Люди із сіл, що межують із росією намагаються тікати углиб країни, бо росіяни просто палять їхні будинки.
Уламки російських ракет родина Оксани не помітила в купі посуду і прихопила із собою, коли переїздила до віддаленішого села зі своєї Кам’янської Слободи, що за десять кілометрів від російського кордону.
В’ячеслав з Оксаною вже вдруге своє життя розпочинають із нуля. 2016 року на Чернігівщину до родичів утекли з рідного Алчевська. «Там просиділи два роки під обстрілами і знову у нас «прильоти», нас як труснуло. Що робити там в Алчевське з тим, що нажили? Все покинули. В Кам’янці нажили і все кинули і знову… Я скоро збожеволію», — каже жінка.
Під час останнього інтенсивного обстрілу Кам’янської Слободи, розказує чоловік, дві доби просиділи в погребі. Тоді було понад шість десятків прильотів. А коли піднялися на гору, свою хату побачили без вікон. Сусідам пощастило менше — знищені будинки та вбита худоба. Тож більшість мешканців виїхали в один момент.
Сюди ж переїхав і їхній сусід Василь. Каже, за звичкою досі спить одягнутим, а вдень намагається не відходити далеко од льоху. «Обстріли щодня з гармат, що повз, що на нас, нерви не витримали», — каже чоловік.
Чернігівщина має 225-ть кілометрів спільної межі з росією. Російські війська не дають людям життя і після деокупації регіону.
Села Чернігівщини що поблизу російського кордону обстрілюють постійно, люди не вилазять з погребів. Деякі села після чергових обстрілів спорожніли, за одну ніч з села виїхали всі.
Свою годувальницю Малютку — це перше, що забрала Ольга, при переїзді з рідних Мхів. Життя від обстрілу до обстрілу — жінка не витримала, вже коли почалипалати в селі хати. «Літає безпілотник і тоді бомблять, три разит бомбли і четвертий вже і хати погоріли», — каже жінка.
Обов’язкової евакуації для жителів прикордонних сіл немає, але старости більш віддалених од кордону населених пунктів — обліковують порожні хати. Люди здебільшого наважуються на переїзд недалеко від дому.
Лише в Семенівській громаді, де щільність населення найнижча по країні — до сусідніх сіл переїхало до тисячі осіб. Але від артилерійських обстрілів потерпають не тільки люди, а й економіка. «До нас не хочуть їхати за продукцією нашою, бо бояться, бо тут стріляють, не хочуть їхати виконувати якісь роботи, дорожні чи ще якісь. От у нас закрився банк на минулому тижні з формулюванням, що тут небезпечно… Там три робочі місяця, там три і все це так сніжним комом накатується, в негатив проживання на кордоні», — каже голова Семенівської громади Сергій Деденко.
Сусідня Новгород Сіверська громада практично вся в 40 кілометровій прикордонній зоні. Голова громади каже, що росіяни обстрілами не дають забути про них.
Оксана з В’ячеславом, ті для яких це вже другий переїзд за війну, ще живуть на клунках, речі не розбирають. Спочатку треба встигнути до холодів підготувати хату.
Інтенсивність обстрілів прикордоння, кажуть військові, час до часу змінюється, але загроза зберігається. «Угрупування ворожі не збільшуються у кількості, вони залишаються приблизно такими ж, але вони не є наступальними, не є ударними угрупуваннями. Вони у такому вигляді лише для оборони їхнього державного кордону», — переконує офіцерка служби зв’язків з громадськістю ОК «Північ» Світлана Кхалімоненко.
Переселенці на півночі Чернігівщини безмежно вірять в українську армію і переконані , що навесні засаджуватимуть власні городи.
Джерело: ТСН.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.
