22 червня відзначали День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні
«… Двадцать второго июня,
Ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили
Что началась война…»
22 червня 1941 року, о 4-ій годині фашистська Німеччина нанесла СРСР удар величезної сили. Удосвіта почалося бомбардування радянських міст і військових аеродромів. Бомби посипалися на Мурманськ, Мінськ, Одесу, Київ, Севастополь. За перші три тижні Червоною Армією було втрачено 850 тис. чоловік особистого складу, 3.5 тис. літаків, близько 6 тис. танків, 20 тис. гармат і кулеметів. За офіційними даними кількість втрат наших співвітчизників склала 9.000.000. Роки йдуть і багато що стирається з пам’яті…Дату 22 червня ми пам’ятатимемо з покоління до покоління…
На території військової частини А4503, більш відомої в Ніжині, як «80-й склад» у вересні 1943 року була розстріляна знаменита група підпільників на чолі зі сліпим юристом Яковом Батюком. Цегляна стіна складу досі зберігає дірки від куль. Більше 10 днів молодих патріотів та їх керівника Якова Батюка, катували у гестапівській тюрмі, але фашистам так і не вдалося зламати їх бойовий дух. В ніч з 6 по 7 вересня 1943 р. всіх 26 арештованих підпільників розстріляли. Лише в 1965 році Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а місце розстрілу знайшли лише в цьому році.
Якби не було війни, наскільки б по-іншому склалися тисячі доль! Наші вічно молоді дідусі, які не повернулися з війни – любили Батьківщину всім серцем і захищали її ціною власного життя.
Редакція нашого видання пропонує вашій увазі архівний матеріал – розмову з учасником війни Марією Василівною Леонтьевою (матеріал з архіву 2008 року).
ВІН – УЧАСНИК БОЙОВИХ ДІЙ,
ВОНА – УЧАСНИК ВІЙНИ
Таких сімей по світу – безліч, бо війна внесла свої поправки в долі людей, які залишились живими. Не виняток і наше місто. Із Далекої Литви, після війни, приїхала до Ніжина Марія Леонтьєва з чоловіком Олександром. Росіяни за походженням, вони познайомились в Литві, коли працювали на заводі. Марії Василівні Леонтьєвій 86 (правка авт. – на момент 2008 року), чоловік Олександр помер в 1994. Вона розказувала нам, як у післявоєнні роки познайомились із Сашею, а ще – коли в 16 років почула звістку про початок війни,.. Стільки років минуло, але без сліз розповідати не могла…
Коротко Марія Василівна повідала нам про своє життя у воєнні роки. Багато чого й забулося, та й згадувати важко. Розповідь почала з того, що в ранньому дитинстві була на стільки кволою, що всі знали: дитина помре. «Хіба ж я думала, що доживу до такого віку?» – дивується старенька та гірко всміхається.
На війну мене не взяли – замала ростом,
кілограмів 30 важила і була ще зовсім дитиною
Чи пам’ятаєте, де і коли вас застала звістка про початок війни 22 червня в 1941-му?
Коли почалась війна, ми з сім’єю жили в Махачкалі. Я вже тоді навчалась в автодорожньому технікумі. То були страшні дні! Стільки людей тікало від нападу, шукали собі пристанище та евакуювалися!
В перші дні війни мої документи передали в медичний, аби трохи навчити та відправити на війну. Мені тоді було 16 років, і жили ми з сім’єю упроголодь. Я була худорлява та маленька ростом. На війну мене не взяли, та я б і не змогла, адже там стільки горя і смерті!
Де ви жили в перші роки війни?
Я поїхала на воєнний завод і мене прийняли учеником токаря. Працювала там з 7 ранку до 7 вечора – важко було дуже. Я мала: то до верстата не достаю, то не підніму важку деталь! А руки постійно були поранені від металевої стружки. Згодом, наш керівник зміни зжалився наді мною і сказав: «Що ж ми дитину мучимо? Давайте переведемо її учеником відділу технічного контролю». Так я і пропрацювала на заводі до 44-го року.
Вже тоді ми чекали, що скоро війна повинна закінчитись і можна хоч якось планувати своє майбутнє. Мій керівник порадив поїхати в технікум, де я навчалася до війни. Пам’ятаю, як сказав: «Ти ж у школі вчилася на відмінно, поїдь туди. Скоро вже закінчиться війна, а тобі треба думати про майбутнє». От в 44-ому році я поїхала в свій технікум і мене прийняли.
А коли прийшла звістка про закінчення війни, ви б бачили скільки радості тоді було! Це не переказати словами! Всі і плакали, і сміялись, обіймалися, і просто не знали що робити. Навіть не вірилось, що ми таки перемогли!
Як доля склалася після війни? Як ви потрапили до Ніжина?
Після технікуму мене направили працювати на завод до Литви у м. Клайпеда. Там і познайомилась з чоловіком. Він приїхав із Мурманська навідатися до брата. Олександр Олександрович – звали мого чоловіка. Він – учасник бойових дій, має численні нагороди. (Марія Василівна також має нагороди учасника війни – авт.) Вже із Литви ми разом з ним приїхали до Ніжина, бо мене направили працювати на механічний завод. Так і залишилися з Олександром тут у Ніжині і прожили все життя аж до золотого весілля.
До речі –
Дітей у цієї пари не було, бо після війни Олександру поставили діагноз: відкрита форма туберкульозу і жінці народжувати не радили. Марія Василівна каже: «Як же я могла залишити тоді Сашу? Йому вкрай потрібна була моя підтримка! Ні, ми були разом, і надіялись, що все буде добре». І хоча вже давно немає на світі чоловіка, з яким прожила 51 рік, але залишилась добра пам’ять: на 50-річчя він подарував Марії альбом з власними віршами та збірку старих фотографій – з різних періодів їхнього життя. А на золоте весілля Марія Василівна і забула про дату, але чоловік прийшов додому з величезним букетом троянд!
Як підсумок:
Чому сьогодні так багато розлучень, причиною яких в основному є банальні ситуації. Невже нам потрібно більше горя, аби ми могли цінувати і любити один одного?.
Далі – без коментарів…
Довідково:
За інформацією Ніжинської міської організації ветеранів України сьогодні у нашому місті налічується чотири тисячі дітей війни, 39 чоловік учасників війни та 18 – це діти партизанського патронату (прирівняні до учасників війни).
Підготувала: Тіна Кошелевська
Фото з архіву
