“Спорт для мене – це усвідомлення того, що життя не скінчилося. Воно триває, а я розвиваюся і виховую, а значить, приношу щось корисне людям”, – говорить 28-річний тренер відділення боксу Носівської ДЮСШ Носівської міськради Антон Бородавко, брат і побратим загиблого Героя Назара Утви.
Спорт допомогає чоловікові відновитися після пережитого, адже Антон впритул дивився в вічі війні, вона забрала в нього молодшого брата. З початком повномасштабного вторгнення брати разом стали на захист Батьківщини…
“Назар з’явився на світ влітку 2001 року, – пригадує Антон (позивний Фізрук). – На той момент мені було 5 років, і я щиро, всім дитячим сердечком, радів, що тепер у мене буде брат. Назар ріс товаристським, відкритим, позитивним і непосидючим, готовим у будь-який момент прийти на допомогу вразі чого. У нього завжди було багато друзів і цікавих ідей в голові, він міг з усіма знайти спільну мову і вести за собою.
Спорт прийшов у наше життя одночасно. Ми почали ним займатися, коли Назару було 16 років. Тоді юний одинадцятикласник чомусь вирішив, що йому потрібно схуднути, а я саме прийшов працювати у школу вчителем фізичної культури. Пазл складався так, що ми разом почали ходити до тренажерного залу, грати у футбол, але пріоритетом для нас обох згодом стали саме заняття боксом.
2018 рік став дня Назара роком відкриття. Бокс гармонійно вписався в життя брата, і він продовжував активно ним займатися до 2021 року. Мав безліч планів, так багато хотів зробити в цьому житті! Одного разу він категорично заявив родині про свій намір пов’язати життя з військовою справою. Я, як старший брат, його підтримав, і, в 2021-му, нашим спільним з братом рішенням було підписати контракт із ЗСУ. Разом ми проходили службу в 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді… Назар був стрільцем. Свій бойовий шлях Назар проходив у таких населених пунктах як Майорськ, Зайцеве, Волноваський район, Рівнопіль, Павлівка, Вугледар, у селах Довгеньке, Курульки та Долина (Ізюмський напрямок). Всякого бувало, і, знаєте, це таке неоднозначне відчуття, коли на війні поруч з тобою рідна душа… З одного боку ти відчуваєш постійну підтримку і це додає впевненості, а з іншого – за його життя ти переживаєш більше, ніж за власне.
Не завжди ми з Назаром воювали разом. У листопаді 2021 року перебували на одній позиції на “нулі”, в одному бліндажі біля населеного пункту Зайцеве, несли там чергування. В противника були переважаючі позиції, до Горлівки залишалось не так багато кілометрів.
Чорний день 24 лютого 2022 року ми зустріли на цих позиціях.
Далі були успішні операції у Волноваському районі й весняне пекло біля Ізюму. Саме біля населеного пункту Довгеньке відбувались тяжкі бої й штурми, які ми пройшли пліч-о-пліч. Запамʼяталося село Курульки Барвінківського району, коли ворог, маючи наміри зачистити посадку, виїхав з 4 БМБ з десантом, а наші хлопці успішно знищили 3 БМБ, 4-ий вони знищили самі. Назар тоді добре насипав ворожій піхоті з гранатомету АГС, коли вони вже відступали. На жаль, і в теж нас були жертви…
Мій брат опинився на війні 20-річним юнаком. “Утя” – таким був його позивний… По суті, він був ще дитина… Але як мужньо і безстрашно він йшов у бій, як самовіддано захищав побратимів, як гідно виборював для нас усіх світле й вільне майбутнє!.. Ціною свого життя, яке обірвалося на злеті…
Цей біль зі мною назавжди. Ніколи не забуду той день, 26 травня 2022 року. Тоді, при обороні населеного пункту Довгеньке, Назар Утва загинув потрапив під артилерійський обстріл.
Почувши крик брата, я що було сил кинувся йому на допомогу, але було вже пізно. Цей крик я чую й досі, він пульсує в моїх жилах, а разом з ним – шалена ненависть до ворогів і безмежна любов до брата. Так, біль не залишає моє серце, адже частина його померла тоді з Назаром. Але болить трохи менше, коли я згадую приємні моменти, які ми пережили разом. Часу на це нам було відміряно небагато, але я все це бережу в пам’яті, як найдорожчий мій скарб…
У свої 20 років мій брат був нагороджений Орденом за мужність 3 ступеню (при життю) і Орденом за мужність 2 ступеню (посмертно).
Я прагну того, щоб Назару присвоїли орден 1 ступеню, і він став повним кавалером Ордену за мужність: за життя брат здійснив подвиг – штурм терикону, і хоча він не був успішним, але це було дуже гаряче, я теж брав у цьому часть і бачив все на власні очі.
Назара поховали в останній день весни у рідній Носівці. На його честь перейменовано вулицю в нашому місті. Носівчани не забувають юного Героя. Пам’ять про нього живе серед носівчан, для всіх нас він — справжній Герой”.
Антон теж отримав травми: контузії, проблеми з вухами, посттравматичний синдром і глибоку депресію – брат загинув фактично на його очах. Старший брат довго не міг зібрати себе до купи, як же важко було йому, батькам та сестричці Софійці прокидатися зранку і дивитися на цей світ, в якому більше не було їхнього Назара!..
Півроку Антон не міг змусити себе чимось займатися. Було байдуже на все… Не хотів зустрічатися з людьми. Нестерпно боліло всередині. Наче по-живому вирвали шматок з грудей, а полікувати забули… Поступово Антон почав повертатися до життя… Відновив тренування й заняття спортом, адже це було їхньою спільною з Назаром справою. У лютому цього року Антону запропонували посаду тренера в Носівській дитячо-юнацькій спортивній школі, й зараз спортсмен тренує понад 30 боксерів.
“Було тяжко, але допомагали слова брата, які він сказав за годину до смерті. Назар сказав: “Брате, якщо зі мною щось станеться, пам’ятай, що все – на тобі, ти все витримаєш і вистоїш, ти все зможеш. Будь сильним!”.
Допомогла родина, маленька сестричка. Зараз я працюю вчителем, відкрив секцію з боксу. У планах – відкрити спортивну залу, де обов’язково буде велика фотографія брата. Все, що я роблю зараз – у пам’ять про брата. Саме це мене мотивує і спонуває щось робити”.
-Антоне, яке Ваше найбільше досягнення?
-Найбільше моє досягнення – залишитися людиною, продовжувати жити і робити все, щоб ім’я Назара памʼятали, доки я живу на цьому світі. Слава ДШВ! Героям Слава!”.
Земне життя Назара Утви було коротким, але яскравим, як спалах зірки. А там, не небі, він навіки в строю Небесного батальйону. Вічна Слава юному Герою!
Підготувала Валентина ПИЛЬНИК
Фото надані Антоном БОРОДАВКО
