Дмитру Навроцькому з Кобижчі пішов 102-ий рік життя. Щоранку, о п’ятій, дідусь прокидається і помалу, без палички, йде оглядати двір і город, чи всюди порядок. З господарства у нього кури, їм дід Дмитро сипле зерно і годує вареною картоплею, яку готує для своїх несушок сам!
“За всім дивитися треба, аякже”, – посміхаючись самими очима, говорить дідусь.
“Він у нас молодець, бадьорий, без діла не сидить, – розповідає донька Любов, – зранку діда вже в хаті немає. Обхід робить: по двору – курей випустить, на город загляне, по вулиці пройдеться. Ото тільки чує слабувато та зір підводить”. “Я ж вас чітко не бачу, – додає дідусь, – замість обличчя – пляма розпливається”.
Дмитро Навроцький родом із Браниці (сусіднє село). Із 1949 року і по сьогодні проживає в Кобижчі, бо звідси родом була його половинка, Катерина (уже 14 років, як пішла в засвіти). Згадує про неї чоловік, і його очі відразу теплішають.
“Та де познайомилися, на роботі, в одній зміні працювали, – пригадує Дмитро Петрович. – Разом електричкою на роботу їздили, вона з подружкою з Бобровиці мені місце в вагоні тримали. То одного разу я сідаю і кажу: “Ну, оце буде моя жінка!”. Так і сталося, все життя з Катериною разом пройшли”.
Разом виховали 4 дітей (однієї з доньок вже немає на цьому світі), має Дмитро Петрович п’ятеро внуків і четверо правнуків.
34 роки Дмитро Навроцький пропрацював на залізниці у Дарниці.
“Влаштувався помічником машиніста. Війна тоді була, якраз німців вигнали звідси, – розповідає дідусь. – Я прийшов у Ніжин, і нікого тоді не цікавило, вмію я щось робити, чи ні. Та й у школі я закінчив всього 4 класи. Прийшов, а мені кажуть: “Хоч сьогодні сідай і працюй!”. Отак мене прийняли. А у 1945 році перевели в Дарницю”.
-Дмитре Петровичу, в чому Ваш секрет довголіття?
-Та який секрет? Так Бог дав, що живу ще. Я людина віруюча. Бог тримає мене на цьому світі. Якби ж ще здоровилося…
Не палив. Змолоду було трохи. А тоді раз як накурився люлькою, що аж потепер відвернуло.
–Що їсти любите?
-Що хазяйка приготує, – розводить руками дідусь, – їжею не перебираю.
–Ви пережили Голодомор…
-Так. Страшне діялося. Ми пацанами були, ходили на поле колосочки збирати. А охоронці їздили на конях та ті торбинки відбирали. І в мене відібрали, не доніс додому. А як вдавалося щось донести, то віддавав матері, вона намне-натре та й щось із того приготує… Ходили, шукали, де лобода росте, рвали її, оту чорну, а білої ніколи не було.
Пам’ятаю, сходила картопля, якось вдалося трохи вкинути в землю. А нас було три хлопці, я і мої два брати. То молодший уже почав пухнути з голоду. Батько бачить, шо таке діло, та давай швидко копать ту картоплю, яка була, варить та годувати брата. Врятували, вижив…
–Ви пережили вже одну війну, і зараз знову в Україні війна. Яка страшніша?..
-Війна завжди страшна. Це біль і горе. Бачите, скільки років ми жили, вони прикидалися “братами”, і ми й не думали, що вони нападуть на Україну. Тепер б’ються наші хлопці, на своїй землі, б’ють ту нечисть…
-Дмитре Петровичу, про що мрієте?
-Ой, мрію про те, що і всі: щоб скоріше війна закінчилася нашою Перемогою, щоб вигнали наші хлопчики ненависного ворога з України!
Давайте побажаємо Дмитру Петровичу гарного настрою й міцного здоров’я, щоб неодмінно зустріти й відсвяткувати нашу Перемогу!
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
Фото автора
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram