Життя внесло свої корективи. На жаль, багато із них – негативних. Є вони і в роботі журналіста. Все частіше й частіше доводиться спілкуватися з героями статей у телефонному режимі, не дивлячись їм в очі, що несе в собі певні наслідки. Однак працювати треба. За будь-яких обставин.
Отож беру смартфон і дзвоню в Лосинівський центр первинної санітарної допомоги до Миколи Петровича Дідиченка, маючи на меті написати про цього керівника. Та він делікатно відмовляється, мотивуючи тим, що переїхав із Донбасу не так давно і поки не заслуговує на те, щоб про нього згадували в ЗМІ. І в той же час пропонує написати про свою підлеглу – лікаря Олександру Радченко.
«Для селища,- аргументує чоловік,- вона зробила неабияку послугу – 50 років охороняє здоров’я лосинівців. Тільки задумайтеся над цією цифрою! Ця жінка пройшла вогонь, воду й мідні труби, працюючи лікарем і в пологовому відділенні, і в гінекологічному. Зробила не один десяток операцій, тим самим рятуючи життя і вагітним, і тих, хто збирався з’явитися на світ. Жінка навіть у найважчі для українців минулорічні весняні дні приймала пологи. Сама ж так і залишилася простою і скромною».
Вже й притомилася лікарка-гінеколог за всі роки напруженої відповідальної праці. Поривалася була йти на відпочинок, який давно заслужила. Та згодилася на вмовляння керівництва ще потрудитися на благо усієї об’єднаної територіальної громади, територія якої після децентралізації значно розширилася. А от на медиків дефіцит…
Народилася Олександра Михайлівна в селі Антоновичі Чернігівського району. В ньому закінчила 8 класів, середню освіту здобула в сусідній Павлівці. Із вибором професії сумнівів у дівчини не було з дитинства. Її мати – Марія Василівна – працювала в дільничній лікарні акушеркою і дочці, як вона жартує, «довелося йти тільки стопами матері, іншого варіанту – й бути не могло». Насправді ж саме ненька і розбудила в ній жагу надавати людям медичну допомогу, турбуватися про здоров’я жінок та майбутнього покоління. Тим паче, що в Саші були такі особисті якості, як: чуйність і доброта, відповідальність і почуття жалю. Без них гарним лікарем не бути.
Отож, отримавши атестат зрілості, дівчина вирушила здобувати професію. Чернівецький медінститут «взяти приступом» зразу не вдалося – не добрала одного балу. За другим разом теж невдача – не пройшла за конкурсом та ще й не було медичного стажу. Мусила йти працювати санітаркою в хірургічне відділення. Тільки за третім(!) разом інститут «капітулював».
Насичені, цікаві студентські роки (найкраща пора в житті) пролетіли, що й згледіти не встигла. Ось ти вже в інтернатурі, а ось і лікар. За фахом – акушер-гінеколог. Із 4 серпня 1977-го рахуються трудові роки дипломованого спеціаліста, котра присвятила життя охороні здоров’я жителям не тільки Лосинівки, а й навколишнім селам. Скільки за всі роки пройшло через руки лікаря пацієнтів – ніхто не скаже, як би того не хотів. Навіть сама Олександра Михайлівна.
Багато води збігло за цей час. Змінилося життя з його пріоритетами. Зараз у селищі вже не оперують. То раніше був стаціонар, і пологове відділення функціонувало, й гінекологія була. Тепер – тільки амбулаторні прийоми. Бо згідно нової медичної Програми концентрація закладів йде по містах, туди зводиться все до купи. Там тобі й апаратура, і спеціалісти, і матеріальне забезпечення. Та чи став простішим доступ до лікування сільському люду? Знаєте самі, щоб попасти до лікаря, треба витратити цілісінький день. Якщо пощастить.
На моє питання – В якому відділенні менш напружена праця? – лікарка відповіла без паузи: «Звичайно в гінекологічному відділення. Там передбачаєш події, а пологи – це екстрим, це – бомба уповільненої дії. У будь-яких момент може трапитися непередбачене. Відповідаєш, щонайменше, за життя двох, а бувало і трьох. В одну хвилину може статися непоправне. Тому й тяжко медику – і фізично, і морально. Проте, є і позитивне – отримуєш радість від нового життя, що кричить в тебе на руках. Коли двоє виписуються додому в гарному стані, це – найкраща дяка для лікаря».
Із 2003 року пологове відділення в селищі не функціонує. І коли, проходячи повз відділення, там все тихо, то колишнім акушеркам від цього хочеться плакати. Але жити далі треба. Жити та працювати.
І кожного дня Олександра Михайлівна продовжує поспішати до пацієнтів. Вона із тієї когорти людей, коли одного разу, промовивши клятву Гіппократа, залишається їй вірною назавжди.
Лікарську династію продовжує і її старший син, котрий у Носівці працює лікарем інтенсивної терапії, а його дружина – невропатологом. Чи є надія, що й онуки виберуть тернистий шлях медика? Щодо онука, то вже точно – ні, бо захоплюється юнак кіберзахистом. Можливо ними стануть дівчатка. Це вже покаже час…
Олександр Василенко
Фото ілюстрове
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
