Павло був звичайним хлопцем, працював на будівництві, заробляв добре. Познайомився з дівчиною Оленою, незабаром побралися. В шлюбі народились дві донечки. Через проблеми зі здоров`ям він не служив в армії, але коли почалась війна, Павло з перших днів пішов добровольцем – підписав контракт, і вже в складі Збройних сил України вирушив на Схід.
Ще до війни дружина вмовила Павла розлучитися, щоб отримувати пільги на комунальні послуги, так вирішила, і подала на розлучення. Їх багаторічний шлюб було офіційно розірвано, але ж то тільки формальність, говорила вона. Жили, як йому здавалося, звичайним життям. Чоловік багато працював, їздив по відрядженнях, вдома бував рідко, діти підростали, треба було збирати гроші на навчання.
Дружина не працювала та і не хотіла, мала третю групу інвалідності. Після того, як пішов воювати, спілкувались рідко, не було зв’язку, а як з’являвся, то коротко і про головне. Коли довгою дорогою воїни їхали на Схід і говорили про все на світі, але головною темою була сім`я, ті найрідніші люди, які залишились вдома, які плакали і хвилювались, писали і дзвонили.
Павлу не дзвонив ніхто з рідних: мами і тата давно не було на світі, сестра далеко за кордоном, а от дружина мовчала та не відповідала на повідомлення. Та і не дивно, перед від’їздом скандалила без причини, щось бурмотіла, що ніхто її не любить, але чоловік не звернув уваги, лише міцно обійняв дітей і тихо вийшов з хати. Вважав, що вона гнівається, що пішов добровольцем. Перші дні було дуже тяжко – йшли страшні бої, вже були загиблі побратими, інколи не залишалося сили, щоб напитись води, а з дому – ні звуку…
Коли вирушали на позицію, на телефон прийшло голосове повідомлення від дружини, але не встиг прочитати, просто посміхнувся і в голові промайнула солодка думка: «Заспокоїлась…». І впевнено й спокійно, з посмішкою на обличчі, поїхав по бойову позицію. Якби прослухав те голосове повідомлення, не вижив би…
Ворог лютував, був страшний бій: загиблі, поранені, зниклі безвісти. Останнє що відчував – страшну біль у руці і крики побратимів: «Виходь!». Отямився у лікарняній палаті, нічого не відчував, крім пекучого болю. Намагався відновити події в голові, але не виходило, лише гул, вибухи, постріли і крик побратимів. Два дні марилось і снилось, боліло і пекло, а в голові гуло так, що не чув більше нічого. Прокинувся від голосу, який щось говорив над ним – то був лікар, і Павло вже чув його слова. Виявилось, що його вже шукали всі: сестра, друзі, знайомі, побратими передали мобільний телефон і речі. І тільки тепер він нарешті відкрив повідомлення, заради якого вижив у тяжкому бою.
Але голос дружини у тому повідомленні виявився страшнішим від тисячі боїв і поранень, вона вбила трьома реченнями душу: “Я тебе більше не люблю. У мене є інший чоловік. Я виходжу за його заміж…”. І все. На дзвінки не відповідала, на повідомлення теж. Павло був спокійний, він давно відчував від неї холоднечу, але все ж вірив, що в сім`ї все налагодиться. Зателефонував друг дитинства і з його телефону почувся рідний і дорогий голос донечок, які одна поперед одної говорили, що люблять, сумують і чекають, а ще що з мамою живе чужий дядя.
Зібрав себе, треба жити далі, потроху видужував. Після лікарні дали відпустку на відновлення. Вдома чекали друзі, які підтримували і допомагали ввесь час, приїхала сестра з племінниками, доньки – життя знову набирало обертів. Відпочивши і набравшись сил, знову вирушив на фронт захищати Батьківщину. Через півроку його колишня дружина вийшла заміж, а через рік стала вдовою – помер її чоловік від тяжкої хвороби.
Одного разу у Павла задзвонив телефон, глянувши на екран, не повірив – телефонувала колишня дружина. Говорила швидко: то про гроші, то про аліменти, Павло не прислухався, але вона не затихала і все вимагала: «Приїжджай! Поговоримо!». І завершив розмову, посміхнувшись. Згадав, як познайомились у селі на озері, як довго товаришували, а потім одружилися, народилися діти…Було різне, але для його все пройшло. Зраду він їй пробачити не міг, та ще й тоді, коли він був на війні, коли потребував підтримки і любові. «Нехай живе, як хоче», – думав собі. Та не так сталось, як гадалось. Паша повертався з бойових позицій втомлений і знесилений, була одна думка – поспати. Але тут його очікував сюрприз.
Побратими повідомили, що його чекає дружина. Вона з`явилась без попередження, без дзвінка, вся така гарна і любляча. Кинулась в обійми. Багато говорили, але про її зраду ні слова, обіцяла, що буде найкращою дружиною, просила одружитися, бо ж діти… І на якусь мить він забув про все, що було, перед очима стояли доньки і їхня така колись дружна щаслива сім`я… Та ще й війна… А вранці вона швиденько зібралась і поїхала, радіючи, що знову у неї все добре. Олена була впевнена, що знову буде його дружиною.
Павло сів у машину і дивився, як вона заходить в потяг, як щасливо посміхається і радіє. Уже тоді він твердо знав, що не буде вже нічого, вона вже не цікавить його, як жінка, а головне – він не вірив жодному її слову. Павло давно вже про неї не думав, у його не було бажання звернути заради неї гори, пожертвувати часом і здоров’ям, не за щось, а навіть просто так… Ці почуття колись наповнювали його енергією, бажанням жити, а тепер цього нічого не було. Машина рвонула з місця за нею піднявся чорний стовп пилу.
Павло оглянувся, але вже не видно було нічого, тільки пилюка, яку розвівав вітер, і вона покірно сідала на розбиту, спаплюжену і поранену тяжкою технікою дорогою. В тій дорозі він побачив свою душу, зраджену і поранену, й чітко для себе вирішив: «Все. Пробачить – не означає повернутись».
Ярина Курганська
Передрук статті без зазначення імені автора і прямого (активного) посилання на джерело є порушенням авторського права та тягне за собою відповідальність згідно чинного законодавства.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
