У кожного володаря гетьманської булави була своя доля. Кожен по-різному сходив на найвищий владний щабель Гетьманату й у свій спосіб летів донизу. Показово, що за перші 50 з лишком років існування Гетьманщини (1648-1700 рр.) лише гетьман Богдан Хмельницький помер, вочевидь, своєю смертю з булавою в руках. Решта ж 7 гетьманів (Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Петро Суховій, Михайло Ханенко та Іван Самойлович) були в різний спосіб усунуті від влади старшиною, або ж волею правителів Варшави, Стамбулу чи Москви. А гетьман Іван Брюховецький, разом зі своїм побратимом ніжинським полковником Іваном Сохою, взагалі були вбиті оскаженілими козаками.
Гетьманська булава річ примхлива. До ласих рук своїх обранців вона переходила неохоче та за різноманітних цікавих обставин. Втім, з поміж всіх гетьманів ІІ пол. XVII ст. у найцікавіший спосіб було обрано Демка Ігнатовича – родича першого ніжинського полковника доби Гетьманщини Прокопа Шумейка. Гетьманська булава перейшла до Д. Ігнатовича в непростий для України час – у розпал другої українсько-московської війни 1668 року. Після вбивства козаками гетьмана І. Брюховецького та втечі на Правобережжя гетьмана П. Дорошенка, постало нагальне питання обрання нового керманича держави та козацького війська, що вело бої проти московської армії та її прихильників на вулицях міст та сіл Лівобережної України. Перед втечею гетьман П. Дорошенко призначив Д. Ігнатовича наказним гетьманом. Тож Д. Ігнатович, в силу розпалу війни, був головним кандидатом на найвищу посаду в державі. Скликати і проводити загальну «чорну» раду, як це було в червні 1663 р. неподалік Ніжина, не було часу. Тож повноваження з обрання гетьмана було покладено на старшинську раду. Але зібрати всіх полковників і Генеральний уряд було теж непросто. На Лівобережній Україні перебували війська московського князя Григорія Ромодановського, частина генеральної старшини і полковників були вбиті, інші втекли з гетьманом П. Дорошенком на Правобережжя. Так, зокрема, вчинив і попередній ніжинський полковник Артем Мартинович. В решті-решт, Д. Ігнатович взяв вирішення проблеми обрання його повноправним гетьманом Лівобережної України до власних рук. Старшинська рада мала відбутися за будь-якої кількості її учасників.
Старшинська рада з обрання гетьмана була призначена на грудень 1668 р. у Новгород-Сіверську – сотенному центрі Ніжинського козацького полку. На раду прибула жменька міщан з лівобережних міст, декілька полкових старшин та лише три полковника, з поміж яких і ніжинський полковник Остап Золотаренко. Старшинська рада, через свою малочисельність, була нелегітимною. Всі учасники ради усвідомлювали це й тому вагалися обирати Д. Ігнатовича гетьманом. Причин до вагання було вдосталь: відсутність інших кандидатів на булаву, нестача представників зі всіх полків Лівобережжя. До того ж, юридично гетьманом всіє України досі був Петро Дорошенко, якого у червні 1668 р. козаки обох берегів Дніпра обрали своїм гетьманом й клялися йому у вірності.
Д. Ігнатович передбачив можливість такого повороту подій й тому завчасно наказав вірним йому козакам оточити двір, де мала проходити рада. Двері до світлиці були заперті. Старшина була поставлена перед фактом того, що якщо вони не оберуть Д. Ігнатовича гетьманом, навряд чи хто вийде зі світлиці живим. У світлиці тривалий час панувала тиша, козакам відібрало мову. Кожне сказане слово мало неабияку вагу й розкидатися такими каменями ніхто не наважувався. Тверезості мислення додавала і розставлена навколо варта, що «Дамоклевим мечем» висіла над учасниками ради. Невидиме людському оку повітря ставало тяжким. Раптово павутину смертоносної тиші порушив голос чернігівського архієпископа Лазара Барановича. Духівник запропонував присутнім на раді старшинам, козакам та міщанам обрати гетьманом Д. Ігнатовича – відважного та досвідченого козака, активного учасника Національно-визвольної революції 1648-1657 років. Слова Л. Барановича облегшили повітря, всі враз почали говорити. Український народ потребував лідера, а козаки гетьмана, тож рада одноголосно запропонувала гетьманську булаву Д. Ігнатовичу. Наперед підготовлені козаки внесли до світлиці гетьманські клейноди, з поміж яких красувалася всім бажана гетьманська булава. Згідно старого козацького звичаю, присутні запропонували Д. Ігнатовичу взяти булаву, а разом з тим і відповідальність за український народ та його славних синів-козаків. За тим же звичаєм, претендент двічі відмовився від булави, «як стара дівка від багатого жениха». За третім проханням, Д. Ігнатович змилувався над ніжинським полковником О. Золотаренком та іншими учасниками ради й погодився стати другим в історії гетьманом Лівобережної України. Першим, як відомо, був Іван Брюховецький, обраний на гетьманство у 1663 р. у ході кривавої Чорної ради неподалік Ніжина.
Ось так, грудневого дня 1668 р. Гетьманщина одержала нового гетьмана. Легітимність його обрання була ваговим аргументом опозиції Д. Ігнатовича упродовж всього його короткого правління. Втім, незважаючи на всі моменти обрання, Д. Ігнатович був вдалим гетьманом, який виторгував у Москви умови Глухівських мирних статей, за якими Україна повертала ті вольності, що мала за життя Б. Хмельницького. З Гетьманщини було вигнано московських чиновників, московські стрільці залишилися залогами лише в п’ятьох містах: Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. З далекого Сибіру було повернуто когорту висланої раніше української козацької старшини, зокрема ніжинця Левка Бута. У Ніжині та низці інших міст Гетьманщини, що розташовувалися на дорогах міжнародного значення, було створено поштові станції. Гетьман намагався об’єднати під своєю булавою всі українські землі. За словами відомого донощика й московського прихвосня ніжинського протопопа Симеона Адамовича: «Гетьман Д. Ігнатович прагнув, щоб в Україні й нога московська не стояла». У березні 1672 р. московський уряд, розуміючи можливість втрати контролю над Україною через самостійність її гетьмана, організував державний переворот. Гетьмана Д. Ігнатовича було звинувачено у зраді московському царю, заарештовано, засуджено і вислано до Сибіру, де він і помер. Найгіршим було те, що переворот було здійснено не московським стрільцями, а руками козацької старшини, яка теж прагнула омріяної гетьманської булави. Були серед змовників і представники Ніжинського полку: Петро Забіла та Пилип Уманець. Останній за цю зраду одержав ніжинський полковницький пірнач. Гетьманська булава залишатися без володаря. Кожен із учасників змови прагнув одержати гетьманську булаву. Та найбільш спритнішим виявився генеральний суддя Іван Самойлович.
Роман Желєзко – завідувач відділу історії м. Ніжина
Ніжинського краєзнавчого музею імені І. Спаського
