Будинок 67-річної Антоніни Дергунової з Вертіївки Ніжинського району постраждав від обстрілів рашистів. Жінка поступово робить у ньому ремонт, на який потрібні чималі гроші, і в той же час опікується бездомними тваринами, яких прихистила в період активної війни на Чернігівщині.
— Хто б міг подумати, що ми відчуємо, що таке війна, на собі, — зітхає Антоніна Михайлівна. І згадує: – Десь о 5.30 24 лютого я почула перші вибухи. Коли сплю, завжди залишаю вікно в кімнаті відчиненим, от і кинулася від першого ж звуку. Одразу зайшла в Інтернет, але повідомлень про війну гам іще не було. А невдовзі мені зателефонувала сестра Олександра, яка живе в Бобрику Ніжинського району: «Толю, росіяни закидають нас авіабомбами. Почалася війна…» І тут у мене прихопило серце. Річ у тому, що моя старша дочка Таня в віч із 23 на 24 лютого саме була на зміні (працювала в «МакДональдзі» у Києві), а молодша, Свєта, о третій ночі також виїхала в столицю на роботу… Родина у нас велика, родичі є чи не в кожній області України, то ми весь ранок зідзвонювалися. Ясно було одне: бомблять усюди. Я була сама не своя: діти в Києві, який зараз під ударом, а я нічим не можу їм допомогти. Таня врешті-решт добралася додому в Ніжин, а Свєта залишалась на роботі аж до 22-ї працює касиром на заправці, то разом зі своїм начальником до вечора відпускала бензин, щоб люди могли виїхати з Києва. Потім якось попутками додому, у Вертіївку, добралася. Іде до хати, я — їй назустріч, аж тут поряд як бахне! Я кинулась до неї, думала, прикрию її своїм тілом, все-таки я життя прожила, а вона ще молода (40 років усього), їй ще жити і жити. Та, на щастя, обійшлося. А пізніше авіабомбу скинули прямо над лісом, що поряд із нашою вулицею. От тоді в нас будинки на кутку і постраждали – стіни та стеля просто шматками посипалася. Добре хоч, що в самі оселі не поцілило.
Здавалось би, в такі складні часи людина має думати лише про своє життя, та Антоніна Михайлівна взялася рятувати тварин, яких дорогою викидали чернігівські біженці.
– Нашою вулицею машини часто виїжджають на трасу. У березні я нерідко спостерігала за тим, як повз будинок тяглися побиті легковики і маршрутки. Бувало, і по 60 штук одразу. А після них на узбіччі лишалися котики. Що робити? Підбирала і приносила їх у двір. Живу ж під лісом, то тут постійно кошенят викидають. Я їх годую. Частину роздаю, частина ж так у мене і залишається. Понаставляю у дворі мисочок і кілька разів на день підсипаю їжі, бо приходять їсти неначе по черзі. А як зберуться купою на подвір’ї, то тоді, бува, і до бійок доходить.
Варить їжу котам Антоніна Михайлівна спеціально.
– Їх же чимало. Ось тільки в березні я 12 котів підібрала попід лісом, щоправда зараз уже залишилось дев’ять: п’ятеро ручних, а четверо — зовсім дикі. Зі свого столу на таку кількість не настачишся. Варю їм окремо кашу. Щоб було смачніше, якихось кісточок додаю, все-таки яке-не-яке, а своє господарство є. А за три хати живе сусідка Танюша зі Славутича, то вона ще й спеціально купує то шийок, то лапок для цих пухнастиків.
Зараз у Антоніни Михайлівни залишилося дев’ять котів
Якщо ж прибігають приблудні собаки, то і їм завжди є що поїсти — і Таня, й Антоніна Михайлівна годують усіх.
— У мене ж і в самої два собаки, – каже Антоніна Михайлівна.
Тузик це мій давній друг. Він дуже хворобливий, то доводиться його постійно лікувати. Якось він поранився, так навіть операцію робили. А ось Кнопочка в мене не так давно. Це собачка моєї сестри. Коли сестра померла, Кнопка підійшла до мене просто під час поховання і не відходила ні на крок. Ну як її було не забрати? Та все ж таки я більше котяча мама.
Собаками ж постійно займається моя дочка Таня (їй 46 років): і підгодовує, і на лікування їх возить. Так що це в нас сімейне. Якось онучка йшла зі школи і на узбіччі натрапила на собачку, якого збила машина. Таня годі ще медсестрою працювала, то магія подзвонила їй, мовляв, що із собакою робити, поранений, а мороз же, тут і замерзне. Таня звернулася по допомогу до волонтерів-зоозахисників. почалося… Волонтери інколи допомагають ій кормами, та останнім часом із цим сутужно. То я мелю зерно на крупу, клунки з картоплею лагоджу і все це передаю їй. А що ж… Ми-то про себе подбаємо, а ось хто про них подумає, та ще й в такі важкі часи.
Джерело: газета “Гарт” від 27.10.2022, Катерина ДРОЗДОВА.
https://www.facebook.com/groups/552644062739724/permalink/683722219631907/
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
