Слово «доброволець» для нього має велике значення. Він став на захист країни в перших лавах, нічого не чекаючи натомість, у той час, коли за спиною чув уїдливе «чого ти туди їдеш?» і «це якась ваша вигадана війна».
Називає себе націоналістом від народження і послідовником УПА. Каже, що все життя був у меншості. А втім, нині дуже радий, що хоч і великою ціною, та все змінилося. І нарешті його ідейному провіднику Степану Бандері українці віддають належну шану.
40-річний Степан Ковальчик з Миколаївщини — відданий боєць Української добровольчої армії. Нещодавно чоловік усвідомив, що на війні майже чверть свого життя. Але тільки два роки тому почав отримувати за це платню. «Скурвився», — каже сміючись.
До Дня українського добровольця hromadske поговорило зі Степаном про шлях від статусу поза законом до вступу в лави ЗСУ, про трансформацію слова «доброволець» за 10 років і те, що це поняття тепер охоплює не лише «людей, які добровільно пішли на війну».
«Ми як ЗСУ, тільки дикі»
Після Майдану Степан вступив до «Правого сектору». Хотів на фронт, але йому доручили керувати осередком у рідному районі на Миколаївщині. Та вже за два роки, у 2016-му, «допросився». Пішов звичайним бійцем в окрему тактичну групу «Волинь» у складі Української добровольчої армії. Там фактично й пробув до початку повномасштабного вторгнення.
За весь цей час було багато пропозицій від різних бригад підписати контракт і стати бійцем Збройних сил. Але я не міг зрадити нашим славним козацьким традиціям. В нашому батальйоні жартуємо, що ми як ЗСУ, тільки дикі.– Степан Ковальчик, боєць Української добровольчої армії
Підрозділи Української добровольчої армії під проводом Дмитра Яроша до повномасштабного вторгнення офіційно не підпорядковувалися ЗСУ. Однак, за словами Степана Ковальчика, вони завжди діяли у повній взаємодії з командуванням Збройних сил.
Перевагою добровольчої служби поза офіційною армією була можливість перепочинку, недоліком — відсутність забезпечення.
«У Мар’їнці, наприклад, ми мали шматок фронту, який випросили у комбригів бригад, що там стояли. Але ми ніколи не займалися самоправством. Могли якісь операції спланувати самі й узгодити на “верхах”, а від чогось, навпаки, могли відмовитись, якщо бачили, що це утопія, яка призведе до втрати наших хлопців. Зазвичай на фронті були місяць-півтора, а потім два-три місяці удома», — розповідає Степан.
Забезпечення, за його словами, тоді трималося на волонтерах і на тому, що здобудеш сам. Подекуди чимось ділилися комбриги бригад, які стояли поруч.
«Це зараз дякують, а раніше казали “задовбали”»
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення підрозділ Степана вийшов із Мар’їнки. Зізнається: «Видихнулися». До всього додавалася відсутність підтримки у суспільстві.
«Скажу з власного досвіду. Зараз, коли мені дякують на вулиці в Донецькій чи Запорізькій області, я дуже часто згадую випадки, як поїздом повертався з ротації у Мар’їнці. Ну і, звісно, порох, ці мастила… Мабуть, від мене несло запахом не з приємних. І мені часто в тому поїзді доводилось чути російською, мовляв, “скільки вони можуть сюди їздити, задовбали, ніколи не заспокояться, це вони в усьому винні”», — розповідає Степан.
Та ніде правди діти, і вдома чув, і від сусідів чув. Мовляв, «чого ти туди їдеш, коли ти заспокоїшся, та нікому це не потрібно, відчепіться від того Донецька, це якась ваша вигадана війна». Я це чув постійно.– Степан Ковальчик, боєць Української добровольчої армії
Бійці добровольчих формувань на той час були фактично поза законом, не маючи соціальних гарантій та пільг.
«Ми ж тоді були навіть без статусу УБД. Були без визнання. Ми буквально його отримали, вже коли Верховна Рада ухвалила окремий закон», — зізнається Степан.
Закон, який «визнавав» добровольців і дозволяв їм отримати статус учасників бойових дій, ухвалили лише у грудні 2019-го.
«Нам не потрібен був дозвіл, щоб захищати свою країну»
З 2016-го по 2022-й Степан Ковальчик разом із побратимами воювали винятково на добровольчих засадах.
Знаєте, коли в мене питали, чому я нікуди не йду і не отримую зарплату, я казав: «Ну, пацани, я би себе з’їв! Та мені соромно воювати за Україну за гроші».– Степан Ковальчик, боєць Української добровольчої армії
Відповідаючи на запитання про те, на що ж він жив, каже: у 2021-му навіть устиг започаткувати ветеранський агробізнес. Написав проєкт і виграв грант від канадського уряду, який дав кошти на чотири теплиці та лінію з виробництва паливних брикетів. Але відпрацювати встигли тільки один сезон. Почалася повномасштабна війна.
«Ми в моєму селищі Доманівка створили ветеранський кооператив — і навіть уже редиску продавали, помідори, огірки… А 24 лютого майже повним складом пішли на фронт», — ділиться спогадами військовий.
Відтоді почалася історія окремого батальйону «Арей», де нині служить Степан. 24 лютого він з 13-ма побратимами вирушив у напрямку Херсона. Згодом бойова група Української добровольчої армії виросла до сотні.
«Ми були у Вознесенську на Миколаївщині. На початку — єдині, хто знав, що таке війна, і міг тримати зброю. І ми відстояли Вознесенськ. Далі воювали на Херсонщині», — розповідає Степан Ковальчик.
Щоб захищати свою країну, нам не потрібен був дозвіл ні від кого. Ми здобували трофейну зброю, нищили орків, робили свою роботу, як могли.– Степан Ковальчик, боєць Української добровольчої армії
Далі добровольці пристали на пропозицію легалізуватися, тобто вступити до лав ЗСУ. Відтоді їхній батальйон офіційно вже у складі 129 окремої бригади тероборони, хоча формально залишається під проводом УДА. Так легалізувалися фактично всі підрозділи.
«І це в принципі правильно, — вважає Степан. — Так, ми шануємо й бережемо свої давні козацькі традиції, але тепер уже є накази, є субординація, командири. Ми отримуємо забезпечення від держави. І зараз реформуємось в окремий штурмовий батальйон».
«Як отримали першу зарплату — то треба було бачити!»
«Зараз я вже, вибачте за слово, скурвився. Я вже теж воюю за гроші», — сміється доброволець, розповідаючи про те, як у його підрозділі стали отримувати перші офіційні зарплати.
«Хлопці взагалі не знали, що робити від розгубленості. А потім одразу собі покупляли форму, розгрузки, шоломи, приціли, повикидали з автоматів старі приклади й почіпляли нові — телескопічні. Та у нас буквально за місяць батальйон був ідеально одягнутий, як нова копійка! І так само озброєний», — піднесено розповідає чоловік.
«Щоб ви розуміли, у добровольців (за винятком невеличких сум, які надсилаються додому) усе лишається на війні. Все лишається на машини, оснащення, спорядження, дрони. Хлопці кажуть: “Та що ми будемо збирати в чужих людей, коли в самих є зарплата? То ось ми на дрони поскидали по 20 тисяч”. Ну отак. Що говорити — то треба бачити!»
Побратимство Степан вважає однією зі святих речей на війні. Каже, що тривалий час у батальйоні боролися з тим, аби дотримуватись субординації.
«У нас звикли, що командир для всіх — Саня Македонець, і до нього можна звернутися з будь-якого питання. Коли нашому хлопцю в госпіталі зателефонував комбат і запитав: “Як ти, братику, що з тобою?”, його сусіди по палаті отетеріли: “Це що, комбат? Та ти гониш, ми ротного в очі не бачили, а це комбат до тебе дзвонить”. Вони дивуються, як так може бути. А у нас не може бути інакше. Оце і є добровольці. Така, знаєте, бунтарська стара козацька вдача».
«Ми всі добровольці»
На думку Степана Ковальчика, за 10 років війни суть слова «доброволець» не змінилась, але стала набагато ширшою. Зрештою, кількість людей, яких вважають добровольцями, неймовірно зросла.
Та хоч він і вважає, що піти на війну добровольцем у 2014-му й у 2022-му — це різна вага вчинку, проте каже: мірятися, «хто більший патріот, а хто менший», не хоче.
«Усі роки, з 2016-го по 2022-й, я чув: “Та ну, це таке, це неясно що. От коли вже реально попруть — ми підемо”. Скажу вам чесно: я в це не вірив. Думав, що це гарна відмазка всіх тих, хто не брав участі у війні. Але я помилявся. І дуже задоволений, що помилявся. Бо насправді дуже багато людей, які мені так говорили, пішли. І я ними пишаюся», — розповідає Степан.
З іншого боку, чоловік упевнений, що значення цього слова набагато ширше.
«Доброволець — це людина доброї волі. Це ж не означає, що добра воля — виключно стріляти з автомата.
Далеко не всі — воїни. Волонтери, яких зараз дуже багато в Україні, не можуть всидіти спокійно на місці, добровільно починають допомагати певним частинам Збройних сил. Вони теж добровольці.
Хтось добровільно ремонтує автомобілі — він доброволець.
Хтось за власним бажанням просто зібрався, напік пиріжків, зарізав свиню, повантажив сало, підняв свою дупу й приїхав, наприклад, з Вінницької області у Донецьку — і нам привіз (такі випадки були). Це вже доброволець. Бо в людині є щось таке, що нею рухає і змушує так робити. Серед зими. За свій кошт.
Бабуся, яка з пенсії у дві тисячі гривень дає 200 грн на Збройні сили України, — теж доброволиця. І вона більше доброволиця, ніж людина, яка з мільйона дає тисячу. Бо для неї ті 200 гривень — це важливі гроші. Вона, можливо, ліки не докуповує собі.
Жінка, яка два роки притискає дитину від тих їхніх сучих бомб, теж добровільно це робить. Вона перебуває в Україні, не їде, добровільно оберігає своє дитя. Вона теж доброволець».
Ми всі добровольці. Тому що ми всі добровільно лишилися на своїй, Богом даній землі, і гриземо горлянку набагато сильнішому за нас. І повірте мені, догриземо і відстоїмо свою землю. Ми всі добровільно це робимо, без примусу.– Степан Ковальчик, боєць Української добровольчої армії
«Ми всі добровольці. І завдяки цьому переможемо», — переконаний військовий.
Джерело: hromadske
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
