Коли я вперше прочитав опус Михайла Жирохова «Іван Бовкун: Кривавий шлях народного месника», то на мене відразу повіяло смородом фальшивих звинувачень, зразка 40-50-их років минулого століття, висунуті проти мужнього бойового офіцера Героя Радянського Союзу, легендарного партизанського командира Івана Михайловича Бовкуна. Напередодні виходу цієї книги я зустрівся з її автором, до речі з його ініціативи, і передав йому ряд копій документів, що стосуються воєнної і післявоєнної долі І. Бовкуна. М.Жирохов здався мені порядною людиною та істориком, але я помилився, так буває. На відміну від М.Жирохова, я не тільки ковтав архівний пил у Москві, Києві та Чернігові, але й мав за честь спілкуватися з колишніми партизанами і підпільниками. Всі вони були героїчними і чесними людьми. У мене не було й немає підстав ставити під сумнів їхні спогади про той складний час, про підлість і героїзм.
Як відомо І. Бовкуна було раптово заарештовано 10 квітня 1946 р. в м. Ризі співробітниками МДБ по наказу самого генерал-полковника Абакумова і доставлено спеціальним літаком до Москви, точніше в камеру сумнозвісної Луб’янки. Під час першого допиту йому було висунуто звинувачення в тому, що він гестапівський шпигун, який поширював антирадянські настрої, шляхом терору захопив керівництво партизанським загоном, набирав до загону німецьких прибічників, не виконав наказ ЦК КП(б)У «Про організацію переправ на річках Дніпро, Десна та Прип’ять». Вся ця наклепницька вигадка мала свою передісторію, що датується 1944 роком. Тоді І.Бовкун в категоричній формі відмовив Федорову в його претензіях на керівництво підпільним обкомом партії і партизанським рухом на Носівщині. Після цього І.Бовкун повертається на фронт, де керує штабом партизанського руху при розвідувальному управлінні IV Українського фронту та займається організацією рейдів радянських партизан до Чехії та Словаччини. У 1945 р. І.Бовкун є слухачем Військової академії ім. М.Фрунзе і він навіть не підозрює, що його колишній комісар по партизанському з’єднанню Кяхтенко ще в 1944 р. направив на нього донос до Чернігівського обкому партії (в помсту за те, що І.Бовкун відсторонив його від посади комісара й обійшов, на його думку, в кількості нагород) в якому заявив: «Ми були справжніми ворогамиз Бовкуном. Я хотів вбити його, але в такому разі полк і всі інші загони стали б самостійними і ми втратили б контроль над ними. Морально він вбив мене. Це онопартист, але комуніст… Якщо говорити про патріотизм, то навіщо він втік на фронт? Він працював у німецькій їдальні. Не патріот, а шкура, він вбив Гонту і т.д…». Так почався цей збір, говорячи сучасною термінологією, «збір компромату» в кабінетах Чернігівського обкому партії, який в кінці кінців склав основу справи МДБ під № Р-5114.
Ось ще чому я ледь не дослівно цитую доноси. Лишень з тієї причини – М.Жирохов витягнув з шафи гнилі сталінсько-абакумовські скелети і за їх допомоги, через 74 роки з тих подій, намагається звести наклеп на пам’ять про І. Бовкуна.
Звернімося до фактів. На першому допиті 10 квітня 1946 р. І. Бовкун доволі детально розповідає про свою довоєнну біографію і події початку війни, в яких він брав участь, а також обставини його появи в Ніжині. Все це дуже швидко перевіряється і до І.Бовкуна, в ході подальшого слідства, з цього приводу майже немає запитань. Натомість, М.Жирохов вже з перших сторінок своєї книги, починає, як кажуть у таких випадках російською цитатою «наводить тень на плетень». Наприклад, допускає, що І.Бовкун, будучи курсантом 17-го Владикавказького піхотного училища, брав участь у придушенні антирадянських повстань на Дону та Північному Кавказі у 1928-1930 роках (потрібно ж десь починати ліпити образ майбутнього кривавого партизанського командира), а далі ще більше – М.Жирохов підозрює І.Бовкуна в дезертирстві під час оборони Києва восени 1941 року, участі в розгромі підпілля Ніжинського драмтеатру на чолі з Мочульським (щоправда написати відкрито про це у М.Жирохова не вистачило сміливості).
Працюючи над своєю книгою «Партизани», а ще раніше над статтею «Вкрадена слава», я неодноразово вів розмови зі свідками тих подій: сестрами Меведевими, родичами Козуба, Миколою Зоценком, якому вдалося уникнути арешту під час розгрому підпілля. На жаль, він рано пішов з життя і похований в Ніжині, але встиг опублікувати свою книгу «З ночі», де описує події 1942 року у Ніжинському драмтеатрі. Жоден з перерахованих осіб в розмові ніколи не озвучував звинувачень в бік І. Бовкуна.
Більше того, коли на початку 70-их років минулого століття перший директор Ніжинського краєзнавчого музею В.Шоходько дізнався, що мама розстріляної Таїсії Унявко живе в самотності та за рахунок жебрацької колгоспної пенсії, то добився її збільшення. Зрозуміло, що перед цим, вельми шановане Жироховим КДБ провело спец перевірку, і на подив, з позитивними результатами, тобто без всяких претензій до підпільників, в тому числі і до І.Бовкуна.
А тепер знову повернемося до 1946 року, точніше до кабінету слідчого, де тривали допити колишнього партизанського командира. Тут 13 травня 1946 р. вперше пішла мова про Стратілата (але про це нижче) і бій неподалік села Гусавка. І.Бовкун на всі запитання слідчого стосовно цих подій відповідає чітко та детально. «Правда, пішли в село за харчами, але селяни відмовили партизанам через страх розправи карателів. Повертаючись до лісу, партизани впіймали гусей на озері, які, як відомо, врятували Стародавній Рим, а в даному разі своїм криком накликали партизанам лихо, адже досить швидко з’явилися карателі. Як наслідок, нерівний бій з тяжкими втратами. Рештки загону розбиваються на дрібні групи. Іншого способу врятуватись від карателів не існувало. Подібні ситуації були типовими для всього партизанського руху на окупованих територіях. Досить згадати хоча б вихід з оточення ковпаківців у Карпатах». Слідчий, вислухавши І.Бовкуна, звинуватив його у видачі загону карателям. Сам І.Бовкун цю маячню заперечував.
У 1958 р., коли КДБ вкотре зібрало компромат на І.Бовкуна, так звані «соратники Федорова» в його брудному наклепі на колишнього партизанського командира, а саме Ярмаш, Яременко, Коротков та інші, без угризу совісті, звинуватили І.Бовкуна в боягузтві і тому, що він в тому бою кинув партизан напризволяще. З таким же успіхом сам І.Бовкун мін звинуватити цих так званих у зворотному. Загалом все це буде у недалекому майбутньому, а поки що «Справу Бовкуна» передали до слідчого відділу контррозвідки. По відношенню до самого І. Бовкуна починається новий цикл ледь не цілодобових допитів, побоїв і катувань, таких як «голодний пацюк».
Колишній партизанський командир пройшов всі кола цього пекла, але не зламався, заперечуючи всі звинувачення на його адресу. Коли слідчі, а точніше кати, почати стомлюватися в своїх намаганнях «розколоти» І. Бовкуна як «гестапівського агента», вони взялись за так звану його «терористичну діяльність і силове захоплення влади у партизанському загоні». Під час допиту 11 травня 1946 р. мова зайшла про розстріл командира бобровицьких партизан Бабича й комісара Брусиловця. М.Жирохов присвятив цій події цілий розділ своєї книги і подає його як один з головних доказів так званої «злочинної діяльності Бовкуна». Цитую її початок: «…ні один, ні інший не співпрацювали з окупантами, не були дезертирами або ще щось, просто Бовкун вирішив прибрати до своїх рук їхній загін і тому вбив … тим більше, на його руках не одне і не два людських життя, загублені просто через його непомірні амбіції і почуття вседозволеності». Так М.Жирохов у всій цій історії не тільки поставив все «з ніг на голову», а й докотився до прямого наклепу.
Як відомо весна 1942 р. не принесла відчутних змін у становищі носівських партизан. Не вистачало зброї і боєприпасів, які ще восени 1941 р. були забрані з баз німецькими карателями. До цих проблем додалась ще одна – партизанський загін поділявся на дрібні групи, не існувало єдиного керівництва. Зрозуміло, що за такого сценарію подій неможливо було говорити про активізацію військових дій. Все це чудово розумів і сам Стратілат, який декілька разів намагався вмовити Бабича і Брусиловця об’єднатися, поділитися зброєю і боєприпасами, адже їх бази вціліли під час погромів, та нарешті почати бойові дії. Але, у відповідь, чув від них лише одне: «Коли фронт буде під Сумами чи Ніжином, тоді ми німцям покажемо». Зрештою, в самого Стратілата увірвався терпець і він, згідно спогадів Костюченка Гравія – колишнього легендарного партизанського розвідника і зв’язкового, він заявив перед партизанським стрієм, що арештує Бабича і Брусиловця і роззброїть їх, якщо вони вкотре відмовляться від бойових дій. Був у цьому строю і сам Бовкун. Далі «переговорну естафету» продовжили Кихтенко, Сенник, Гонта і сам Бовкун, але знову безрезультатно. В результаті всім стало зрозуміло, що розірвати це порочне коло можливо лише за законами партизанської війни, а вони, як відомо, у всі часи були не лише жорстокі, а й немилосердні по відношенню до ворогів, зрадників, боягузів та панікерів. Тай різниці між першими і другими то немає.
Згідно свідчень І.Бовкуна від 11 травня 1946 р. «Нам потрібна була зброя і ми відправились до Бабича і Брусиловця, запропонувавши їм об’єднати загони. Але нам було відмовлено, тоді ми попросили зброю, якої в них було достатньо, але Бабич знову відмовив. Повернувшись до свого загону, я, Кихтенко і Сеник зібрали закриті партійні збори, на яких обговорили дії Бабича і Брусиловця». Також на зборах були присутні Гонта, Лупало, Кусов, Хуторна, Іванов й було прийняло рішення розстріляти Бабича і Брусиловця в разі їх чергової відмови від спільних дій. Загалом так і сталось – їх розстріляли особисто Бовкун та Кихтенко. У 1943 р. Бовкун проаналізував подібні ситуації у своїй «Довідці про політичне і господарське становище на окупованій території, що контролювалося загонами партизанського з’єднання «За Батьківщину». Більшість учасників цих груп бачили своє завдання у тому, щоб врятувати своє життя. Серед них панували хибні настрої зневіри у власні сили та оцінки реальної допомоги, які вони можуть надати Червоній Армії, при умові мало чисельності партизанських груп. Керівництво вважало, що основне завдання не боротися, а чекати коли до окреслених районів прийде Червона Армія і тоді допомогти їй. Якщо ж почати діяти зарано, то є ризик бути придушеними німцями і поліцаями». З цими висновками партизанського командира погодились в УШПД.
У своїй книзі М.Жирохов закидає мені звинувачення у фальсифікації тих подій, зокрема, в тому, що я вигадав засідання згаданого партійного бюро (Жирохов називає його партизанським) з метою притягти його склад до співучасті у холоднокровному вбивстві Бабича і Брусиловця. Бред сивої кобили у чистому прояві. По-перше, він мотивує тим, що Бовкун на той час не був членом партії. Я ж у свою чергу не відмовлю собі в задоволенні просвітити цього «чергового розвінчувача» й нагадати йому, що у 1987 р. московське видавництво випустило довідник «Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь». У І томі довідника міститься стаття про І.Бовкуна, де зазначено, що він являється членом партії з 1941 року. Загалом, ще в середині 1950-их років минулого століття були свідки, які наголошували на цій даті вступу І.Бовкуна до партії. По-друге, аргумент М.Жирохова – показання Кабанця у 1958 р., в яких він стверджує, що «… Перед тим як йти до Бабича і Брусиловця, Бовкун і Кихтенко з членами партії не радились та питання стосовно їх на зборах не піднімали». Тут відразу ж виникає запитання: «Чому у 1946 р. та 1958 р. не були допитані інші учасники тих партійних зборів, доживши до 1945 року?» Відповідь – їх свідчення не були вигідні нікому з авторитетних партизан-переможців, зокрема самому Федорову.
Повернемося ще раз до творіння М.Жирохова, який звинуватив І.Бовкуна у спробі перекласти частину провини за розстріл Бабича і Брусиловця на Кихтенка, при цьому забуваючи згадати про заяву того ж Бовкуна під час допиту у 1946 р.: «Визнаю себе винним за розстріл, оскільки сам особисто очолював всю операцію як командир загону. Не збираюся приховувати від слідства той факт, що повертаючись з розстрілу Бабича і Брусиловця, в мене виникла думка, що їх взагалі треба було розстріляти відкрито перед всім стрієм. Не приховую, що якби члени партії не винесли такої пропозиції, я б особисто запропонував розстріляти Бабича і Брусиловця». Визнавши свою так звану провину, партизанський командир вивів з-під удару решту учасників тих подій. Такі як І.Бовкун у критичні хвилини завжди все брали на себе і ніколи не ховалися за спинами інших. У ході подальшого слідства знову спливає прізвище Шумейко й І.Бовкун вкотре повторює своє попереднє показання: «Богданов і Шеверєв її розстріляли. Вона відкрито заявляла, що піде до поліції і заявить там про місцезнаходження нашого загону». Тут варто додати, що вона була співмешканкою Бабича. У чекістів з цього приводу була своя версія: начебто вона хотіла повідомити про розстріл Бабича і Брусиловця не німцям, а радянській владі, коли та повернеться. Ця версія виглядає дивною, адже причини розстрілу знали всі у партизанському загоні, тай І.Бовкун не робив з цього таємниці.
У 1958 р. федорівці і кадебісти спробували реанімувати цю версію, опираючись на свідчення Пустовид, яка стверджувала, що Бовкун особисто бив ногами Шумейко, згодом, за його наказом, її морили голодом і навіть довели до божевілля. Все це робилось для того, щоб вона віддала І.Бовкуну документи Бабича. Це повний маразм, оскільки колишні партизани завжди стверджували, що їх командир був безпощадним по відношенню до зрадників, але не садистом. В цілому, у 1958 р. цей факт не вплинув на наклепників, і вони звинуватили І.Бовкуна в тому, що він осиротив шістьох дітей Шумейко. На мою думку, тут Шумейко має звинувачувати лише себе саму, розуміючи чим могли завершитись її погрози партизанам. Адже, як відомо «в огне брода нет».
У розпал цього так званого слідства, Кихтенко здійснює самогубство, застрелившись у власному кабінеті. Згідно офіційної версії, як зазначив М.Жирохов, посилаючись на мене, причиною цього стало зникнення коштів у касі Новобиківського цукрового заводу, директором якого на той час був самогубець. Зрозуміло, що М.Жирохов не знайомий з моєю книгою «Партизани». Тож, хто такий Кихтенко? У роки громадянської війни – червоний партизан, член партії. У 1937 р. ледь не втрапив до когорти «ворогів народу», але відбувся легким переляком. Добровільно залишився на окупованій території, з твердими намірами партизанити там. Але, восени 1941 р. його земляки навіть не думали йти в ліси. Залишився Кихтенко один й це підштовхнуло його до прямого злочину проти земляків.
З доповідної записки першого секретаря Щорського райкому партії В.Конона за 1944 р.: «У 1941 р. Кихтенко провів збори в селі Кобижчах, після чого було заарештовано 100 осіб, більшість з яких розстріляли». У 1946 р. Кихтенко так пояснював свої дії восени 1941 р.: «Потрібно було стати справжніми партизанами, викликати ненависть до німців, спровокувати терор, щоб люди відчули і стали втікати в ліси». Наклеп в бік І.Бовкуна загнав Кихтенка в глухий кут. Замість очікуваних нагород за цю підлість, чекісти відкрили проти нього кримінальну справу про співучасть у розстрілі Бабича і Брусиловця. Правду кажуть: «Не копай іншому могилу». Дочка поховала Кихтенка в Кобижчах, але кобижчани не пробачили партизану смерть своїх рідних та знайомих. Могила Кихтенка постійно плюндрувалась, різними способами. Дочка була змушена перепоховати Кихтенка у Києві, де вона мешкала. Перед цим вона спробувала передати І.Бовкуну, який тоді вже був на волі, передсмертний лист батька, адресований йому. Втім, І.Бовкун навіть не захотів взяти листа до рук. Що було там насправді, розміром з цілий зошит, невідомо. М.Жирохов може скласти тісну компанію Кихтенку. У таких друзяк доля вельми сумна.
А тепер варто звернулися до чергового розділу опусу М.Жирохова під назвою «Без суду і слідства», де він продовжує ліпити образ «кривавого Бовкуна». Мова піде про страти зрадників, а також про діяльність Особливого відділу партизанського з’єднання «За Батьківщину». М.Жирохов класифікує відділ особисто сформованим І.Бовкуном й саме тому його документи не були використані під час подальшого слідства. Це знову брехня – фірмова, жироховська. Давайте звернемося до протоколу допиту І.Бовкуна від 16 серпня 1946 р., коли вперше було піднято питання слідчим Кувалдіним про долю документів штабу загону: «За яких обставин Ви втратили документи штабу загону?»
Відповідь: «Заперечую. Документи ніколи не втрачав. Біля села «Жовтень» було обстріляно підводу зі штабними документами. Їх забрали, а коней полишили. Документи було доставлено до загону. Це можуть підтвердити Овдієнко і Кихтенко». Документи, про які йде мова, аж до розпару СРСР знаходились у колишньому партійному архіві ЦК КПУ. У свій час, коли я ознайомлювався з ними, працівник архіву повідомив мені, що я перший, хто за останні 50 років цікавиться цим фондом. Цілком можливо, що працівники МДБ у 1946 р. та слідчі КДБ у 1958 р. не мали жодного уявлення про існування цього фонду. А даремно. У фонді досі зберігається книга наказів по партизанському з’єднанню, щоденник бойових дій Загородинців, зокрема матеріали особливого відділу партизанського з’єднання. І.Бовкун, як кадровий офіцер, наполягав на тому, щоб партизанське життя чітко регламентувалося армійськими уставами. Його підтримували молоді партизани. Накази, підписані командиром, говорять самі за себе: «Не допускати в жодному випадку п’янок, а до найслабших у цьому питанні прикріпити нагляд з боку витривалих товаришів».
Наказ № 16: «Про застосування того чи іншого дисциплінарного покарання, де має враховуватись як строгість як і гнучкість, суворіше ніж у Червоній Армії. Арешт є вимушеною і крайньою мірою покарання. Найвища міра – розстріл, застосовується командиром підрозділу чи загону як крайнє покарання за вчинення тяжких злочинів, наприклад: зрада, невиконання наказу, барахольство, усвідомлювана дискредитація загону. У виховальних цілях розстріл здійснюється перед стрієм підрозділу».
Наказ № 23 узаконив створення Особливого відділу і його функцій: «Вивчати всіх новоприбулих, проводити розслідування, вести боротьбу зі шпигунством». По кожному випадку проводилось ретельне розслідування. Очолив Особливий відділ Виноградов. У цьому фонді є список приговорених до розстрілу. В основному це були агенти поліції й СД. У результаті зникли самосуди над зрадниками. Наприклад, коли Симоненко дізнався про страту його родини в Ніжинській в’язниці, то особисто втопив декількох поліцейських в ополонці, а Дешко, в пориві ненависті, відрубав їм голови спеціально заточеною для цього саперною лопаткою. Саме І.Бовкун, як командир з’єднання, дав можливість тим же поліцейським, руки яких не були залиті кров’ю, переходити на бік партизан і боротись проти окупантів. Мова йде про його перший заклик до поліцейських з пропозицією зі зброєю перейти на бік партизан. Як наслідок, Носівська поліція, на чолі з начальником Бувайликом, перебивши місцеву жандармерію, повним складом пішла в ліс і влилась до загону Симоненка. Деякі поліцейські вели таємну співпрацю з партизанською розвідкою. Прикладом такої співпраці є діяльність Васечка Івана Івапновича – писаря поліцейського відділку у с. Кобижчах. Він передав багато цінної інформації партизанам. Останній масовий перехід на бік партизанів здійснила Олишівська поліція. В помсту за це поліція влаштувала криваву розправу над мешканцями цього села, про яку М.Жирохов вирішив «забути». Все перелічене аж ніяк не підходить під портрет «кривавого Бовкуна», народжений необ’єктивною фантазією М.Жирохова. Доведеться нагадати йому ще декілька фактів з біографії колишнього партизанського командира. По-перше, його дії під час битви за Дніпро. Всупереч твердженню М.Жирохова, партизанське з’єднання не одержало достатньої кількості боєприпасів та продуктів харчування. Ціною великих втрат партизани захопили переправи через річку. Зі щоденника бойових дій: «Ми без набоїв, а люди стомлені боями». А в силі все ще був наказ УШПД пробитися до німецького тилу, на Західну Україну, і там розпочати активні бойові дії. Будучи офіцером, І.Бовкун завжди вів своїх людей у бій, а не бійню. Свій залізний характер він продемонстрував у радіограмі Строкачу і Хрущову: «Здійснив дві спроби пробитися в тил ворога. Поніс значні втрати. З 21 вересня люди практично голодують. Вважаю, що це насмішка над партизанами». І тільки після цього І.Бовкун пригрозив Строкачу і Хрущову відведенням партизанського з’єднання на Чернігівщину. Йому дозволили відвести партизан для розформування у Носівку. Там з почестями поховали загиблих на Дніпрі, а 17 жовтня 1943 р. І.Бовкун оголосив свій останній наказ з’єднанню, що закінчувався так: «Завжди і всюди високо носіть звання партизана з’єднання «За Батьківщину».
Але повернімося у 1948 рік. Вже два роки тривало слідство, в результаті якого Абакумов підписав Бовкуну вирок, де він був звинувачений у старих гріхах – «вбивстві радянських людей». Через два дні Головний військовий прокурор Військових сил СРСР Афанасє’в підписав власну постанову, не залишивши від чекістського вироку каменя на камені: «Допитані у справі партизанського руху показали, що І.Бовкун грабунками не займався й сам це не допускав. З приходом у його загін новачків, він завжди вимагав від них більш активних дій проти німців і засуджував командирів Бабича і Брусиловця за бездіяльність. Це підтвердив і уповноважений ЦК ВКП (б)У Овдієнко, який тоді був у зоні ведення партизанами бойових дій…. Обставини перебування в оточення ворожих військ і переслідування його німцями у результаті розвідки підтвердив генерал-майор Семенченко». Далі перерахувавши всі бойові заслуги партизанського з’єднання «За Батьківщину» Афанасє’в робить загальний висновок: «Справу по Бовкуну зупинити, а його самого звільнити». Це не поклало край стражданням колишнього партизанського командира, оскільки беріївці не так легко визнавали свої помилки. Це не їх парафія. На Лубянці більше року роздумували над тим, як вийти з цього делікатного становища. Потай ліквідувати І.Бовкуна чекісти боялися тай вдалий час вже було втрачено. Тоді був знайдений компромісний варіант. Особлива рада при Раді Міністра Державної Безпеки СРСР, 14 серпня 1950 р. приговорила І.Бовкуна до п’яти років ув’язнення в таборах, з подальшою негайною амністією. Вся ця процедура була зафіксована у трьох рядках протоколу, а колишньому партизанському командиру це коштувало масу душевних і моральних сил. Але він вижив, не зламався, продовживши справу по боротьбі за справедливість. Звернувся за допомогою до С.Ковпака, яку й одержав. У 1950 р. справу І.Бовкуна переглядають і 14 серпня того ж року йому повідомили, що його справа «переглянута й вирок відмінений за відсутністю складу злочину». І.Бовкуну повертають всі нагороди, звання й він йде у відставку. Проживає у Львові. Після смерті Сталіна починається «хрущовська відлига», що породила низку надій на краще майбутнє. Цій ілюзії піддався і Бовкун, який за короткий час написав і видав свої мемуари «Солдати другого фронту», де повідав жорстоку правду про партизанський рух на Носівщині. Якщо уважно читати текст книги «Солдати другого фронту», доходиш висновку, що автор досить різко проводить лінію між тими, хто мав законне право керувати партизанським рухом та рештою рядових. Перші не могли це робити, а другі почали це з нуля й досягли результату й слави героїв партизанського руху. Саме це розлютило Федорова і його рать. На І.Бовкуна посипався новий шквал наклепів, його виключають з партії, а книгу забороняють як в часи дикого Середньовіччя. Він намагається знайти підтримки у Хрущова, але марно. У своєму листі Хрущову Бовкун обіцяв, що буде боротися за правду доки житиме. Так і сталося, лише з плином семи років його поновлюють у партії, а ще через 12 р. І.Бовкун видає нову книгу «Подвиг під псевдонімом». Вона була видана у Москві дитячим видавництвом малим тиражем й була блідою тінню заборонених «Солдат другого фронту». Цю сумну істину розумів й І. Бовкун, але іншого шляху в нього не було – життя завершувалося й сили вже були не ті. Партизанський командир помер 8 травня 1988 року.
На завершення хочу нагадати М.Жирохову й подібним, що такі як І.Бовкун, яких було безліч, перемогли в тій війні й врятували українську націю від знищення. А наклепники його пам’яті, як приходять з небуття, так і йдуть туди без честі і совісті.
Віктор Ємельянов
