12-річний носівський іранець Міран Масджеді Харіс провів зимові канікули у рідні по татові в Туреччині. Мама хлопчика Наталя родом з Носівки, тато Масджид — іранець. Сестра по батькові Сагар — іранка, довгий час жила з родиною на Кіпрі, після кризи переїхали до Туреччини. У неї і гостював, у місті Белікдузу. Разом погуляли декілька днів по Стамбулу.
— Три роки не був у Туреччині (передостанній раз літали на відпочинок), підріс, по-іншому подивився на країну, — всідається на стільчик Міран Масджеді Харіс.
Про Туреччину говорить з теплотою.
На декілька міст і країн
Міран два роки тому переїхав з Києва до Носівки, де мешкає у родині Товстух, прабабусі і прадідуся по мамі. Бабуся і дідусь, котрі материні батьки, вже покійні.
Мама і тато хлопчика пакують валізи, щоб переїхати до Туреччини. Поки — тато в Києві, мама курсує між столицею і Носівкою.
У крові Мірана намішано декілька національностей: українці, іранці, американці (по татові прізвище Харіс — звідти).
— По ньому не скажеш, що східна людина, — киває на сина 37-річна Наталя Масджеді Харіс. — І чоловік у мене не вилитий іранець. Колись гуляли по столиці з ним і його двома друзями. Друзів поліція зупинила, а його ні. Поки не заговорив, не зрозуміли, що він не місцевий.
При записі в свідоцтві про народження виникли проблеми. Прізвища Масджеді і Харіс написали через дефіс, як це роблять в Україні. Довелося міняти документи. Оскільки за іранською традицією мають бути два окремих слова без дефіса.
Україна — Туреччина: Міжміський транспорт
— Найбільше вразила окрема лінія для міжміського громадського транспорту, — округлює оченята від турецьких спогадів Міран. — Автобуси, типу «Київ – Носівка», тільки турецькі, спокійно їдуть окремою дорогою. Оце круто.
— Тільки ганяють дуже швидко, — долучається до розмови Наталя.
— Я навіть однією рукою втримався! — Згорда поглядає на матір хлопчик. — Якби у нас така інфраструктура була, як у Туреччині, такі хороші дороги, і наші б водії ганяли.
Мечеть і баня
— У мечеті є зона, куди можна заходити тільки чоловікам, а виключно жіночої — немає, — розповідає далі. І Міран, і Наталя мусульмани. — Ми, чоловіки, можемо знаходитися, де завгодно, а ви, жінки, — тільки на одній частині.
— От тільки набудувала там всього наша українська Роксолана, — поблажливо усміхається мама. — До речі, за сто доларів можна сходити в баню Роксолани.
Туреччина — Іран
— У Туреччині, на відміну від Ірану, у людей є право вибору, — порівнює дві мусульманські країни Наталя. — В Ірані ж релігія — понад усе. І дотримання всіх канонів.
— Ага, полетіли в гості до Масджидових батьків, так поліція до Наталі підходила з претензіями, — заходить в хату 80-річна прабабуся Мірана Інна Товстуха. — Онука, як належить, вдягла довге вбрання, яке закривало все тіло, покрила голову. Ан, не все! Бачте, ноги без шкарпеток були, з-під подолу плаття мелькали!
Україна — Чехія
Наталя до заміжжя жила в Чехії. Там у неї рідна тітка з родиною. Працювала на заводі автодеталей. Каже, не сподобалося.
— Те, як до нас ставляться місцеві, — неприємно, — зізнається. — Це був 2004 рік. Тітка, щоб я вивчила чеську мову, попросила поставити мене в зміну, де не було жодного українця чи росіянина. А чехи, як почують мою мову, зразу: «Руска, руска». Ні, кажу, я не росіянка, я українка. А вони: «Однаково». Розказували, що не люблять нашого брата ще з часів Другої світової. Мовляв, наші військові займалися мародерством і гвалтували жінок. Коли те було? І до чого тут я? Час вже забути, а вони з покоління в покоління ці історії переповідають і не люблять нас.
Де знайти іноземця?
Поки говоримо, з’ясувалося, що Наталя Масджеді ніколи не зустрічалася з українцем. Жартує, що не може порівняти українських мужчин з іноземцями.
— Після школи збиралась заміж за чеха, — пригадує. — Та, виявилося, поки немає 18, це зробити важко. А потім якось почуття згасли. Повернулася в Носівку. Працювала на м’ясокомбінаті. Подруги підбили поїхати на День Незалежності у Київ. У мене робочий день. Пішла до начальства підписувати відгул за власний рахунок. А він ще мені: «Дивись, там чоловіка собі не знайди, повертайся».
І познайомилися на День Незалежності, на Майдані, з цими іранцями. Тоді ще майбутній чоловік з друзями подорожували світом. Приїхали в Україну — Одеса, потім Київ. Гроші закінчилися. Масджид почав працювати механіком. Так і залишився в Україні.
При знайомстві говорили російською.
— Він і досі з великим акцентом розмовляє, — сміється Міран.
Наталя із сином Міраном під час турецьких гостин
Іноземні мови — обов’язково
— У школі з англійської мала четвірку, — зізнається Наталя. — Але й то зависока для мене оцінка, не знала я її на чотири. Вчила сама, коли зрозуміла, що треба. Тепер знаю: українську, російську, чеську, англійську, трохи польську, німецьку (пишу добре, а розмовної практики не мала) і фарсі (перська — мова Ірану).
— А я можу говорити тільки українською, російською і англійською, — печалиться Міран. — Ні турецької, ні батькової фарсі не знаю. Тільки декілька елементарних слів. Коли був у Туреччині, говорив англійською.
— Ким ти себе відчуваєш: українцем чи іранцем?
— Я не українець і не іранець, я — міранець, — віджартовується хлопчина.
Поки — в Носівці
Інна і Петро Товстухи — похилого віку, зі слабким здоров’ям. У Інни Олексіївни проблеми із серцем. Говорить, якби не лікар-кардіолог обласної лікарні Руслан Назаренко, може, уже б і на світі не було. Та тримаються, бо треба правнука глядіти. Скільки ще — питання поки відкрите.
Міран вчитися не хоче. Переживають, що не переведуть із 7 класу. Мама Наталя ходила до школи. Вчителі жалілись: підготується — «десятка», але ж не хоче вчитися, піниться, бдине захоплення — гурток радіозв’язку при Носівській станції юних техніків. Займається перший рік, але досягненнями Мірана задоволені.
Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №6 (1760), 6 лютого 2020 року. Фото з особистого архіву родини Масджеді Харіс
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.
