Російські обстріли відбирають життя українських дітей. За останніми офіційними даними, 575 дітей загинули внаслідок війни. Імена цих дітей не мають залишатися забутими. Спільно з родинами загиблих неповнолітніх платформа пам’яті Меморіал та Радіо Свобода уже третій рік розповідає їхні історії. У цьому тексті розкажемо про чотирьох дітей – з Миколаївщини та Харківщини. Павлика вбило, коли пішов до вбиральні, сестричок Віру та Аріну – на подвір’ї, Едуард підірвався на міні…
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.
13-річний Павло Літвінов
Надія жила у Подолівці на Харківщини. Мала доньок від попередніх стосунків (одна із них померла у дорослому віці).
Другий чоловік Надії, Сергій Літвінов, забрав її з двома дітьми до Іванівки Ізюмського району. Невдовзі жінка завагітніла. Мама почувалася добре. Гарно харчувалась, часто відчувала рухи малюка в животі. Хлопчик народився 7 лютого 2009 року.
«Його поклали мені на грудки. Такий маленький був – як рукавичка. Відкрив ротика, скривився і заплакав», – говорить Надія Літвінова.
Ім’я Павло для немовляти підказала бабуся з боку тата.
Мама згадує: невдовзі після народження їй наснилося, що у майбутньому втратить сина. Вона відігнала тривожні думки й не розповідала про них чоловікові.
Павло ріс схожим на батька – і за зовнішністю, і за характером: худенький, спокійний.
У школі не соромився виступати – співати, танцювати та розповідати вірші. Долучався до всіх свят.
З уроків полюбляв фізкультуру і малювання, охоче відвідував гуртки. У вільний час бігав із хлопцями на вулиці, обирав собі друзів старшого віку, бо, як казав: «А що робити з меншими?»
дома допомагав з господарством – порався біля тварин та на городі. «І навіть дядькам своїм допомагав: і картоплю садити, і полоти. Все робив», – згадує мама. Павлові подобалось фотографуватись. А дорослим мріяв служити моряком.
Після Павла у Надії народились ще два сини – Владик та Ілля. Павло радів тому, що має велику родину.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина залишалась вдома на Харківщині. Надія просила 13-річного сина не виходити на вулицю.
«У нас всюди бахкало. Залишала сина вдома, а він казав, що хоче гуляти, кататись на велосипеді», – каже мама.
В Іванівці родина мала дві хати: в одній із них мешкали, інша була покинутою. 31 травня 2022-го Павло був на подвір’ї другої оселі, куди поїхав на велосипеді. Його вбило ворожим обстрілом у вбиральні. Від влучання тіло дитини розірвало.
«Чи можна так вбивати жорстоко? Ніжки, ручки повідривало, голову розрізало. Дитинка пішла в туалет, а її розірвало…», – говорить Надія Літвінова.
Від того, що побачила власного сина у такому стані, жінка частково втратила пам’ять. Загубила паспорт. Для поховання останки хлопчика збирали по шматках. Одну ручку так і не змогли знайти.
Павла Літвінова ховали всією Іванівкою – зібралось багато людей. Дитяча домовина була блакитною.
«Снився мені цілий тиждень після поховання, просив: «Мамо, знайдіть мою руку, у мене ж її немає. Поховали мене без ручки». Я казала, що все провалилось туди. Як ми її виловимо?», – пригадує мама.
Свій паспорт Надія знайшла через місяць – він раптово випав з книжки, яку взяла до рук.
Невдовзі жінка із молодшим сином виїхала на Волинь, тільки нещодавно повернулась додому. Павлу Літвінову вже встановили пам’ятник на могилі.
Джерело: Радіо Свобода
