гроші, а платили продуктами за трудодні, то ж вирішили поїхати на заробітки задля кращого життя до Ніжина.
Чи важкий був труд в колгоспі?
Були молоді, здорові, все робили вручну! Зараз частенько думаю, як же ми всі робили тяжко. Тоді навіть не думала, що проживу так довго, а тепер зрозуміла, що цим я й живу.
Не дивлячись ні на які складнощі, нам, молоді, було весело, адже працювали ми всі разом, всі разом і відпочивали – співали пісні, влаштовували посиденьки, рівні були – це нас об’єднувало й дуже допомагало жити на повну.
Викличуть бувало до керівництва й премію дадуть за ударний труд або перевиконання плану. Грошима звісно не давали, могли дати гарну тканину на плаття чи фартух. Тому була дуже рада, адже могла пошити собі унікальну сукню, якої ні в кого не було.
Як вам працювалося на Ніжинському заводі Сільмаш?
Була завжди маленька та худенька, а на заводі треба було постійно мати справу з важкими станками, от я й підірвалася.
Два рази потрапляла до Київської лікарні, і місяцями там лежала. Якраз сестра медиком працювала, вона мене й витягла з того світу. Забирали мене з Ніжина машиною, я вже ходить не могла.
Лікарі пропонували два варіанти: або операція, щоб підшити шлунок, який впав у малий таз, або погладшати, щоб жир міг тримати шлунок на місці. Чоловік сестри працював у науково-дослідницькому інституті та просив своїх студентів-іноземців привозити мені ліки з-за кордону. Ось так мене мої рідні й врятували. Не жаліюсь на здоров’я і сьогодні.
В чому ви вбачаєте людське щастя?
Зараз й ситі, й напиті, обуті й одіті з ніг до голови, а радості ніякої. В усьому люди мають достаток: і в магазинах вистачає товарів, їжі зараз на любий смак, дозвілля на будь який гаманець, а люди не веселі й знервовані. Мабуть, не в матеріальному щастя. Діти, онуки – вони наше щастя, тільки шкода, що немає половинки, побалакати ні з ким. Але я все одно дуже щаслива!
Чи відчуваєте ви піклування?
Хоча мій чоловік вже давно помер, але залишилися рідні люди поруч. Відчуваю їх любов постійно. Зять виїздив підробляти, то по приїзду обнімав та радів зустрічі. Мені так це приємно, і можу впевнено сказати, що мені дуже повезло!
На жаль, державі ми-пенсіонери не потрібні. Я ветеран праці, учасник війни, інвалід 1-ої групи, а пенсія навіть не доходе до 2 тисяч гривень, де ж це таке видимо.
У чому секрет вашого гарно вигляду?
Дарма, що я старенька. Старість не причина не слідкувати за собою. Жінка має гарно виглядати в будь-якому віці, навіть в 90 років (сміється-ред.) Я сама можу піти на базар і купити собі щось, і до церкви люблю ходити гарно вдягнена, а ще обов’язково гуляю на вулиці, ходжу околицями. Активність це запорука довголіття!
Спілкувалась Лілія Журко
