Голоси з підвалів херсонської катівні. Як росіяни знущалися з українців

16 листопада СБУ повідомила, що виявила чергову катівню російських окупантів у Херсоні у підвальному приміщенні колишньої установи “УкрАгроПромПроект” за адресою Пилипа Орлика, 15.

Ця катівня є однією із найстрашніших фільтраційних таборів міста, де у нелюдських умовах утримувалися місцеві жителі за відмову у співпраці з окупантами.

“УП. Життя” розповідає історії херсонців, яким вдалося вижити після російської катівні.

Олександр, працівник правоохоронних органів

(ім’я змінено за бажанням людини)

Олександру після російського полону діагностували струс мозку, 3 поламаних ребра, численні гематоми і травми рук. Чоловік пройшов курс лікування, однак через відсутність надання вчасної допомоги при переломах ребер кістки неправильно зрослися, що провокує нестерпний біль.

Катування порушили моторику рук та пальців, від побиття електрострумом уражені лицеві м’язи. Через тортури Олександр не відчуває мізинець і великий палець лівої руки: нервові закінчення пальців рук попалені від “дзвінка путіну” (так називали один із видів тортур – ред.). Лікарі не знають, чи чутливість відновиться.

“Мене забрали у полон 1 вересня через професійну діяльність, а відпустили 11-го. Окупанти погрожували ув’язнити мене від 7 до 15 років, інкримінували екстремізм і тероризм“, – розповідає Олександр.

Росіяни, на їхню думку, катували чоловіка з проявом “гуманізму”: зняли кайданки, замість яких надягнули стяжки на руки і ноги.

“Окупанти сказали, якщо зараз вони підключать струм, то кайданки повідрізають кисті. Під час побиття струмом російські військові ставали на моє тіло зверху. Електрострум провокував конвульсії, які були настільки сильними, що я їх скидав із себе“, – каже Олександр.

Випустили чоловіка без пояснень, як і колегу, разом із яким його затримали. Проте після полону від окупантів чоловіку надходили постійні телефонні дзвінки та іронічні питання.

“Запитували, як у мене справи, чи все добре, а де мій друг і чого не можуть додзвонитись до нього“, – розповідає Олександр.

Окупанти стежили за Олександром. У чоловіка були побоювання, що його повторно заберуть до катівні. Тим паче, що з ціллю залякування росіяни заявили про нібито початок хвилі мобілізації.

Про місцезнаходження Олександра ніхто з близьких не знав, хоча шукали через комендатуру, і в райвідділах не було жодної інформації. Полонені зазначають, що в цій катівні в’язням не тільки не приносили передачі, але й не надавали жодної інформації рідним полонених.

Віктор Білецький, військовий 406 ОАБр

Віктора забрали з центрального міського проспекту Ушакова. Поки везли, били ногами, питаючи, чи служив він і чи має контакти осіб, які перебували в зоні АТО. Вдома у хлопця провели обшук, забрали фотографії, де він давав присягу, вилучили телефон, де знайшли Telegram-канал “Надзор Херсон”, який спеціалізується на передачі координат ЗСУ.

За словами Віктора, через цей канал його допитували щодня, адже він спілкувався з адмінами. Він стверджує, що його змусили в зізнатися в коригуванні по Антонівському мосту, адже артилерійські атаки з боку ЗСУ почастішали, тому росіянам треба було списувати на когось ці втрати.

“Я казав, що проходив термінову службу, адже розумів, що якщо скажу, що на контракті, то я буду там довго. Коли під час обшуку вони знайшли схований мною контракт, то віддали наказ прив’язати мене наручниками до труби і сказали: “ти наших дітей вбивав 8 років“, – пригадує Віктор.

У перші дні на руках чоловіка були стяжки, а поверх наручники, але рука полоненого потім почала набрякати, тож тоді його прикували наручником до труби батареї за одну руку. Практично 3 місяці хлопець просидів в одному положенні на стільці. Віктора запроторили до катівні 7 серпня, а випустили разом з усіма полоненими 22 жовтня 2022 року.

“Найстрашніше було, коли вони дізналися, що я служив в артилерії. Після цього для мене там почалися моторошні дні“, – із жахом згадує Віктор.

Денис, місцевий мешканець

“У “Загублений Світ” прилетіло, де в російських військових лазня була. Вийшло все через Telegram-канал “Хуй*вий Херсон”. Мій співкамерник Данило скинув відео прильоту, а адміни не обрізали балкон і опублікували. Росіяни за відео вирахували, хто його знімав”, – розповідає Віктор.

Крім Telegram-боту, Данило надіслав відео ще й у приватний чат своїх однокласників.

Одним із учасників цього чату був і Денис, однокласник Данила.

“Знайшли чат у мого однокласника та методом тортур почали з’ясовувати, хто з цього чату де живе”, – розповідає Денис.

Втекти хлопець не встиг. У нього вдома теж зробили обшук, постійно питали, де український прапор, пограбували квартиру. Дениса забрали 4 вересня з пакетом на голові і руками за спиною в кайданках.

“Я говорю правду, це все – правда!”

Класичним методом у російських катівнях є побиття. Денис згадує, що деяких в’язнів били трубами, деяких – стільцями. Віктор розповідає, що також били по п’ятах і ногах дерев’яними палицями.

Правоохоронцю Олександру стало відомо, хто саме був на чолі катівні по вулиці Пилипа Орлика.

“Одним із керівників був полковник на прізвисько “Сєдой”. Це я неодноразово особисто чув про нього. Він був присутній на допитах. Я бачив його обриси через мішок та відчував неймовірний шлейф парфуму, коли він заходив до кабінету – таким чином я розумів, що це він“.

За словами Олександра, полковник на прізвисько Сєдой отримував неабияку насолоду від катувань.

“Коли Сєдой знаходив дріт, то тішився, як зла дитина: примовляв “дивися, як зараз буде” і лупив по тілу. Такий собі кабінетний працівник з БДСМ закидами. Якось він мені під лопатку тицьнув електрошокером, зробив розряд і питає: “Ну як тобі?“, – згадує Олександр.

“Було таке, що Сєдой мені на голову мішок накинув, перекрив дихання, поки я не почав задихатися, потім відпустив. Для нього це була забавка“, – каже Олександр.

Чоловік розповідає, що протигаз застосовували до співкамерника і учасника АТО: “Натягували протигаз на голову із перекритим для доступу повітря клапаном” (саме тому тортура має назву “слоник” – ред.).

Та ж доля спіткала Данила, друга Дениса і співкамерника Віктора.

“Протигаз одягали на Даню і струмом били, щоб швидше почав задихатися, але як тільки починає людина втрачати свідомість, вони знімають протигаз. Не давали померти: саме хотіли, щоб мучився“, – каже Віктор.

Олександра змушували впертися головою в стіну, щоб його тіло знаходилося під кутом, із максимально широко розставленими ногами та руками, закрученими за спиною кайданками (цей метод катування має назву “розтяжка” – ред.).

Чоловік пригадує, що російський військовий стояв збоку, методично бив між ліктем і плечем посередині плечового м’яза. За деякий час такого катування настає момент, коли ув’язнений відчуває лише удари, а гострий біль притупляється. Однак ефект тортури наздоганяє за декілька годин: м’язи стають кам’яні, “фактично чорного кольору рука” від побиття, і її неможливо навіть підняти вгору.

Олександр розповідає, що під час цієї тортури вони могли вести з ув’язненим бесіди на абстрактні теми. Чоловік згадує, що частим у розмові російських військових було звинувачення українців у відсутності реакції на події на Донбасі і катування, які там відбувалися, тому народ України, за думкою російських окупантів, має понести відповідальність. Потім слідчі виходили, лишаючи полоненого в тому ж положенні стояти під наглядом одного конвоїра на годину-півтори:

“Ноги трусяться, з тобою ніхто не розмовляє взагалі, ніби втратили до тебе цікавість – за методичками працюють, дають час, щоб людина усвідомила – потім починається все наново”, – пригадує чоловік.

Поширеним методом тортур, які застосовували російські військові до полонених, було катування електричним струмом за допомогою польового телефону “ТА”, в колах катівні має назву “тапік”. Таким чином катували всіх полонених, прикручуючи до пальців затриманого або його статевих органів оголені електричні дроти. Крім оголених дротів, також кріпити клеми, найчастіше до мочок вух чи мізинців. Для кращої провідності струму полонених поливали водою.

“На пальці наливали воду. Таке відчуття, що від струму пальці ось-ось луснуть чи розірвуться“, – каже Віктор.

Російські окупанти мали власну термінологію: серед вже згаданого “електрофорезу” та “дзвінка путіну” був ще “масаж” – це побиття дубинками, а вираз “ноги горять” означає, що окупанти будуть бити по ногах.

“Поки там перебував, я, мабуть, за все своє життя не чув ніколи у такій кількості фраз “я говорю правду, це все правда!”. Найцікавіше, що практично в центрі міста цей ґвалт стояв у білий день. Крики регулярно лунали протягом трьох-чотирьох годин, а вікна в кімнатах для тортур були відчинені навстіж“, – каже Олександр.

Психологічний тиск був важливим аспектом методики тортур. За словами полонених, російські військові часто погрожували, що вивезуть до так званої “Донецької народної республіки”. Росіяни залякували полонених тим, що в ДНР запроваджена смертна кара, тому для них буде обрана найвища міра покарання, коли вони постануть перед судом.

Віктор розповідає, що психологічно тиснули також за допомогою родичів, з якими не було зв’язку.

“Говорили, що мама померла“, – каже Віктор.

За його словами, полонених перші тижні від існування катівні змушували вивчати російський гімн. Потім вони скасували цей “ритуал”, говорячи, що полонені – злочинці, які не гідні бути російським народом.

Окупанти поєднували психологічний тиск з фізичним. За словами Віктора, російські військові показували на телефоні відео з кастрацією українського військовослужбовця та погрожували, що легко зроблять те саме.

“Російські військові забрали на допит дівчину. Вони наказали їй зняти футболку і бюстгальтер. Намагалися надіти клеми на соски і бити струмом. А потім із такою огидою, ніби вона якась потвора, наказали одягнутися. А нам із другом виливали гарячий чай на голову і казали, що це кислота“, – розповідає Денис.

Полонених також морили голодом.

“Коли 3 дні не їси, потім тобі вже байдуже, чи тиждень тебе не годують, чи більше. Коли мене відвезли до лікарні, я важив 50 кілограмів, а до полону – 90 при зрості 170″, – пригадує Віктор.

Особливу жорстокість окупанти проявляли до представників тероборони, військовослужбовців ЗСУ та ветеранів АТО/ООС. За словами учасника АТО, який був одним із ув’язнених, російські військові під’єднували електричні дроти до його тестикул. Про цей факт відомо і Віктору.

“Хлопцю з 2-ї камери струм під’єднували за мошонку та за вуха. Це так званий “дзвінок Байдену“, – каже він.

Тортури були нестерпними. За словами полонених, деякі ув’язнені думали про суїцид. Щоб не зійти з розуму, полонені лишали на стінах камери написи з закликами до Бога чи нагадуваннями про кохану людину.

“Коли когось катували, я брав хрестик і починав молиться за цю людину. І за себе молився, думав, що знову прийдуть і будуть катувати”, – розповідає Денис.

Практично кожного полоненого, якщо він вижив, не оминули наслідки. У хлопця, що перебував у камері з Олександром, тортури та побиття ногами спричинили пневмоторакс (скупчення повітря в плевральній порожнині). Чоловік підтверджує цю інформацію і каже, що хлопцю просто пощастило.

“Його врятувало те, що це вже сталося наприкінці, коли їх відпускали, тому його вже з дому забрали до лікарні“, – зізнається Олександр.

Були випадки, коли полонених закатовували на смерть. Олександр розповідає, що через дві камери від нього перебував працівник СТО, який був прикутий до батареї і знаходився в катівні близько 1,5 місяці. Віктор каже, що того чоловіка піддавали тортурам за зброю в його підвалі.

“Його жорстоко катували і, зрештою, він почав задихатися, це ми по звуках чули. Потім військові принесли пакет і в ньому винесли труп“, – пригадує Віктор.

Жахи катівні

“Коли я перші дні був там, нас було 5 людей. Потім із цієї споруди окупанти почали формувати катівню, туди все більше і більше людей надходило. Загалом перебувало 20 людей“, – згадує Віктор.

Хлопця розмістили у камері, позначеною цифрою “1”, навпроти якої була кімната для тортур. Деякі полонені назвали її “весела” кімната, через звуки, які звідти линули.

Російські військові розмістили в кожному приміщенні відеокамеру для цілодобового спостереження, через яку черговий контролював виконання полоненими “регламенту катівні”.

За свідченнями Олександра та Віктора було ще по одній кімнаті тортур на другому та третьому поверсі будівлі “УкрАгроПромПроект”.

“Коли їм лінь було витягувати когось на допит на другий поверх, де були призначені для цього кімнати, вони виводили в окреме приміщення в підвалі. Там розтягували людину на рамі від панцирного ліжка, чіпляли дроти, вмикали струм і “товкли“, – каже Олександр.

“Моєму однокласнику було 17 років, а повноліття він зустрів 15 вересня у підвалі“, – пригадує Денис.

Полонені стверджують, що вікова категорія ув’язнених була в основному від 16 до 60 років. За словами Олександра, перші 5 днів був “серйозний пресинг”, із яких перші 3 – найбільш завзятий, обов’язково “електрофорез”. Потім натиск слабшав, і полоненого лишали в камері на невизначений термін.

“Лежиш в підвалі зі своїми думками: чи забули за тебе, чи не забули. І кожен шурхіт – це психологічний тиск, з кожним грюкотом, з кроками ти розумієш, що можуть прийти за тобою”, – пригадує Олександр.

Чоловік каже, що їхня методика полягала в тому, щоб полонений був постійно “в тонусі”.

“Це були нелюдські умови: просто підвальне приміщення, бетон, “голі” стіни та лампочка. Ми весь час спали на стільцях, намагалися заснути на них у різних положеннях“, – розповідає Денис.

У підвальному приміщенні було вкрай холодно, а деяких в’язнів запроторили до катівні ще влітку. Віктор та Денис розповідають, що окупанти при пограбуванні складу ЗСУ вилучили шинелі 2017 року “ще з етикетками” і кинули деяким полоненим замість теплих речей лише в останній тиждень перебування.

“До туалету не виводили, тобто ми прямо з дівчатами на одну баклажку ходили“, – пригадує Віктор.

“Якщо вже треба було не тільки малу потребу справить, ти повинен був махати рукам перед камерою, і якщо наглядач побачив, то міг тебе вивести. Але це рідкість“, – каже Олександр.

За словами Олександра, цивільний туалет з унітазом та навіть рукомийником був в приміщенні цієї ж споруди на першому поверсі.

“Одну дівчину раз виводили, на процес дали 40 чи 50 секунд”, – згадує Віктор.

За його словами, військові давали полоненим пакети для справляння фізіологічних потреб, хоча ніхто ними не користувався. Деякі полонені не могли справляти потреби в таких умовах, наприклад, як його співкамерниця – протягом 17 днів. Про прийняття душу не було і мови. Тому полонені не мали можливості помитися і по три місяці.

“Дівчину, яка була в камері зі мною, називали “бандерівська мерзота“, – пригадує Денис.

До жінок ставлення було таким самим, як і до чоловіків: катували і били однаково. За словами Віктора, з ним у камері була учасниця АТО, яка вже вдруге потрапляла в полон, перед тим – за часів базування росгвардії в місті. За допомогою струму дівчину змусили “зізнатися”, що вона коригувала приліт до їхнього управління. Погрожували її зґвалтувати і вивезти до Донецька.

“Проблеми почалася з приходом критичних днів. З нами дві дівчини сиділи, то ми свої футболки повіддавали“, – каже Віктор.

Окупантами повністю ігнорувалися жіночі потреби. Подібне розповідає Денис, співкамерниця якого просила прокладки протягом пів місяця.

Денис згадує, що лікар прийшов, питаючи, “як справи”, оскільки в камері помер чоловік. Медична допомога фактично не надавалася. Якщо людина була на грані смерті, то за словами полонених, його намагалися “відкачати, щоб далі мучився”.

“Приходив так званий лікар і казав: “не здох, знач нормально“”, – розповідає Олександр.

Чоловіку відомо, що з компанії затриманих молодиків, які знаходилися в сусідній камері, одному прострелили ногу, а іншому зламали руку, допомогу не надали.

Деякі полонені стверджують, що кільком особам вводили невідомі речовини. Один з постраждалих розповідав, що почав задихатися.

“Катували дівчину, їй щось кололи внутрішньом’язово. Не зрозуміло, що це й яку реакцію викликало, тому що їй було погано від того, що її били”, – розповідає Денис.

“Був випадок, коли після катувань людина потім стала взагалі лежачою – за словами конвоїрів, котрі між собою розмовляли – її вивезли до міста, просто кинули біля входу до лікарні і пішли геть“, – згадує Віктор.

Окрім пошуків працівників правоохоронних органів, військовослужбовців, активістів, волонтерів чи коригувальників артилерійського вогню, російські військові брали будь-кого, хто підпадав під “злочини”. Окупанти знаходили через полонених наступних жертв.

“Вони зачепили когось одного, в його телефон залізли і – ланцюгова реакція“, – каже Олександр.

Іноді містяни потрапляли до російських катівень за підписку на певні Telegram-канали чи за проукраїнські коментарі в них. За словами полонених, одного херсонця взяли в полон за те, що він співав українські пісні, іншого – за вигуки з балкону “Слава Україні!”.

Олександр розповідає, що деякі вислови для окупантів були тригерами, наприклад, окреслення російських військових словом “орки” могло стати причиною для побиття.

Регламент перебування

Полонені свідчать, що в камері велося цілодобове відеоспостереження. Ранок починався з того, що стукали по дверях кожної камери, щоб полонені не спали, з криками “добрий ранок, фашисти” чи “як справи, фашисти?“.

О 5-й годині ранку ти зобов’язаний сидіти на стільці. Приблизно о 8-9 годині у них перезміна, орієнтовно до 17-ї російські військові проводять допити та катують полонених, близько 2-х годин тиша, під вечір годують, дають час на туалет, можна попросити винести продукти життєдіяльності, а потім – відбій. Вночі катували рідко.

Ув’язнені різними способами намагалися зрозуміти, що сонячний день вже минув, враховуючи повну дезорієнтацію через відсутність вікон і наявність цілодобового освітлення. Переважно вони орієнтувалися за шумом транспорту: якщо активна фаза дня і транспорт їздить – то це день, а якщо тихо – це ніч.

Інколи, коли приносили воду чи їжу, то могли запитати у куратора, котра година. Однак, за словами Дениса, військові іноді глузували і відповідали “орієнтуйся за сонцем“. Віталися так звані куратори нецензурною лексикою.

“Заходили до камери з фразою “ну що залупа, живий ще?”. З ноги заїхав у співкамерника мого, і через дві секунди питає, чи він хоче їсти. Приніс тушкованку і воду. Тобто розрив мозку: тут тобі людина намагалася пальці зламати, а тут дає ложку в руки і “на покушай”. Зовсім іншим тоном одна й та ж людина“, – дивується Олександр.

На стіні люди робили зарубки, відраховуючи, скільки днів вони провели в катівні.

“Інструктажі” проводили, коли в’язнів заводили до камери. Попереджали, що полонений має одягнути на голову пакет чи мішок перед тим, як до камери заходять так звані куратори, а знімати дозволено тільки тоді, коли двері за ними зачиняться. Непокора каралася.

“Коли приходять до камери, гупають в двері і кричать “одєлі шапочкі”, ти одягаєш пакет. Для них це забава була”, – розповідає Олександр.

Полонені кажуть, що між паралельними кімнатами протягнуті труби для опалення, а отвори між камерами були не закладені. У такий спосіб можна було попросили один одного про щось. Наприклад, водою поділитися чи хлібом. Опитані полонені кажуть, що таким чином відбувалася комунікація між камерами, але це надто ризиковано, адже могли прийти і “по голові дати”.

Віктор згадує, що на початку взагалі забороняли розмовляти навіть зі співкамерниками.

“Казали, що розмовляти між собою не можна, а якщо побачать по камерах – “ноги горітимуть“, – розповідає він.

Обмеження накладалися і на сон. Полонені мали постійно сидіти на стільці, а лежати і спати було заборонено.

“Хто в перші дні потрапляв, то давали новоприбувшим настанови, що треба спати при будь-якій можливості. Тому кожну хвилинку намагалися сидячи очі заплющити – подрімати”, – каже Олександр.

В катівні залежно від рівня звинувачення людину позбавляли можливості пересування. Хтось був прикутий, хтось мав на руках будівельні стяжки, а хтось – кайданки. Пересуватися мали змогу, якщо уникали перебування в полі зору камер.

“Якщо будеш дуже активно переміщатися, то приходили і могли “збадьорити”: або дубинкою загуркотіти по спині, або по ногах дати“, – пригадує Олександр.

“Дієта” для полонених

Полонених годували один раз на день, якщо не застосовували моріння голодом. Найдовший період, коли конвоїри забули за всіх своїх 22-х полонених, нервуючи через “прильоти”, і їх не годували – це 7 днів.

“Якщо вони когось спіймали – у них гарний настрій, можуть дати їжу, якщо ж настрій поганий, прильоти чи їх керівництво дрючить, то вони полонених не годують“, – наголошує Віктор.

Були ті, хто відмовлявся їсти з власних переконань. Полонені кажуть, що після того, як годинами слухаєш людські крики від болю катувань, то не можеш вживати їжу, перебуваючи в постійному шоковому стані. Причиною також є фізіологічні процеси.

“Люди навіть по декілька тижнів туалетом не користувалися. Тому, враховуючи ситуацію, я намагався мінімально вживати їжу. Коли питали, чи годували, кажеш, що позавчора. Таким чином пив тільки воду. За 2 тижні мене годували лише двічі”, – розповідає Олександр.

За словами полонених, єдиним прийомом їжі була одна банка холодної російської тушкованки на двох, від якої смердить кормом для собак. Через те, що металева кришка банки – гостра, то з ціллю запобігти спроби порізати собі вени куратори стояли над ув’язненими, доки вони не поїдять. Віктор згадує, що з цієї причини навіть шнурки забирали. Деяким полоненим дали в перші дні пластиковий посуд, який не змінювався за весь час утримання.

В’язням катівні довгий час давали лише тушкованку, в середині вересня почали давали варену гречану кашу без солі, але гарячу, що стало можливістю зігрітися. За тиждень до виходу з катівні, полонених годували макаронами, які за їхніми словами, більше нагадували шматок тіста, що злиплося.

“З водою була проблема, могли принести воду технічну з системи опалення з клаптями якимись. Кинули баклажку. Пийте. І ми потім ту воду цідили через футболки, через ганчірки. Згадалося туристичне минуле і способи виживання“, – розповідає Олександр.

Часом ув’язнених залишали без води на півтори доби. Стабільно ж давали воду раз на два дні.

“Коли я був сам у камері, мені пляшку не залишали. Заходив строковик і вставляв до рота пляшку, щоб я пив, а потім уже просто кидали баклажку води на кімнату” , – згадує Віктор.

Ієрархія: від ФСБ до зрадників

У катівні по вул. Пилипа Орлика була своя ієрархія. На чолі стояла ФСБ. Олександра три години перевіряли на поліграфі працівники ФСБ, які сказали, що вони з Тюмені.

Слідчий Олександра мав близько тридцяти років та навіть спілкувався “на Ви”, вдаючи, що він “офіцер”.

“Я не вживаю нецензурної лексики, не застосовую фізичний вплив, але якщо людина не хоче співпрацювати, то є люди, які займуться цим впритул“, – казав Олександру слідчий ФСБ, натякаючи, що конвоїри зроблять будь-що за його вказівкою.

Всю брудну роботу, як-то фізичний вплив, побиття, знущання – це все виконувалося найнижчою ланкою. Частина конвоїрів була з ОРДЛО та Криму, а частина – місцеві херсонці, які, за словами Олександра, колись працювали у місцях позбавлення волі.

“Були наші херсонські хлопці, які працювали в СІЗО чи на зоні, бо під час розмов наше “г” було присутнє, хоч і російською мовою“, – згадує Олександр.

Він каже, що вони вкрай добре і швидко орієнтувалися в місті, чітко знали адреси, райони, виїжджали миттєво, а вісьмох хлопців, серед яких був Денис, знайшли за кілька годин.

Часто херсонські кати, які були на “випробувальному терміні”, поводилися більш жорстоко, ніж російські строковики, яким було не потрібно вислуговуватись.

За словами Олександра, якщо херсонський конвоїр лояльно ставиться до в’язнів, то він сам невдовзі стане цим в’язнем. Часто кати самі казали, звідки вони.

“У них “шо” проскакує, і вони самі кажуть, що одні з Криму, а інші з Донецька. Це помста. Полонена жінка кричала, що вони – звірі, а вони не заперечують, навіть стверджують і кажуть, що ви самі нас такими зробили, 8 років, мовляв, бомбили Донбас“, – зазначає Віктор.

Лист з мультфільму “Простоквашино”

“Побиття або застосування електричного струму – дієвий фактор, який впливає на результати бесіди. Розповідають таке, чого навіть і не було, людина може придумати будь-що, аби припинити“, – каже Олександр.

Зазвичай в кімнаті для тортур знаходилося 5-6 осіб. За словами чоловіка, ув’язнені не бачили своїх катів, відчуваючи наявність людей по голосах та рухах, адже полоненим не дозволяли знімати мішки та пакети з голови. Конвоїри могли давати вказівки: “вниз спускаємося, до стіни!“, адже полонений не розуміє, куди його ведуть.

“Я вже сам просив казати куди: наліво-направо-сходи, бо тицькаєшся, перечіпаєшся, падаєш. Направо зайшов. Посадили. Сів на стілець. Розумієш, що перед тобою хтось сидить. Збоку начебто хтось знаходиться: один, два, три. Кожен намагався штурхана дати, копнути“, – розповідає Олександр.

За словами чоловіка, допити проводили слідчі, які були росіянами. Вони навіть не ховали облич, хустки на лице чи балаклави не одягали, на відміну від конвоїрів, що приносили їжу чи били. Херсонські кати боялися, що їх впізнають.

“Заходили по черзі і ставили одне й те ж питання. Ніби лист із мультфільму “Простоквашино”. Один спитав, щось записав, пішов. Через 5-7 хвилин приходить інший, ставить те саме питання. Я кажу, що відповідь та сама. Пише все одно. Потім третій приходить”, – розповідає Олександр.

За словами Віктора, якщо полонений перестає відповідати на запитання або починає говорити перше, що спало на думку, то вони ще дужче б’ють струмом.

“Ти нічого не можеш відповісти, бо обмаль часу, щоб задуматися, і через біль не можеш сконцентруватися. А вони швидко ставлять питання і цих питань дуже багато“, – каже він.

Полонені одноголосно стверджують, що протокол слідчі прочитати не давали, його підписували наосліп. І під кожним документом власноруч мали написати, що “заходів фізичного чи психологічного впливу не застосовувалося” та “зауважень не маю“.

Шлях на волю

Віктор та Денис розповідають, що під кінець вересня ФСБ мала намір направити їх на підконтрольну територію України у ролі диверсантів. Вони планували взяти в Херсоні родичів ув’язнених у полон на той випадок, якщо вони відмовляться виконувати розпорядження. ФСБ в останню мить скасувало рішення.

Полонені стверджують, що перед тим, як відпустити, їх змусили підписати документ, в якому зазначалося, що “я своїх політичних поглядів не змінюю“. І при цьому в кінці додати власноруч написаний напис “Слава нації” або “Слава Україні“.

“Коли нас випускали, сказали, що ми їдемо на розстріл. Обіцяли, що вони підірвуть машину гранатою, а замість гранати російський військовий кинув петарду, щоб налякати нас“, – каже Денис.

Людей вивезли в посадку яблуневих садів недалеко від населеного пункту Дніпровське. Коли колишніх в’язнів все-таки відпустили, то наказали йти пішки до Миколаєва, пригрозивши вбивством за повернення до Херсона.

Зважаючи на те, що половина людей була вдягнена у теплі шинелі ЗСУ, полонені дійшли висновку, що це провокація з боку російських військових із ціллю, щоб на блокпостах їх розстріляли. Вони зробили перекличку і виявилося, що випустили 19 полонених, а одного забрали у Скадовськ, як стало відомо згодом – по звинуваченню у причетності до Правого сектора.

“Як зараз пам’ятаю, там були яблуневі сади, де ще яблука залишалися на деревах. І всі на ці яблука накинулися. Тому що були шалено голодні“, – згадує Віктор.

Хлопець повернувся у місто на “швидкій”, його стан був вкрай тяжкий, він втратив свідомість. Люди, які проїжджали повз, врятували йому життя. Хлопця відвезли до лікарні в Білозерці, а згодом до лікарні в Степанівці, де 5 днів йому ставили крапельниці.

Денис, разом з другом, однокласником Данилом та його співкамерницею Вікторією залишилися у жителів найближчого села.

“Вони нас нагодували, перевдягнули і дали 200 гривень. Наші українці дуже добрі“, – каже Денис.

Зважаючи на відсутність документів, компанія вигадала сідати до автобусу по одній людині, щоб загубитися в натовпі.

Попри попередження всі полонені вирішили повертатися до Херсона, де і дочекалися ЗСУ та звільнення міста від терору російських окупантів. Лише тоді колишні полонені розказали свої історії.

Джерело: Українська правда життя