Пропонована Читачеві розвідка присвячена ніжинцю Віктору Миколайовичу Ємельянову – шанованому вчителеві, знаному науковцю-історику та краєзнавцю, харизматичному екскурсоводу, який 33 роки свого життя пропрацював у Ніжинському краєзнавчому музеї імені Івана Спаського.
Власне у стінах цього музею на початку 2017 року мені й випала нагода познайомитися з Віктором Миколайовичем. Упродовж майже двох років ми разом працювали науковими співробітниками історичного відділу музею. Мені, тоді ще «зеленому» екскурсоводу, було вкрай важко орієнтуватися в особливостях нового ремесла. Почасти виникало запитання: «Як взагалі можливо запам’ятати весь текс екскурсії, знати всіх тих людей, що на фото у вітринах, розповідати про сотні предметів у експозиції?».
Віктор Миколайович на це запитання, в силу свого досвіду, відповідав лаконічно та влучно: «Навчишся». Після цієї фрази він щораз дивував мене своєю унікальною пам’яттю, адже Віктор Миколайович дійсно знав практично «все і всіх» у експозиції історичного відділу.
Влучні цитати визнаних класиків та свої власні – це те, без чого не минає жоден день у житті Віктора Миколайовича. Гадаю, всі, хто працював з Віктором Миколайовичем чи був присутнім на його виступах і екскурсіях, погодяться зі мною. Цитати, що розфарбовували екскурсійно-архівні будні яскравими нотами, перетворювали щоденну роботу в витончену гру. Адже проведення екскурсій –це майстерна гра словами.
Екскурсовод має вміти цікаво розповідати. Ба більше, говорити не за шаблоном, а відштовхуючись від настрою, інтересів та мислення аудиторії. У цій непростій грі цитати є невід’ємною річчю, здатною тримати увагу екскурсантів. «Собака гавкає – караван їде» є цитатою, яку я чую від Віктора Миколайовича при кожній зустрічі. Вона є особливою, адже символізує внутрішню силу і витримку В.Ємельянова. Незалежно від обставин і думки оточуючих Віктор Миколайович все життя йшов обраним їм шляхом, не звертаючи уваги на те, що говорять за спиною.
Багато хто вважає, що професія історика чи музейника є нудною, нецікавою. Віктор Миколайович дотримується іншої точки зору. Його професія, що одночасно стала і його життєвим покликанням, надала унікальну можливість бути свідком і учасником творення історії, її аналізу і передачі майбутнім поколінням. Ви колись створювали капсулу часу? Не кожен зможе ствердно відповісти на це запитання. А Віктор Миколайович одну з таких капсул-листів створив. Про створення цього листа, адресованого В.Ємельяновим з колегами складу 1998 р. майбутнім працівникам Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Спаського, я дізнався одного робочого дня. У лютому 2020 р., під час демонтажу старих вітрин у відділі історії м. Ніжина, мною та Тетяною Брязкало – завідувачкою фондів НКМ ім. І.Спаського, було знайдено цікавий лист.
Лист був схований у середині козацької гармати XVII століття. Нам з Тетяною Вікторівною відразу стало зрозуміло, що хоч ми й відкрили козацьку вітрину, цей лист немає жодного відношення до ніжинських козаків. Розгорнувши листа, ми побачили там текс-послання у майбутнє, написаний кульковою ручкою. Музейники 1998 р. бажали своїм майбутнім послідовникам високих зарплат, бо у 1998 р. були серйозні затримки з виплатою заробітної плати, та поменше некомпетентних начальників. Вже у 2022 р. Віктор Миколайович з посмішкою згадує цю пригоду, як в одній телепередачі він дізнався про таку креативну ідею з листом у майбутнє і як впровадив її в життя. Лист пролежав у гарматі 22 роки, тим самим ставши яскравою сторінкою з життя Ніжинського краєзнавчого музею.
Феноменальна пам’ять, поєднана з ерудицією, є лише однією з визначальних рис його неординарної особистості, на якій, при першій згадці про В.Ємельянова, наголошують його колишні учні зі школи № 7, колеги по музею, наукова спільнота Ніжина, когорта постійних чи випадкових учасників запальних дискусій на музейному подвір’ї. Вміння цікаво і захоплююче розповідати – це те, чим Віктор Миколайович завжди заворожує аудиторію. Ось і сьогодні, у стінах майже рідного йому читального залу Ніжинської міської бібліотеки, він захоплююче розповів про деякі моменти зі свого життя.
- Чому стали істориком?
Все визначилося ще в дитинстві. Змалку я часто слухав розповіді мого батька про білоруських партизанів, про війну, що вже тоді визначило головний мій інтерес – військову історію. Наша квартира була в будинку, де жило багато ветеранів війни, тож розповідей я наслухався достатньо. Часто бачив і живих учасників подій – Івана Бовкуна та інших партизанів, які приходили до батька. Все це формувало своєрідну атмосферу, де панівною лінією була війна. Хоч бойові дії і були давно позаду, але учасники боїв досі бачили всі події в себе перед очима. У нашому будинку, на площі Леніна, жили практично одні учасники бойових дій. Війна культивувалася у побуті, шкільному навчанні, службі в армії.
Я почав рано читати. Читати не за навчальною програмою, а для себе. У другому класі я прочитав книгу Наумова «Шумел сурово Брянский лес». Це була перша книжка, яку я прочитав прямо під час уроків. Далі я читав так постійно, за що не раз був покараний. Був й один визначальний випадок – бабусина подруга Марія Михайлівна одного разу подарувала мені книгу Галини Серебрякової «Похищение огня» (біографія Карла Маркса), підписавши дарунок «Майбутньому історику». От я ним і став. Всерйоз історією я захопився уже під час навчання в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Гуманітарні науки мені завжди давалися легко. А хімію чи фізику я терпіти не міг. Істориком за професією була й моя мама. Отак, в сукупності, я і сформувався як історик.
- Важко бути істориком? Відчувається відповідальність перед майбутніми поколіннями за те, як ти їм доносиш інформація про минуле?
Відповідальність має бути однозначно. У мене є звичка – писати історію лише на основі архівних матеріалів. Один український історик колись сказав: «Всі таємниці починаються в архівах». Я використовую і спогади, але спогади неточні. Вони можуть бути об’єктивними чи суб’єктивними. А архіви завжди говорять правду. Саме правда має бути ключовою і лежати в основі роботи історика. Правда, якою б вона не була. Моє покоління виховувалось у радянську добу. Там правди не існувало, лише напівправда: говорилося одне, думалося друге, а робилося третє. Я це зрозумів, коли вже працював у школі №7.
- Як воно – вирости з родині, де батько ветеран Другої світової та Корейської воєн?
Непросто. З одного боку ти мав гарне матеріальне забезпечення. У батька були різноманітні пільги, видавались пайки. Поряд з тим, були й важкі моменти. Батько цінував правду та зневажав брехню. Коли я прогулював уроки й він дізнавався про це, то отримував по шиї навіть у дев’ятому класі. Батько цінував правду й в офіційному висвітленні війни в тодішніх фільмах, пресі. Ніжинських фронтовиків завжди доводило до гніву те, що в радянських фільмах німців почасти виставляли ідіотами. Був такий фільм «Небесний тихохід», де німецький льотчик був показаний ідіотом. Одного разу, під час перегляду цього фільму дядя Фіма сказав моєму батьку: «Миколо, ти подивись. Виявляється, що ми чотири роки з ідіотами воювали».
- Принциповість, ідейність і впертість, що є притаманними Вам, пов’язані з польсько-шляхетським походженням?
Мама і бабуся в мене дійсно чистокровні поляки: Горські і Малиновські. Мама була принципова. Ця впертість мені й передалась. Навіть дружина постійно мені говорить, що польське лізе з мене на кожному кроці. Батько був м’якшим, він же білорус. Цікава історія – мама в мене полячка, батько білорус, а я став українцем. Сталось це у 1968 році, коли я одержував паспорт. Заповнюємо з батьками документи й доходимо до графи «національність». Мама запитала у батька, що писати, а той просто махнув рукою. Вибір то був між білорусом і поляком. Але мама сказала: «Ти ж живеш в Україні, тож будеш українцем». Навіть при зміні радянського паспорта на український я не змінив графу «національність», хоча в паспортному столі мені пропонували записатись як росіянин.
- 33 роки роботи в Ніжинському краєзнавчому музеї. Фактично пів життя. Чому саме музей?
У музеї панує творча свобода. Музей створений для істориків. Музей – це не заклякла історія, це минуле, а в минулому криється майбутнє. Історія завжди вчить, а тих хто не вчиться, нею караються. Музей порадував мені можливість знайомства з багатьма прекрасними людьми: ветеранами Другої світової війни, партизанами і їх родинами, учасниками «Народного Руху України», поетами, письменниками, істориками, воїнами української армії, які є учасниками нинішньої українсько-російської війни.
- Чому люди ходять у музей?
Люди ходять до музею, бо вони розумні. Дурні туди не заходять. Аксіома дуже проста: «Хто не знає свого минулого – не гідний майбутнього».
***
17 березня 2022 р. Віктору Миколайовичу виповнюється 70 років. Та це лише числа, про що постійно говорить ювіляр. Попереду Перемога України, нові дослідження, публікації, зустрічі, розмови та улюблена справа, що і є неповторним життям. Здоров’я та довгих літ, Вікторе Миколайовичу!
Історик, екскурсовод Роман Желєзко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram