Близько 13 мільйонів українців покинули свій дім через війну з 24 лютого 2022 року. З них понад п’ять – залишилися в Україні та вимушені жити в новому статусі «внутрішньо переміщених осіб». Здебільшого таким людям доводиться розпочинати заново все: шукати житло, лікарів, школи і садочки для дітей, та найголовніше – заробіток. З однією з таких переселенок— Світланою Володимирівною Лупояд моя бесіда.
-Я хочу додому. Домівка мені сниться… І чоловік про це знає. Підтримує мене, розраджує. Діти просять триматися. Друзі час від часу надзвонюють. Для мене ці дзвінки, як спраглому ковток води. І хоча тут смартфон погано ловить мобільний сигнал, їх голоси повертають мене в рідні місця. Роблять моє життя сонячним і щасливим.
Я родом з села Хотіївка, зараз воно належить до Семенівської міської громади, – починає розповідь про себе Світлана Лупояд. Вона продовжує: закінчувала сільську восьмирічку, потім десятирічку в сусідньому селі. Тоді нас не лякало, що наші населені пункти розмістилися майже поряд з українсько-російським кордоном. Почала працювати в дитячому садочку, там мама працювала. Мала бажання навчатися в педучилищі. Не судилося. Зустріла свого судженого, а він категорично заборонив про це й думати.
Жили разом у мирі і згоді. Мій чоловік — родом з Казахстану. Його батьки там оселилися, ще коли почалося освоєння цілинних земель. Чоловік працював у сусідньому селі механізатором. Ростили двійко діток. Колгосп пішов нам на зустріч — виділив помешкання. І хоча прийшлося добре попрацювати над ним – будинок наш перетворився на казку.
-Світлано Володимирівно, – не перестаю цікавитися життєписом співбесідниці, – а як перебули окупацію?
-Нам пощастило…Хоча про яке тут щастя може йти мова?! Я в розумінні: наше село лихо обійшло стороною. Однак сусідні села, ту ж Миколаївку, наводнила русня, і їхньої техніки там стояло немало. Блокпост теж був. Гуркотіння техніки усю окупацію супроводжувало наше життя.
-А люди, вони як же?
-Ситуація була невтішною. Правди ніде діти: були й такі, їх виявилося немало, хто вітав рашистів. Бачив у них визволителів, стелився біля їх ніг. Ми з чоловіком таких презирали, за незначний час неволі зненавиділи – запроданці. Нікчемні, лихі людці. Радувало одне: діти в безпеці. Тоді так, на початку війни, думали. Донька вийшла заміж, жила з чоловіком у Чернігові. Син теж мав лікарську спеціальність і теж мешкав в обласному центрі. Розуміння небезпеки з’явилося згодом, коли місто почали штурмувати окупанти, і бомби ворога посипалися на голови мирних жителів. У трагічні дні діти, тільки-но трапилася можливість, перебралися в Київ. Хоча і там, як відомо, смерть ходила поруч.
–Як виживали після окупації?
-Це вже було інше життя, не схоже на попереднє. Де я тільки не працювала. Певний час у шкільній їдальні, потім на пошті — і начальником, і листоношею. Завфермою теж. Чоловік продовжив працювати механізатором. Мама відійшла у вічність. Лишився батько — Володимир Григорович. Він з 1942 року народження. Зараз — пенсіонер. Здоров’я вже не те, колись і господарство вели разом з мамою, і добробут був у сім’ї.
Пробували налагоджувати життя…Та це була лише спроба, дійсність виявилася набагато жорстокішою. Північні райони Чернігівщини рашисти почали методично обстрілювати. Наше життя стало нестерпним. Це накладало відбиток на психіці; виник страх, невпевненість…І хоча вдома ми мали непогане господарство, техніку для обробітку землі, вулики (мій чоловік встигав займатися і бджільництвом), обставини змушували задуматися.
–Це гірке словосполучення – вимушений переселенець.
-Ми з чоловіком розсудили, зійшлися на думці, що так буде краще. Донька з Києва постійно напосідала. І сестра моя Олена, що мешкає в Лосинівці, теж підтримала нас. Нелегко мені дався цей переїзд. Я ніби від свого серця відірвала щось найважливіше. Зрозумійте, тут виросла, тут зводилася на ноги і міцніла моя сім’я, тут мала близьких і знайомих, кожна рослинка тут була мені відома. Але коли на твоїх очах на сусідній вулиці руйнуються вибухами людські помешкання, коли горить медпункт, вилітають від бомбардувань шкільні вікна – що маєш робити? Часу на роздуми не залишалося. Треба було діяти.
–Як вам у Лосинівці?
-Придбали житло по вулиці Богословській. Зараз з чоловіком у пошуках роботи. Хотіли з собою забрати батька — уперся, сказав категоричне — ні! Передзвонююся з подругами. Без такого зв’язку життя для мене — не життя. Навідується донька. Втіхою для нас з чоловіком є внучка Настя, їй зараз шість рочків. Останній раз прикріпила смайлик магнітик на холодильнику. Просить дідуся, щоб спорудив їй будиночок… І знаєте де? На дереві. Хоче, щоб в ньому затишно і привітно було. Діти теж хочуть миру, потребують тепла і спокою. Сестра Олена Корноух поряд з нами. Підтримує нас, як може.
Я твердо знаю, тільки прийде до нас мир, неодмінно повернуся до рідної Хотіївки, що б там не сталося!
На знімку: Світлана Лупояд
Автор: Федір Свиріпа