Його вірші не можуть залишити байдужими. Бо в них – крик душі.
“Я пробував писати давно, – розповідає 42-річний ніжинець Сергій Осипенко. – Але тоді це було, здебільшого, юнацьке захоплення: я закохувався, присвячував поезію дівчатам, писав на прохання друзів. Були там і філософські вірші, про сенс життя, майбутнє… Чимало віршів написано російською мовою, на жаль. Зараз я їх ніде не читаю і сам не сприймаю. Перекладати – немає сенсу, бо втратиться зміст, і рима звучатиме по-іншому. Але й читати їх ніде не буду, бо все російське для мене вмерло назавжди.
Свідомо і осмислено я почав писати цього року, коли потрапив до лікарні. На той момент я переживав сильне емоційне потрясіння. Похитнулося здоров’я і навалилося все: власні проблеми, і, звісно, клята війна.
Я не спав багато діб. Мене просто з’їдало безсоння. Увесь цей час я думав, просто таки борсався у павутині цих думок. В одну із таких вимучених ночей я, повністю знесилившись, впав на кодидорі, і медперсонал у буквальному сенсі мене рятував.
Коли прийшов до тями, моя свідомість диктувала мені рядки, один за одним. Залишалося тільки писати”.
Той самий вірш:
Ніколи вам я не пробачу
За страждання невинних людей!
У подушку я вию і плачу –
Ви вбиваєте навіть дітей!
Я ніколи вам не пробачу
За неспокій у кожній душі!
Вас послали підступно вбивати
Навіть тих, хто був увісні…
Я ніколи вам не пробачу
За зруйновану землю мою,
За будинки, яких вже не бачу,
Побратимів, загиблих в бою…
Я ніколи вам не пробачу!
Проклинатиму навіть в аду.
У подушку я вию і плачу –
Не повернеш тих, хто в раю…
Багато хто в нашому місті знає Сергія. Серйозна ДТП, в яку він потрапив в центрі міста 2 роки тому, підкосила життя чоловіка. Осипенко переніс 9 (!) операцій.
Багато хто прогнозував чоловікові, що він взагалі не стане на ноги, але, як би важко не було, він став, попри довгий перелік діагнозів. Пересувається самостійно. На біль незважає, бо душа, каже, болить сильніше, ніж тіло.
На даний час працює в Ніжині у роті охорони Ніжинського ТЦК.
“Вірш народжується за 10-15 хвилин. Отак ідуть рядки, я пишу і нічого не виправляю. Це мої думки, які линуть від серця, а я просто переношу їх на папір, – розповідає Сергій. – Останній свій вірш присвятив Олександру Мацієвському”.
Між нами і вами – велика різниця.
У нас Мати Божа над полями!
У вас – д’яволиця.
Між нами і вами не кіт пробігав,
А карлик з ножами, ще й спину загнав.
Із біллю і горем, латаючи рани,
Стаємо ми морем, непідкорені й незламні.
А ніж – у спині. Він ріже, кров ллється…
Ми кажемо: “Слава Україні!”
Поки серце в нас б’ється!
“Не вистачає часу писати більше, – говорить Сергій. – Або накривають емоції. Часто, пишучи, плачу, і не приховую цього. Бо це щиро. Мені дуже болить війна. Немає такої родини, яку б вона не зачепила. У когось загинув знайомий, а ще в когось – страшне горе – війна вкрала рідну людину. Ми, українці, вже ніколи не будемо такими, як до всих цих звірств. Ми випростали крила, ми довели всьому світові, що наш народ – незламний і нескорений! Ми співаємо в метро під час багатогодинної тривоги, донатимо часом останні кошти, будуємо плани на завтра і дружно ненавимо ворога. Я знаю, що ми неодмінно переможемо це зло, але ж як важко втрачати друзів, та і тих, кого ти не знав, але хто повертається додому Героєм на щиті… Так не має бути. Дуже багато їх там, на небі…”.
Осипенко планує в майбутньому видати збірку власних віршів. “У моєму житті було декілька ситуацій, коли я міг померти, – пригадує Сергій. – Я був у комі, мене буквально витягували з того світу. Я часто думаю про те, що Бог не просто так давав мені ці шанси на життя. Для чогось він мене залишив на цьому світі. Старість – вона ще так далеко, а планів на життя у мене пребагато, і я щиро вірю, що всі вони будуть реалізовані”.
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
Світлини з архіву Сергія ОСИПЕНКА
Передрук статті без зазначення імені автора і прямого (активного) посилання на джерело є порушенням авторського права та тягне за собою відповідальність згідно чинного законодавства.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
