Ось-ось виповниться рік, як життя нашого народу змінилося докорінно. Всі його мирні плани перекреслила війна. Мільйонам українців довелося покинути облаштовані рідні оселі і шукати захисту в чужій стороні, а багатьом – на собі пізнати значення такого слова, як окупація. Що ж стосується Ніжинщини, то північній частині (в масштабах колишнього району) в цьому сенсі пощастило більше, а от південній…
Повідомляє Нежатин.
Вже на другий день віроломного нападу, 25 лютого, механізовані колони з чужою символікою посунули маршем від села до села. Від Крут через Синдаревське, від Безуглівки прямісінько на Талалаївку. Прямували на Ніжин. Та місто зустріло їх вогнем і «асвабадітелі» потихеньку позадкували. На ту ж саму Талалаївку. Та й там вони почували себе не дуже комфортно. Згодом рушили на Велику Дорогу.
Опівдні вони були вже в селі. Чи міг хто подумати, що може таке трапитися в ХХІ столітті, в центрі Європи? В країні, де мозолясті людські руки звикли тримати косу чи лопату, а не, боронь Боже, автомата. Все було, немов у страшному сні. Здавалося, ось зараз прокинешся і марево це зникне, як ранковий туман на сонці. Але то був не сон…
Спочатку частини другої армії світу зупинилися на колишньому колгоспному дворищі. Заполонили територію і біля кафе, і біля контори. Повикопували бліндажі, розмістилися. А на другий день розвідка пройшлася селом, облюбовала школу – і ворожий штаб облаштувався в ній. Понад шість десятків техніки порозповзалося по дворах, ламаючи паркани та садки. І до кожної бойової машини – десяток солдат. Загалом їх було удвічі більше, ніж усіх місцевих жителів.
Того ж дня, опівдні, взявши із собою депутатів сільської ради Валентину Євтушенкову і Людмилу Шешель, староста села Катерина Подолянко прийшла до головного, аби розпитати, чого приїхали, що хочуть і який подальший їхній маршрут. Про це жінку просили із Ніжинського штабу оборони міста.
Біля кафе по телефону старости почалися довгі перемовини старшого кацапа з Миколою Кушнірем. Непроханий гість пропонував йому зустріч у Великій Дорозі. На що почув заперечливу відповідь.
– «Давай на нейтральній території, в Талалаївці, – висунув зустрічну вимогу український захисник.- Один на один». Тоді вже відмовився росіянин.
Після перемовин староста вирушила додому. Несподівано на півдорозі до своєї хати зустріла двох хлопців віком до 30-ти.
– Чиї ви будете, діти?
– Та з Мени ми. Не знаємо як до Чернігова добратися.
– Господи, та куди ж вас мені подіти? – та й посадила в свою машину. Бо знала Іванівна – в такий час чужим людям навряд чи відгукнуться односельці. Ото й забрала до себе додому. А там своїх повна хата – і діти, й онуки. Отак її домівка на цілий місяць(!) стала притулком для поліських молодиків.
Без світла, води, газу та зв’язку й спливав дні та ночі. Про хліб у їхній частині села навіть і мова не йшла. На 4 км південної частини села лишилося всього 16 чоловік, решта – виїхала хто куди.У тих, хто не покинув рідної домівки, на самому денці душі жевріла надія. Надія на повернення мирного життя. Та коли воно прийде – ніхто не міг передбачити.
Тим часом, із дня на день, у Великій Дорозі ставало все тривожніше. Рашисти заходилися рили окопи під самісінькими вікнами старостихи, почали шастати по сусідських хатах, вигрібаючи все, що траплялося на очі. Від ложок – до пральних машин. Наставить господині автомата в груди та й хапає речі, нажиті роками.Тому 22 березня Катерина Подолянко відправила своїх дітей у Червоний Колодязь, звідти на Данине, Володькову Дівицю й у Ніжин. Таким маршрутом користувався не один наш земляк.
А 24-го рано-раненько, коли над селом ще панували сутінки, запекла млинців на дорогу та й вирядила мінчан полем на Перемогу, попередньо намалювавши від руки таку-сяку карту.
– Зустрінете тероборонівців, кажіть, так як є. Спирайтеся на мене, – дала останню установу жінка та й перехрестила потайки спини хлопців, з якими поєднала біда.
В сусідньому селі наші бійці, як і передбачала Катерина Іванівна, допомогли хлопцям перебратися через Лосинівку в Данине. До Володькової Дівиці менчани йшли пішки, вже тоді на машині – в Ніжин. Довгим і нелегким випав шлях додому та доля до них була схильною. Врешті-решт вони постали на отчому порозі, обійняли батьків, здихнули на повні груди.
Дісталося сім’ї Подолянок і в останній день – 31-го. Залетіли у двір, БТРом ворота потрощили, гараж розвалили, навіс побили, а саму хазяйку в погріб загнали. Натерпілися… А біля 15 години у Великій Дорозі зі сховищ почали викочувати гармати та й чіпляти їх до машин дулами вперед. – Відступають!- тьохнуло серце не в одного великодоріжця. Рашисти їхали, стріляючи на всі боки. Загорілася одна хата, друга, третя. Слава Богу – нежилі. Загалом вони залишили після себе 44 пошкоджені будинки, 15 – знищили вщент.
Без даху над головою залишилися сім’ї: Володимира Івановича Сутули, Галини Іванівни Чирки, Ніни Іванівни Хоменко, Ніни Іллічової. На даний час всі постраждалі – прилаштовані. Таких, хто під відкритим небом живе, немає. Хтось купив, хтось відбудувався, а когось прихистили родичі чи зовсім незнайомі. Так, Тетяні Іванівні Перевідіній – людині дуже поважного віку, що залишилася без хати – надали притулок чужі люди у Ніжині. Сплачуючи тільки за газ та світло, жінка живе в їхньому будинку й дотепер.
Залишив слід «руский мир» і у старостаті. Його носії повиламували всі двері, побили комп’ютер. Наявну документацію порозкидали на підлозі. Добре, що хоча не попалили.Трудовий колгоспний архів залишився цілим. Решту архівних документів ще перед війною вчасно здали в район. Були рашисти і у клубі. Недовго, то й нагадити не встигли. Пустує сьогодні і школа. Ще до вторгнення (через мізерну кількість дітей) йшла мова про її закриття. А коли «квартиранти» побили всі вікна, розморозили батареї, на заклад й зовсім махнули рукою.
Із перших днів звільнення влада Ніжинщини на деокупованій території намагається знов вдихнути туди життя: мешканці отримують світло, працівники пошти та торговельної мережі надають місцевимсвої послуги. Плани з відновлення нашої країни будують і керівники інших держав. Дуже великий вклад селу внесла Норвезька гуманітарна «ЗОА». Гроші витратили на придбання вікон та дверей. Два рази руку допомоги надавав Міжнародний Червоний Хрест. Спочатку роздали продукти харчування всьому селу. На кожен двір – по 17 кг. ( олію, цукор, всяку крупу). Згодом привезли залізо на дахи, дошки, бруси, цвяхи, цемент. Хай не в глобальних масштабах, та все ж … За кошти із державного бюджету також закупляли будівельні матеріали: дошку, цемент, цеглу, брус. І декілька раз – продукти. Зразу з моменту визволення села від Київської адміністрації отримали цукор, борошно, ковдри. Привозили й посуд у знищені та пошкоджені хати. Багато-багато привозили. Не покинули в біді.
Керівництво Талалаївської сільради виділила господарям 15 знищених садиб по 10 тис. грн на двір, людям із пошкоджених обійсть також давали гроші. Хоча й менші суми. Справили й новий ПК у старостат.
Отак усім миром і намагаються повернути мешканцям цього села хоча б базовий комфорт. Правда, чого гріха таїти – до колишнього благополуччя ще далеко. Та це не лякає людей. Скоріш би настав мир по всій країні. А там наш працелюбний народ переборе всі скрути. Спитайте хоч кого – почуєте стверджуючу відповідь.
Олександр Василенко
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
