-Здається, на сьогодні все, – прочинивши двері, медична сестра кинула погляд на спорожнілий коридор лікарської амбулаторії. Так, здається на сьогодні прийом хворих і справді закінчено. Валентина Іванівна втомлено поклала на стіл фонендоскоп, повернулася до вікна, на підвіконні якого на лікарку від самого ранку чекав симпатичний кошичок з квітами. Усміхнулася… Це їй так сьогодні Костик з Алінкою побажали гарного дня…
Діти… Її любі хлопчики… Маленькими вони завжди готували для мами якісь дрібні, але приємні й дорогі маминому серцю сюрпризи. Знаючи її любов до квітів, дарували троянди до свят і просто так, для гарного настрою. Зате в неї вдома тепер є свій міні дендропарк, такий собі трояндовий рай, у якому жінка відпочиває після напруженого робочого дня. Серцем і поглядом вбирає веселкові барви улюблених квітів та їх неймовірний аромат, аби взимку, коли за вікном хурделитимуть сніговії, своїми руками, голкою й різнокольоровими зернятками дрібного бісеру переносити всю цю природну красу на полотно…
Дарма, що сини давно повиростали, розлетілися з батьківського родинного гніздечка, створили власні сім’ї і вже рік, як ощасливили бабусю внучком, – для неї вони завжди будуть все такими ж малими й любими хлопчиками…
Гай-гай, це ж скільки років минуло відтоді, як вона прийшла працювати в носівську лікарню? Здається, цього літа вже буде тридцять чотири…Тодішні дитячі лікарі Валентина Хомич, Лідія Близнюк, Ольга Теруха, Алла Таран, Анна Гордієнко з радістю прийняти Валентину Приседько в свою дружну професійну родину, стали для неї не тільки наставницями, а й на багато років добрими, щирими подругами…Чому вона обрала педіатрію? Мабуть, тому, що в дитинстві часто хворіла й вони з мамою були частими пацієнтами в дитячого лікаря їхньої дільничної лікарні Федора Миколайовича Галушка.
А вже там, не зважаючи на біль, вона з інтересом роздивлялася буквально все: іграшки, що ними медсестри забавляли своїх малих примхливих пацієнтів, різнокольорові плакати на стінах зі смішними мультяшними чоловічками. Їй подобався запах ліків, який витав у коридорах та кабінетах лікарні, стерильна чистота лікарського кабінету з кушеткою, застеленою сніжно білим простирадлом, блискучі бікси (це вже вона потім дізналася, що так називають футляри для стерилізації інструментів). Дивно, але по якомусь часі біль відступав, і дівчинці не такою вже й страшною здавалася голка шприца в руках медсестри тьоті Люби, і зовсім не гірчила прописана Федором Миколайовичем мікстура …
Батьки схвалили вибір доньки вступати до Дніпропетровського медичного інституту, утім, попередили, що професію Валя собі вибрала потрібну, важливу, та чи стане дівчина гідною її, тепер вже залежатиме тільки від неї самої…Дівчина навчалася із задоволенням, а коли довелося обирати спеціалізацію, то не роздумуючи, як і хотіла ще з дитинства, обрала педіатрію…Тут їй подобалося все: вести прийом, знайомитися зі своїми маленькими пацієнтами, шукати причини їхньої тривоги й болю, призначати лікування й затим день за днем, година за годиною боротися за їхнє одужання. Й головне – перемагати, додаючи до власного багажу професійних знань чергову порцію практичного досвіду. Навіть патронаж для лікарки був у задоволення, дарма, що чи не щодня велосипедом доводилося накручувати немало кілометрів до домівок своїх малят, колесуючи містом від самісінького центру аж до віддаленого мікрорайону третьої вербівської школи.
Спостерігаючи за старанністю й наполегливістю молодої педіатриси в оволодінні тонкощами професії, її уважністю та доброзичливістю, вмінням знаходити спільну мову з пацієнтами й колегами по роботі тодішній головний лікар запропонував Валентині Іванівні очолити дитяче відділення стаціонару. Тепер вже мамою-берегинею Валентина Іванівна була не тільки для Костика з Тарасом, а й для своїх пацієнтів, їхніх батьків та всього колективу відділення…
Втім, обставини склалися так, що більше, ніж на десять років її професійною родиною став колектив дитячого відділення невідкладної допомоги одного зі столичних медзакладів. Влаштовуючись, лікарка думала, що позмінна робота в Києві дасть змогу більше часу проводити з сім’єю. Однак на її телефон все одно постійно надходили дзвінки від стривожених носівських мам з проханням проконсультувати, допомогти, порадити. Звісно ж, вона могла відмовити чи й просто не піднімати трубку. За протоколом. А за совістю? Надто, якщо на тому кінці слухавки пекучі дитячі сльози й материнська тривога, розпач і остання надія на лікаря.
Згадувала напутні батькові слова, кидала всі свої домашні, господарські справи і поспішала на допомогу малечі…Коли три роки тому директор Носівської ЛАЗПСМ Олег Гордін запропонував Валентині Іванівні повернутися в Носівку сімейним лікарем, вона якийсь час вагалася, адже за багато років своєї педіатричної практики вже зріднилася з малими пацієнтами, досконало вивчила симптоми усіх дитячих хвороб, розробила й напрацювала різні методики їх лікування, догляду та реабілітації, а тут потрібно все починати спочатку.
Визначитися з рішенням знову ж таки допомогли колеги, переконавши коліжанку, що для своїх майбутніх пацієнтів вона й так сімейна лікарка не за посадою, а за велінням власного серця. Бо вже давно й справно лікує та консультує не тільки своїх колишніх пацієнтів, до яких свого часу поспішала, намотуючи на колеса свого двохколісника кілометри носівських доріг, а вже й їхніх дітей… Й таки переконали.
Пройшовши курс лекцій у провідних лікарів та професорів, отримавши від них додаткові фахові знання Валентина Іванівна приступила до нових для себе обов’язків. Необхідну кількість декларантів назбирала дуже швидко, адже для багатьох з них вона і справді багато років поспіль була справжньою сімейною лікаркою – доброю, уважною, професійно грамотною, а, головне, рідною, до якої можна не просто прийти на прийом, а й поділитися своїми сумнівами, тривогами, болями…Валентина Іванівна задумливо повернулася до вікна, за яким вітер колисав щедро скупані в променях червневого сонця буйнозелені віти молодого саду. Літо, сонце, тепло – так гарно, спокійно і… оманливо.
Вже не тут, але ж не так і далеко все ще рвуться бомби і снаряди, летять ракети, ллється гаряча молода кров наших захисників і мирних жителів… Через біснуваті імперські амбіції одного рашистського нелюда янголами в небо завчасно відлітають невинні дитячі душі… Війна продовжує збирати свою смертоносну данину, її відлуння знову й знову відгукується в людських серцях невигойним болем, постійною тривогою й неспокоєм. Сьогодні до неї на прийом записалося двадцять семеро пацієнтів.
Більшість – не з хронічними хворобами чи застудами. Яким епікризом можна описати їхній тривожний фізичний, а частіше психоемоційний стан? Хто видає рецепти на ліки, якими б можна було заглушити непоправний біль втрати сина, чоловіка чи брата? Чим лікують, коли болить душа й серце розривається на часточки від того, що вже кілька днів, тижнів, місяців немає звісточки від найріднішої людини? Й число таких пацієнтів з кожним днем зростає. А ти обов’язково мусиш їм зарадити, навіть якщо не знаєш протоколу лікування цієї причини їхніх недуг. І ти стараєшся, усміхаєшся, підтримуєш – ліками, душевними й професійними порадами, інколи – просто добрим словом чи поглядом. Бо ти ж лікарка, а, отже, мусиш бути гідною цієї професії…
Валентина Іванівна з ніжністю пригорнула до себе кошичок з квітами. Все. Годі.
Будемо сильними. І здоровими.
А зараз – додому. Діти приїхали…
Катерина Гавриш
На знімку: Валентина Присєдько
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
