Українські жінки воюють, збирають та привозять допомогу у найгарячіші точки. Ризикують і, на жаль, нерідко віддають своє життя.
Вони – приклад відваги для всього світу. Ми зібрали історії захисниць і волонтерок, які загинули під час повномасштабного вторгнення Росії. Кожна з них боролася заради свободи і незалежності України.
Захисниця Валентина Пушич
Врятувала сотні поранених
41-річна Валентина Пушич з Києва проміняла посаду менеджерки у міжнародній транспортній компанії на службу у ЗСУ. З 2016 року вона рятувала бійців на найгарячіших напрямках. Загинула від обстрілів 27 лютого 2022 року поблизу міста Бровари на Київщині. Тоді вона їхала за пораненим. У жінки залишилися мама та донька.
“Вона з дитинства добивалася свого. Завжди мріяла бути корисною людям, щоб життя не пройшло даремно”, – пригадує мама жінки Ніна Беренок.
Валентина мріяла стати медиком, але вступити у медичне училище не вдалося. Тому отримала спеціальність швачки, працювала на фабриці. Потім влаштувалася на посаду менеджерки у міжнародній транспортній компанії, заочно отримала освіту викладача психології. Виховувала доньку. У 2016 році вирішила приєднатися до Збройних сил.
“Казала, що буде там кориснішою, ніж у Києві. З донькою, якій на той момент було 10 років, щодня спілкувалася телефоном”, – розповідає мама.
“Керівник Валі поставився з розумінням до її рішення піти до війська. Навіть пропонував зберегти зарплату, але вона сказала: “Краще допоможіть хлопцям”. Потім він справді передавав допомогу”, – пригадує доброволиця Оксана Фещенко.
Валентина потрапила на службу у 72-у окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. За кілька місяців поїхала в Авдіївку на Донеччині, де на той момент точилися запеклі бої. Отримала позивний “Ромашка”.
“Буквально за кілька днів вона настільки влилася у всі процеси, що ніхто не повірив би, що вона новачок”, – пригадує волонтерка Оксана Корчинська, яка тоді жила з Валентиною в одній кімнаті.
Жінка добре організовувала роботу. Коли начмедом батальйону була некомпетентна людина, Валентина взяла на себе її обов’язки.
“В її машині та органайзерах завжди був ідеальний порядок. Це дуже важливо, щоб швидко надавати допомогу. Ніколи б не подумав, що вона раніше не була медиком”, – пригадує боєць добровольчого батальйону “Госпітальєри” Тарас Попадюк, який теж тоді був в Авдіївці.
“Це жінка з великої букви. Працювала цілодобово. Завжди напоготові була. Відкривала вікна, бо боялася вчасно не почути, що привезли пораненого”, – додає військовослужбовиця Олена Сніцаренко.
Валентина Пушич діставала поранених з найбільш критичних точок. Разом з водієм могла по 1,5 кілометра нести бійця. Одного разу змогла під обстрілом витягнути військового, якому обличчя проткнуло хвостовиком ручного протитанкового гранатомета.
“Валя вчасно зрозуміла, що бронежилет підтримує уламок і запобігає кровотечі. Завдяки цьому вона разом з водієм змогли доставити пораненого до стабілізаційного пункту. Там лікар-хірург настільки розгубився, що аж зомлів. Таких важких поранень він ще не бачив. У бійця було довге і складне лікування, але він вижив. Валя постійно підтримувала з ним зв’язок”, – пригадує Оксана Корчинська.
За словами друзів, Валентина ніколи нічого не боялася. Життя побратимів для неї завжди було на першому місці, тому кидалася рятувати, хай би як було небезпечно.
“Була дуже чуйною та милосердною. Коли бачила, як вона реагує на перших загиблих, а для неї це був великий особистий біль, не уявляла, як Валя працюватиме з пораненими. Але в цьому тендітному тілі виявився жорсткий характер. Вона врятувала сотні видатних людей. Багато з них потім стали комбатами, заступниками. На жаль, чимало з них загинули вже після повномасштабного вторгнення”, – розповідає Оксана Корчинська.
Валентина дуже любила бійців, вони її – навзаєм. Завжди відстоювала інтереси солдатів і відкрито йшла на конфлікт, якщо бачила несправедливість.
“Якщо вважала якесь рішення нечесним, ніколи не мовчала. Через це деякі командири навіть побоювалися її”, – каже Корчинська.
“Коли ми ще не були знайомі з Валентиною, один хлопчина почав дякувати: “Ви мені життя врятували… Валюша, Ромашка”. Він мене переплутав з нею. Потім я вже й сама зрозуміла, яка це добра і чиста людина. Аж дивно було, що вона залишилася такою, бачивши стільки горя. Коли когось сварила, робила це людяно, не принижувала”, – пригадує доброволиця Оксана Фещенко.
За порятунок військових під час важких боїв в Авдіївці жінку відзначили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Проте вона не поїхала на нагородження, щоб не залишати своїх побратимів і посестер.
У 2018-му Валентина вирішила пройти офіцерські курси та підписати контракт ще на п’ять років. Оксана Корчинська намагалася відмовити її, мовляв краще побути трохи з донькою. Але жінка була категоричною. Сказала, що служитиме, скільки зможе – в пам’ять про загиблих побратимів.
27 лютого 2022 року Валентина потрапила під обстріл, коли їхала за пораненим. Загинула разом з водієм.
Ніна Беренок востаннє говорила з Валентиною за годину до цього. Трохи згодом їй зателефонувала донька. Слухавку взяли побратими і повідомили, що мами не стало.
Поховали жінку у Києві на Лісовому кладовищі. Через складну ситуацію на фронті на прощанні були лише найближчі люди.
“Валя надзвичайно світла особистість – справжній воїн світла. За роки знайомства ми з нею зустрічалися лише на війні, але це найтепліші мої зустрічі. Кожен з нас, патріотів, мріє, щоб військо складалося з таких людей, як Валя. Це болюча втрата для всієї України. Люди мають пам’ятати, скільки всього вона зробила”, – наголошує Оксана Корчинська.
Валентину Пушич посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Волонтерка Ілона Куровська
Везла допомогу в окуповані села
Колишня директорка Інституту законодавства Верховної Ради України 45-річна Ілона Куровська на початку повномашстабного вторгнення Росії організувала доставку допомоги в село Клавдієво-Тарасове Бучанського району на Київщині. Загинула 24 березня 2022 року, коли її автомобіль наїхав на міну. Тіло вдалося знайти 2 квітня, після звільнення Київщини.
Мама жінки Ірина Куровська розповідає, що вперше помітила за донькою небайдужість, коли їй було лише два роки.
“Чую, дитя кричить. Біжу глянути, що трапилося, а вона тримає хвіртку, щоб не пустити якогось п’яного перехожого”, – пригадує жінка.
У школі Ілона була відмінницею. Кожен навчальний рік закінчувала з грамотою. Часто з мамою співала “Ой у лузі червона калина”.
“Десь у восьмому класі, ще до проголошення незалежності України, знайшла синьо-жовті стрічки і вплела в коси. Я працювала в райвиконкомі, і мене викликав керівник: “Що це ваша донька виробляє? Скажіть, щоб зняла”. Я приїхала додому, кажу: “Ілоночка, в мене неприємності на роботі”, а вона: “Ніколи не зніму”, – розповідає Ірина Куровська.
Після школи Ілона навчалася на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пізніше отримала ще й економічну освіту. Захистила кандидатську і докторську дисертації у сфері міжнародного права. Диплом доктора наук отримала 1 лютого 2022-го. В останній рік життя працювала директоркою Інституту законодавства Верховної Ради України.
Валентина Осадча знала Ілону з 2011 року, коли вони обоє стали заступницями голови Переяслав-Хмельницької РДА.
“Вона була дуже професійною і педантичною. Коли за щось бралася, ретельно вивчала усі деталі. Робота займала значну частину її життя – робочий день міг тривати і 15, і 20 годин. Самовіддано навчала працівників”, – пригадує жінка.
За її словами, Ілона Куровська мала багато друзів, була порядною і справедливою.
“Їй можна було подзвонити серед ночі і не боятися осуду. Мені Ілона допомогла вийти з ситуації домашнього насилля, стала прикладом боротьби. Годувала багатьох безпритульних собак, бо вважала це обов’язком кожної людини”, – говорить подруга.
У вільний час жінка любила малювати і співати. У 35 вирішила здійснити дитячу мрію і навчитися грати на скрипці.
“Останнім часом хотіла всиновити дитину. Планувала зустрітися з нашою спільною знайомою, яка такий досвід має, щоб розпитати механізм. Мріяла комусь дарувати любов, ніжність і турботу”, – каже Валентина.
Початок повномасштабного вторгнення не став для Ілони Куровської несподіванкою. Задовго до цього вона говорила, що українці недостатньо жорстко відреагували на російську агресію 2014 року, тому новий наступ обов’язково станеться.
“Мені досі важко говорити про неї в минулому часі. Завжди принципова, цілеспрямована. Намагалася бути максимально корисною, де б не була. Тому, коли почалося вторгнення, я знала, що вона обов’язково опиниться в центрі подій”, – пригадує ще одна колега Ілони Куровської Аліна Римар.
У перший день вторгнення жінка приїхала у село Клавдієво-Тарасове, де в дитинстві проводила багато часу у дідуся та бабусі. На четвертий день великої війни, коли село було повністю окуповане, організувала територіальну оборону. Повз ворожі пости везла їжу, шоломи, ліки. Полями і лісами супроводжувала цивільних, які хотіли виїхати з окупованої території.
“У нас на кухні був штаб – цілодобово працювали рації. Хата трусилася від вибухів, світла і води не було. Я доньку просила виїхати, бо було дуже страшно. Вона категорично це відкидала. Казала: “Я тебе вивезу, а в мене тут робота”. Звичайно, я залишилась”, – пригадує мама жінки.
Ірина Куровська розповідає, що Ілона до останнього залишалася сміливою. Сміючись, говорила: “Отакі у нас пригоди”. Її неможливо було зупинити.
Востаннє мама з донькою розмовляли 21 березня, коли Ілона вирушила за ліками та дитячим харчуванням для односельчан.
“Як зараз пам’ятаю, вона ще перехрестила автомобіль і прочитала молитву. Після цього зв’язку з нею не було”, – розповідає жінка.
Як пізніше з’ясувалося, 24 березня машина Ілони підірвалася на міні. Коли Київщину звільнили, хлопці з тероборони знайшли її. Тоді загинув також 24-річний волонтер, який був з Ілоною в машині. Перед смертю жінка ще намагалася накласти йому турнікет.
Поховали Ілону Куровську в селі біля могил дідуся та бабусі. Місцева громада, обласна військова адміністрація, Головне управління розвідки та Служба безпеки України, за словами мами, зробили подання до Офісу президента щодо присвоєння їй звання “Героя України”, але поки справа не рухається.
Подруга Валентина Осадча вважає, що іменем загиблої жінки потрібно назвати вулицю.
“У селі, куди вона везла допомогу, аби її односельці не померли від холоду і голоду. Також можна назвати її іменем Інститут законодавства ВРУ. Має бути пам’ять на віки про людину, яка допомагала іншим ціною свого життя”, – каже подруга.
Волонтерка Вікторія Яришко
Допомагала херсонцям в окупації
39-річна Вікторія Яришко була волонтеркою обласного осередку “Червоного Хреста” у Херсоні. Під час окупації допомагала батькам з маленькими дітьми. Загинула від обстрілу 15 грудня 2022 року, роздаючи хліб місцевим. У жінки залишилися мама, чоловік і двоє дітей: 17-річна донька і 12-річний син.
Мама Вікторії Людмила Бережна розповідає, що вона змалечку допомагала іншим:
“Ще в дитячому садку вихователька казала: “Всі діти поїли і пішли, а Віка лишається посуд зібрати”. Потім в першому класі вчителька питала: “Людмила Іванівна, розкажіть, як ви виховували Віку? Дівчинка дуже добра – завжди всім допомагає”. Згодом говорили: “Золота дитина. Що не попросиш – все зробить”. Мене мама вчила робити людям добро і я Віці це передала”.
Після школи Вікторія рік навчалась у коледжі на кондитера, а тоді змінила спеціальність на художника розпису по дереву. У дорослому житті робила і продавала сувеніри, проводила майстер-класи в історико-розважальному комплексі “Зелені хутори Таврії”, викладала трудове навчання у школі. Щоб усе встигати, часто спала лише по чотири години. За словами друзів, мріяла відкрили власну справу, пов’язану із творчістю.
Командир волонтерського загону швидкого реагування “ВЛАД” Микола Тараненко знав Вікторію з 16 років. Він був інструктором з карате, а вона займалась туризмом. Познайомилися на одному зі спільних виїздів. Він же і привів жінку до “Червоного Хреста”.
“Завжди була усміхненою. Ніколи ні на що не скаржилась. Витягнути з неї інформацію про проблеми було нереально. Тільки й казала: “Все добре”. Була трудоголіком – не могла сидіти на місці”, – пригадує Микола Тараненко.
Під час окупації все, що стосувалося української школи, заборонили, а співпрацювати з росіянами Вікторія категорично не хотіла. Тому навесні 2022 року максимально включилася у волонтерство.
Національний комітет “Червоного Хреста” допомагав фінансуванням, а волонтери в Херсоні купували товари в українських виробників і роздавали місцевим. Також доставляли медикаменти з неокупованих територій. Проводили навчання з домедичної допомоги. Аби не привертати зайвої уваги окупантів, робили це маленькими групами.
Російські солдати все ж заходили в офіс “Червоного Хреста” і фотографували документи волонтерів. Мовляв, “ми бачимо, хто ви і чим займаєтеся”.
“У Вікторії був момент, коли вона хотіла вивозити дітей, хоч це було дуже і дуже непросто. Окупанти двічі приходили до неї додому з обшуком – щось шукали в тому районі. Але потім вона передумала: вирішила, що залишиться допомагати”, – пригадує подруга і волонтерка Наталія Шатілова.
Вікторія обожнювала дітей і легко знаходила з ними спільну мову. Тому насамперед допомагала сім’ям з немовлятами. Також проводила творчі майстер-класи для дітей з аутизмом, аби підтримати їх психологічно.
“Ми її називали феєю памперсів. Віка була янголом-охоронцем сімей з маленькими дітьми”, – каже Наталія.
Вікторія дуже раділа звільненню Херсона. Коли почалися обстріли, переїхала з дітьми в офіс “Червоного Хреста”.
“Люди, які пройшли разом окупацію, були вже не просто колегами, а фактично родиною. Ми багато спілкувалися, приділяли один одному увагу, щоб не впадати у відчай. Всі розуміли, чим ризикуємо. Вікторія теж усвідомлювала, але вона була дівчиною-воїном. Вперта, цілеспрямована. Могла радитися з близькими, але рішення приймала завжди самостійно”, – розповідає подруга.
Востаннє жінки спілкувалися 15 грудня за годину до загибелі Вікторії. Вона встигла подарувати Наталії та ще одній подрузі спільне фото у саморобній рамці з написом “Love”. Жінки поїхали на інше завдання, а Вікторія лишилася біля офісу роздавати хліб місцевим. В такі дні біля “Червоного Хреста” збиралося до тисячі людей.
“Трохи більше, ніж через годину я побачила багато пропущених дзвінків. А коли передзвонила колезі, та сказала: “У нас трагедія. Був обстріл. Віка загинула”. На жаль, вона була без каски, і поранення осколком в голову стало смертельним”, – розповідає Наталія Шатілова.
Загинув також літній чоловік, який стояв в черзі, ще трьох поранило. Діти Вікторії на той момент були в укритті офісу, тому загибелі мами не бачили. Але дуже швидко про це дізналися.
У день поховання місто також сильно обстрілювали. В залі для прощань усі були в броні. Поблизу знову трапився приліт – загинули дві людини.
Мама Вікторії з онуками на три тижні їздила в санаторій у Трускавці. Зараз діти живуть з татом.
“Вдома мені все про неї нагадує. Куди не гляну – плачу. Діти стараються на цю тему зі мною не говорити, щоб я не засмучувалася”, – каже Людмила Бережна.
Зараз про Вікторію Яришко згадують не лише рідні та колеги, а й люди, яким вона місяцями допомагала. Волонтери подали звернення до обласної військової адміністрації, аби жінку посмертно нагородили.
“Про таких людей треба розповідати, їх треба пам’ятати. Ми зараз пишемо новітню історію України. Важливо, щоб вона складалася не з дат, а зі спогадів про наших героїв”, – каже Наталія Шатілова.
Захисниця Вікторія Кіященко
Вважала захист України своїм обов’язком
38-річна Вікторія Кіященко приєдналася до українського війська у 2020-му, бо вважала це своїм громадянським обов’язком. Під час повномасштабного вторгнення служила на блокпосту у місті Волноваха на Донеччині. Загинула 15 березня 2022 року від російського авіаудару.
Вікторія народилася у місті Рубіжне Луганської області. З дитинства захоплювалася східними танцями.
Закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, захистила магістерську роботу у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Працювала у Рубежанському індустріально-педагогічному технікумі. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Олегом Кіященком. Пара переїхала у місто Золоте на Луганщині, де Вікторія працювала соціальним педагогом у професійному ліцеї.
“Була завжди веселою і позитивною. Танцювала, співала за будь-якої нагоди. При цьому була наполегливою – все мало бути так, як вона захоче”, – пригадує чоловік.
У жовтні 2020-го жінка вирішила приєднатися до Збройних сил України. Підписала контракт на три роки з 46-ою окремою аеромобільною бригадою. Чоловіку про це сказала, запросивши приїхати на присягу. Ще до повномасштабного вторгнення Вікторія почала чергувати на блокпосту у Волновасі.
Людмила Колесніченко служила з Вікторією з листопада 2020 року. Жінки стали подругами.
“Вона була патріоткою. Хотіла жити в Україні, а не на окупованій Росією території. Також для неї служба була випробуванням власних сил”, – пригадує Людмила.
Вікторії нескладно було жити за військовим режимом. Навпаки – вона прокидалася раніше за інших, о 4 ранку. Щодня робила макіяж, укладала волосся – це для неї було важливо. Їй подобалося вчитися новому, особливо роботі зі зброєю, тому жінка ніколи не пропускала занять. Як би важко фізично не було, виконувала накази.
“Треба бігти – значить біжить. Постійно казала: “Я навчусь”, “Я зможу”. Служба їй пішла на користь – вона аж погарнішала, покращила фізичну форму”, – каже подруга.
Інколи чоловіки-військові дозволяли собі закиди на кшталт: “Жінки, нащо вас взагалі на службу беруть, чого ви сюди прийшли?”. Вікторія на це відрізала: “А ти чого прийшов?”. Не терпіла зверхності від “старожилів”, які могли насміхатися з новачків. Водночас була компанійською – мала багато друзів у бригаді.
Жінка часто питала про доньок своєї подруги, мріяла в майбутньому про власних дітей.
У середині лютого Людмила вирішила звільнитися з військової служби, але зв’язок з Вікторією підтримувала.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, я просила її звільнятися, не ризикувати життям. Вона розповідала, що через постійні авіанальоти та обстріли дуже страшно. Але пропозицію піти категорично відкидала. Запевняла, що буде зі своїм підрозділом до кінця. Я була здивована її сміливістю”, – розповідає Людмила Колесніченко.
14 березня подруги домовились зідзвонитися, але зв’язку не було. А вранці наступного дня побратими повідомили, що Вікторії не стало. Російський літак скинув бомбу на будинок, де жили військові. Жінка загинула разом ще з п’ятьма побратимами.
За кілька хвилин до цього Вікторія сказала: “Я так боюсь йти на пост – від нього вже мало що лишилося після обстрілів”. Тоді побратим вирішив піти замість неї. Це його і врятувало.
Поховали захисницю на Краснопільському кладовищі у Дніпрі на Алеї Слави.
Вікторію Кіященко посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
