Про цю жінку з Яхнівки чув всього один раз. Ще як ходив до школи. Навіть, в яких роках це було, не пригадаю. Може, років так сорок назад, не менше. Пам’ятаю, у Лосинівці проходила виставка сільських художників. Подав свою картину на неї і мій батько. Він, як на мене, непогано малював.
Та переміг не він, а саме вона — художниця з Яхнівки.
Цей епізод лишився в пам’яті. А нещодавно, згадавши його, вирішив поцікавитися про цю жінку. На допомогу покликав колишню однокласницю, що мешкає в Яхнівці. І що з’ясував?
Виявляється, жива-здорова ця людина. Одна, правда, мешкає. Одвічні селянські клопоти має. Кури, город…. Тройко дочок ростила. На жаль, відійшли вони у вічність. Раніше малювала, зараз – ні.
Роки вже не ті. На 83-й завернуло.
А колись же було… Як візьме в руки пензля і фарби – і стіни, і стелі в хаті малюнками прикрасить… Ще й паркан розмалює.
Слухаю розповідь знайомої про яхнівську самобутню художницю, а перед очима — сільська жінка. Схожа на сотні тисяч бабусь України. Вона йшла своїм шляхом. Чого тільки не побачила на ньому, чого не натерпілася. Труднощі з оселі не виносила. Але перетворила їх у яскраві картини, переповнені болем і любов’ю.
Тетяна Федосіївна Лавріненко народилася у 1940 році в Яхнівці, у сім’ї колгоспників. Згадує ті дитячі роки неохоче. Скільки горя і поневірянь вони принесли родині. У ту пору їх було двойко у батьків — вона і брат. Економили на всьому — і на одязі, і на взутті. А найбільше – на їжі. Тільки завдяки невсипущій праці вижили. Страшна війна теж іноді оживає в пам’яті. Правда, уривчасто, бо що могло у чотири-п’ять рочків пам’ятати мале дитя?! Хіба що запеклий бій, що розігрався на яхнівській залізничній станції. Тоді фашисти не одну тонну смертоносного вантажу скинули на голови солдатів-чехів. Від гучних вибухів аж шибки тряслися в оселях, у їхній теж. Люди страху набралися! Та чи про колишнє зараз згадувати?
Сучасна війна людям долі калічить. Оце справді – лихо. Не давнє, а теперішнє.
Не вірила, що таке мракобісся може статися. А воно-таки прийшло. Дивилася, занімівши, широко відкритими очима на ту ворожу чорну силу північного сусіда, що пролітала, як вихор, і повз її стареньку оселю. Здавалося тоді, що білосніжні лебеді, що намалювала на паркані колись, ось-ось розправлять крила і покинуть її. Не наважилися цього зробити диво-птахи. Мабуть, вирішили розділити долю своєї авторки, підтримавши, розрадивши її у хвилини розпачу і смутку.
Та серце не може бути у вічному смутку. Хоче воно миру і спокою! Невже зупиниться, не достукавши до світлого дня Перемоги? Невже своїм життям не заслужила побачити і відчути цей бажаний день!
У далекому післявоєнні відпочивати не доводилося — ні великому, ні малому. Тетяна змалку працювала. Швидко подорослішала. Коли ж прийшов час йти до школи, як і більшість ровесників, зробила кроки назустріч їй. Саме тут і захотілося щось незвичне намалювати.
Чи була несхожою на інших школярів? Чи мала в душі іскру Божу таланту? Та хто його знає. Над цим не задумувалася. Ні тоді, а тим більше, – зараз. Скоріше відчувала, що окрім клятої роботи і вічних злиднів, у житті є ще й щось світле, красиве. Та й радісно на душі ставало, коли красу, милу оку, передавала малюнками. Заняття захоплює все більше і більше. Крім сірих фарб, все більше з’являлося барвистих відтінків.
Дивлюся на картини Тетяни Федосіївни і дух перехоплює. Невелика їх кількість лишилася у жінки. А колись же оселя картинну галерею нагадувала. Де ж поділися ті малярські шедеври? Одні – в музеї українсько-чесько-словацької дружби, що в селі Світанок, інші – в місцевому Будинку культури. Є вони і в оселях односельців.
Поглянемо на ті картини, котрі збереглися в оселі художниці.
Ось картина, на якій зображена дівчина небаченої краси. Чи не з давньоруської доби вона?!
Княжна Ярославна, не інакше. Жінка вийшла на дорогу, покинувши стіни міста. Про що її думки? Чи не про милого, що залишив її, вирушивши в похід на ворога? «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?”,”«Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?» – ніби доноситься горе жінки з тієї доби, яка втратила кохану людину.
Як тільки ця картина співзвучна з нашим сьогоденням. І, перш за все, актуальністю теми. Скільки таких жінок на Україні в горі, скорботі і чеканні “милих лад”?!
На іншій картині — сонна красуня. Вона читала якийсь романтичний роман і – заснула. Її сон світлий,на його сторожі – янголи. Безперечно, це – образ юної дівчини-українки, яка мріє, закохується, страждає… А отже, має духовний скарб. Хто мріє і кохає, хто вірить і поважає силу почуття – це ваша картина. Наповніться її змістом! Тему картини доповнюють і квіти, які вивела рука сільської художниці на паркані, ці квіти мають народну назву – “жіноче щастя”.
Ще одна картина – про побачення закоханих.
Про перший дотик любові, свіжості першого почуття. В погожий літній день, під синім небом, серед буйної зелені зустрілися хлопець і дівчина – молоді, красиві, сяючі любов’ю. Їх душі кружляють над небом, радіючи, що вони разом, що вони люблять один одного.
Так хочеться й самому перенестися в ту українську днину – теплу і чудову, де панує відчуття спокою і тиші.
Привертає увагу й портрет однієї з доньок художниці.
Вправна рука матері вивела образ рідної кровинки – її очі, брови, волосся, риси обличчя. Тон картини – сумний, відчувається тривога, трагедія, безнадія… Їх, доньок, у матері було троє. Тепер лише пам’яттю про них живе старенька жінка. Як лікувала розбите горем серце? Хіба можна описати ті ліки звичайними людськими словами?! Жовтий фон на задньому плані портрета – ніби сяйво німба над головою у доньки. Для матері її діти були святими!
Старенька яхнівчанка усе своє життя малювала не для того, щоб її оцінювали, визнавали, не для показу, не для чийогось захвату. Малювала тільки для себе і свого задоволення. Віддаватися захопленню сповна не мала часу. З ранку до вечора працювала, ростила доньок. Давала раду власному господарству.
З одруженням не поталанило, тільки на свої руки й надіялася. А вони у Тетяни Федосіївни справді були золотими. Самотужки облаштовувала прибудови до хати – фундамент заливала, стіни зводила… Зрозуміло ж, допомагали доньки. Та й односельці осторонь не стояли. Бралися до роботи толокою і доводили розпочате до кінця.
Де знаходила час для малярства? Та знаходила ж… Сама робила пензлики, а фарби – з настоїв буряка, бузини, калини. Малювання поглинало з головою, давало стільки спокою, задоволення, радості, наснаги, цілу гаму позитивних почуттів та емоцій, яких у буденщині не відчувала.
Ось так і прожила свій вік проста яхнівська жінка – зі своєю історією життя і вогником творчості в душі.
Мирного неба Вам, Тетяно Федосіївно, здоров’я і віри у власні сили!
Микола Борщ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
