Роман Шевяков – боєць 57-ї окремої мотопіхотної бригади. У свої 23 роки – ветеран війни. Народився і виріс у селі Кобижча, що на Ніжинщині. Туди і повернувся після тяжкого поранення, яке отримав на Харківщині, внаслідок чого воїну довелося ампутувати одну ногу.
РАНІШЕ МИ ПИСАЛИ: …Четверта ранку. В палату заходить хірург і каже: “Хлопче, ти жити хочеш?”…
Тяжке поранення Роман отримав, коли виконував бойове завдання. Дві ворожі кулі влучили йому в ногу нижче коліна. Кровотеча була сильною. Турнікет Роман наклав собі сам і не послаблював його 17 годин, бо це могло вартувати йому життя.
Зараз цей мужній чоловік проходить реабілітацію на Київщині.
– Романе, як Вас зустріли в рідному селі, хто першим прийшов потиснути руку?
-Кожен живе своїм життям. Війна, звісно, залишає відбиток на всіх, на комусь менше, а на комусь – більше. Так, мені при зустрічі дякують знайомі, друзі… Але якоїсь особливої уваги не було, та я і не наполягаю. Я виконував свій обов’язок і, думаю, кожен справжній чоловік повівся б так само: не втік, не спасував перед ворогом. Коли я вперше після поранення приїхав у Кобижчу, до мене завітало всього 2 моїх друга. Один з них – друг дитинства. Ось так.
– Хто для Вас зараз найближчий, найрідніший, хто розуміє як ніхто інший?
-Моя родина: мама, батько, брат. Хто може бути ріднішим за них?.. Я вдячний батькам за виховання і підтримку. А ще – поранені хлопці, з якими спілкуюся у шпиталі. Особливо якщо у них така ж травма, як у мене. Тут по очах один-одного зрозуміти можна, що і де болить, чи це фізичний біль, чи боляче душі.
– Романе, знаємо, що Ви – незламний козак і впертий оптиміст, така у Вас вдача! Що є джерелом Вашого позитиву? Якщо раптом до голови приходять невеселі думки (а вони приходять усім), як справляєтеся з ними?
-Поганим думкам немає місця в моїй голові. Вони не встигають там осісти, бо я відразу жену їх геть. Джерело позитиву – це спілкування. За день так наспілкуєшся з реабілітологами та психологами, що і зовсім забуваєш про травму. Я намагаюся не зациклюватися на ній, бо життя триває, і це головне.
– Зараз Ви проходите процес реабілітації. Що в ньому Вам вдається легко, а до чого треба докласти зусиль?
-Реабілітація в мене проходить успішно. Протез маю, але, через рану на нозі, ще не можу на ньому ходити. Протезист радить не одягати протез, поки повністю не загоїться рана. Тож чекаю, а потім уже докладу всіх зусиль, аби навчитися добре ходити.
— Що порадите цивільним, які бачать, що іде ветеран: як би вони мали реагувати, на Ваш погляд, якщо хтось хоче висловити подяку та підтримку? Як би Ви хотіли, щоб до Вас зверталися?
-Було і не раз зі мною таке: йду я собі тротуаром, а назустріч – людина, і, побачивши мене, обходить десятою дорогою. Ще й дивиться так якось з-під лоба. Стає неприємно. Нам, ветеранам, не потрібно, щоб нас жаліли, чи пальцем показували, що теж трапляється. До нас потрібно ставитись, як до повноправних людей, бо ми, не дивлячись на певні обмеження, маємо свої плани, мрії, та живемо своїм життям.
– Знаємо, що Ви планували повертатися на службу?
-Тут трохи є проблеми. Я вже довідався від побратимів, що мене будуть списувати. Тож служба в армії мені вже не світить. Але я не здаюся. Планую навчатися на військового психолога, щоб допомогати хлопцям, таким як я, з ампутаціями: підтримати, допомогти адаптуватися та не дати упасти духом.
–Романе, Вам – 23. І Ви – Герой. Ветеран війни. Чи звикли вже до свого статусу?
-Чесно – не вважаю себе Героєм чи Ветераном Війни. Часто чую це про себе, але я звичайний солдат, який виконував своє завдання.
– Поділіться планами на майбутнє.
-Перший і основний план – стати на ноги. Далі – запланував для себе багато поїздок… Можливо, вдасться започаткувати власну справу, відкрити магазин з товарами на військову тематику, щоб продавати і фінансово допомогати хлопцям на передовій. Відкрити такий собі “куточок волонтера”, щоб займатися благодійністю. Якщо не можу більше воювати, то це не значить, що я опущу руки. Як не крути, а бути корисним і потрібним можна і треба!
Хочу додати: я з початку повномасштабного вторгнення казав, що рано чи пізно, а воювати будуть всі. Тому, чоловіки, не ховайтеся від війни. Не треба боятися. Страшно всім, це природньо. Але, якщо ти дорослий мужчина, і маєш сили, то йди і захищай свою країну. Знаю тих, хто відсиджується, хоче перечекати, заховатися за чужими спинами, але – ні, я нікого не засуджую, просто трохи образливо. Мені в моєму віці війна вже подивилася в очі, а мої знайомі, скажімо, втікли за кордон.
Рано чи пізно ця клята війна закінчиться, і воїни, які стали на захист країни, повернуться до цивільного життя, де нічого не вибухає, немає стрілянини і крові. Але пережиті жахіття залишаться у них в свідомості, і їм потрібно буде з цим жити. Учитись жити по-новому, пристосовуватись, налаштовуватись до цього життя. Таким людям потрібна якісна реабілітація. Дуже важко, коли ти повертаєшся до звичного соціуму з передової. Цивільні не завжди можуть зрозуміти, наскільки. Це дуже непросто психологічно з цими флешбеками, постравматичними синдромами, коли, здається, твій мозок живе своїм життям: ти сидиш вдома, в тиші, і ніби все нормально, а насправді ти підвисаєш і дивишся в одну точку, і ніби випадаєш з цього світу в якусь іншу реальність. Таких людей буде дуже багато. І їм потрібно допомогти адаптуватися в цьому світі.
Правду кажуть, що людину з війни витягнути можна, а війну з людини – ні.
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
Передрук статті та використання фото/відео без прямого посилання на джерело є порушенням авторського права та тягне за собою відповідальність згідно чинного законодавства.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
