Волонтерка з Чернігівщини зі своєю великою родиною допомагають воїнам на найгарячіших напрямках. Жінка організувала справжній сімейний підряд у своєму будинку в невеличкому селі на Ніжинщині. Цікавинкою їхньої родинної благодійної справи стали авторські вироби в народному стилі, які з душею робить їхня бабуся з Сумської області. Проживаючи на самому кордоні з росією, де нині тривають постійні ворожі обстріли, жінка знаходить час на творчість, аби допомогти зібрати гроші.
Тетяна Стеценко називає себе волонтеркою з народу. Вона не має жодних особливих статусів чи пільг, отак просто, за покликом душі, робить свою зовсім не просту справу – допомагає воїнам на найгарячіших напрямках.
Ми з маленького села Остер Крутівської громади Ніжинського району. До цього з чоловіком жили в Броварах на Київщині, а потім нас сюди географія занесла. Купили тут хату.
Тетяна родом із Путивля, що на Сумщині. Навчалася в Сумах, а тоді чоловік Володимир забрав на роботу, разом поїхали до Києва. Згодомосіли на Чернігівщині. Переїжджали сюди зі старшою донькою Валерією. За 10 років у подружжя встигли народитися ще троє маленьких помічників: двійнята Вероніка і Владислав та наймолодший Віталік. Жили, як то кажуть, і горя не знали, аж тут постукала війна.
Ніхто не зрозумів, чи треба їхати, чи не треба. Коли нам потім пропонували виїхати, ми вже не схотіли. Як вийшли війська, то ми вже тут так і лишилися.
Тоді, у 2022-му, до їхнього села зайшли російські війська. Переживши жахіття окупації, жінка зрозуміла, що не може і не хоче сидіти склавши руки, вирішила діяти.
Від вибуху ракет у моїх дітей ішла носом кров. Перелякані вночі ми сиділи в підвалі, настелили дощок, застелили матраци, подушки, це ж підвал, там холодно, стягли туди обігрівач, а тоді вирубили світло!
Менший син, йому тоді було чотири роки, поки ми бігли в підвал, витяг лопатку з піску, величеньку таку, вони сніг нею чистили. От він сидить у підвалі і на тій лопаті грає, немовби на гітарі, і щось собі співає. Оскільки він ще дитина, то й не зрозумів, що коїться. А ти сидиш і плачеш, у тебе шок.
Потім ховалися в хаті, бо похворіли, в дітей запалення, в мене гайморит. Ми тиждень не виходили з дому, лягали на підлогу, боялися, коли воно все гепало. А коли вийшли на вулицю, старша побачила, що їде танк і так бігла в хату, що й чобіт загубила.
Я ніколи не думала, що в Богом забутому селі будуть колись танки їздити. Цього не можна забути, воно перед очима. Я не хочу, щоб це повторилося. Я хочу, щоб у мене спокійно діти ходили в школу, спокійно гуляли вулицею, тому ми це й робимо.
На перший погляд, родина Стеценків живе своє відносно спокійне життя в домашніх клопотах. Мають 40 соток землі, діти вчаться в школі, чоловік працює в Ніжині. Однак так тільки здається. Кожен день у Тетяни розписаний по хвилинах. Клопоти по господарству, уроки з дітьми і нескінченний потік запитів на передові напрямки. Починала Тетяна, допомагаючи волонтерці з Ніжина. Згодом почала самостійно готувати посилки.
Цілий день я, як білка в колесі, на городі, прийшли діти – уроки, заплів сітку, спакував посилку, відправив, пиріжки печеш. Я дітей спати вкладаю і в мене ще нічне життя, бо вдень я всього і не встигаю.
Ми всі спілкуємося у волонтерських групах, допомагаємо й обмінюємось тим, що в кого є. Оця співпраця між волонтерами багато чого варта. Я дуже нею дорожу. Дякую Богу, що є такі однодумці, бо один ти нічого не зробив би.
Окопні свічки, сітки, ліки, шкарпетки, серветки, лопати, турнікети, отрута від гризунів – і це навіть не третина запитів, які періодично надходять із передової. Крім цього, готують закрутки, соління, сушать овочі та ягоди, самі роблять чаї та випічку.
Тетяну в селі знають усі, тому інколи допомагають і місцеві жителі, діляться банками, продуктами, розсадою, бляшанками для свічок, коротше, хто чим багатий.
Сьогодні (15 жовтня. – Ред.) я вже відправила три посилки, завтра чоловік відправить четверту. За тиждень щонайменше штук зо п’ять їдуть, а зараз почнеться зима, а взимку більше свічки, теплі шкарпетки. Свічок багато, торік за зиму ми майже 3000 свічок накрутили.
Цьогоріч ще з Вербної неділі пекла паски цілий тиждень і відправляла. Собі вже в суботу. Чесно, не хотіла й пекти, бо за тиждень їх стільки напекла, що вже їй-богу.
Градом цього року побило всю городину. Дякую людям, що допомогли з розсадою. Виросли ці помідори, огірки. Все заквасили і хлопцям роздали. І кетчуп закривали, люди банки привозили, тепер будемо потихеньку відправляти. Отак і живеш у цій круговерті.
Частіше запити надходять у волонтерських групах, інколи ті, хто вже знає Тетяну, звертаються по допомогу напряму.
Зараз у нас частіше йде Донецький напрямок і Сумщина.
Інколи пишуть: треба ліки, можеш? Ідеш, купуєш льодяники, ліки, і не на одного, а там бригада ціла, і ти знаєш, що всі похворіли. Печу пиріжки на дві літри, на три. Якщо мені треба більший запит зібрати, тоді я прошу своїх знайомих дівчат, щоб допомогли.
Або пишуть дівчата: хлопці просять отрути – доїдають миші, щурі. Ну, блін, немає грошей, на карточці останні 700 гривень залишила заплатити за світло. Ну що, замовила отрути хоча б на 700 гривень, хоч щось, але все одно хочеться допомогти, тому що шкода всіх.
Якийсь час Тетяна ще й їздила допомагати плести сітки в центр села. Добиратися туди мусила три кілометри велосипедом у вечірній час, бо вдень всі по роботах. Незручно. І тут жінка підійшла кардинально: вмовила чоловіка зробити їй екран для плетіння сіток, розміром 1,7 на 1,6. Так, невеличкий, зате помістився на маленькій Тетяниній кухні. Як жартує сама господиня, кухня в неї хоч і маленька, але безрозмірна. Отак до благодійної справи долучилися і діти з чоловіком.
Діти сміються, кажуть, як великий телевізор. У мене вже всі четверо дітей плетуть сітки. Старша донька влітку плете браслети, робить із бісеру перстеньки, сердечки. Їздили разом у село на базарі торгували, збирали гроші на ЗСУ.
В кожен ящик із пиріжками кладеться або малюнок, або браслет обов’язково, пустим ящик ніколи не їде.
Проблема в тому, що немає машини. Всі посилки відвожу велосипедом. Уже велосипед цей доживає старенький, але ще їздить. Я не люблю когось просити, краще сама, хоч і важко. Три кілометри йду з вєліком на електричку до Ніжина. Далі несу на пошту.
Або чоловіка прошу, він багато мені допомагає. Ми з ним сміємося, дзвоню йому і кажу: «Ти завтра пустий їдеш?» (Чоловік працює в Ніжині. – Ред.) А він сміється і відповідає: «Я завтра не приїду додому». Бо він кожен раз їде і кожен раз треба щось десь забрати, десь віддати. Він багато теж тягне на собі.
Якщо з продуктами допомагають, то з грішми на закупівлю необхідних матеріалів доволі складно, бо великих зборів у маленькому селі не проведеш, а гроші потрібні постійно. Тут долучилася Тетянина «важка артилерія» – свекруха Зоя Андріївна. Бабуся в незвичний спосіб вирішила допомогти невістці та запропонувала розіграти в лотерею свою тканинну ляльку. У соцмережі запустили розіграш і вдалося!
На фото майстриня, Стеценко Зоя Андріївна зі своїми ляльками.
Мама каже: «Давай спробуємо продати ляльку, може, будуть гроші?» Тому що, самі розумієте, кому сьогодні треба лялька? Ви часто їх купуєте? Ні! А люди знають її роботи, бо мама робила віночки, прикраси для волосся, я також її наборчики продавала. І от на парафін зібрали гроші, на дрібні такі запити дівчатам-волонтеркам.
Взагалі не рахую, скільки продала ляльок. Уже, мабуть, штук 50. Ляльки бабусині скрізь: у Чехії та в Словаччині, є в Америці, є в Польщі, в Туреччині, завдяки силі Фейсбуку.
Але частіше беруть в Україні, дуже часто в селі. Вчителі всі, у виховательки в садочку вже ціла колекція, вона вже виграла, мабуть, сім ляльок. Залишає їх у садочку для діток. Я їм усім вдячна, що беруть участь.
Ляльки я не ставлю дорого, спершу продавали менші трохи – були по тисячі гривень. Зараз я їх розігрую по дві тисячі. Востаннє розігрувала і ляльку, і віночок за 2500. Хочеться і суму якусь зібрати, і людям, безумовно, зараз усе дорого. Отак лотерею розіграла – щось купила, розіграла – знову купила.
Зоя Андріївна – самоучка. Починала майстриня з м’яких іграшок років 18 тому. Щоб пошити іграшку, тоді по матеріали їздила аж до Польщі.
Спочатку було як? Вона купує іграшку, повністю все виймає і дивиться викрійки. Потім плавно захоплення перейшло в обручі та гумки. А як народилася старша дочка, їй зараз 12, бабуся почала робити ляльки. Онучці зробила першу мотанку з хрестиком, вона в нас ще й досі є. Як дитина виросла, ми її поставили на верхню поличку, це просто як пам’ять буде, що це – бабусина лялька.
Ляльки жінка робить із душею, до кожної в неї свій підхід і бачення. Кожну свою роботу Зоя Андріївна спершу бачить у голові, а тоді втілює в життя. Тому в майстрині немає двох однакових ляльок, вона ніколи не повторюється. Кожна лялька в неї унікальна. Навіть коли просять на замовлення зробити таку саму, жінка відмовляє.
І оберегові ляльки робить. Люблять дівчата берегиню роду, де мати з дитинкою, або пара нерозлучників. Були й ті, що замовляли на подарунки. Переживає за кожну лотерею, щоб сподобалися ляльки, вболіває за кожного, хто грає.
Усі тканини, всі намистинки мама купує сама. Вони живуть удвох із батьком на пенсію, доходу немає, не олігархи, а звичайна сім’я, живуть також у селі. Але старається все одно, все педантично, всі ниточки підбирає. На фотографії одне, а коли вони приходять і ти на них дивишся, береш у руки – ну, красиві, не можна погляд відірвати.
А тепер ще й картини почала робити: на льняній основі і зверху лялька. Вона сама навчилася, сама дивилася відео, проходила майстер-класи, вона самоучка. Мама намагалася вийти на наш ринок в Україні, але це дуже важко, тому що виробам важко скласти ціну.
Сама майстриня живе в Сумській області, через загострення ситуації на Курщині жінка з чоловіком перебувають під постійними обстрілами.
День бомблять, вночі затихло, і вона буде ніч сидіти та робити. Чоловік навіть жартує, каже: мамо, ти якщо що, хапай швейну машинку в руки і тікай.
Було, що й місяць нічого не розігрували, бо зараз у них погіршилася ситуація, як наші пішли на Курськ, дуже важко стало, криють КАБами без кінця, то вона ляльок не робила. Зазвичай вона сама телефонує, коли є ляльки чи картини. Я в неї не замовляю спеціально для лотерей.
Ми їх хочемо забрати, вже й хату купили поруч тут, але вони в такому віці, що просто не хочуть залишати свою домівку.
І я, і діти пишаємося тим, що в нас така бабуся.
На всю цю круговерть подій і безкінечні справи Тетяна не скаржиться. Сил їй додає невтомна праця наших воїнів. Однак є те, що все-таки здатне вибити жінку зі звичного ритму.
Заходиш у месенджер, а там непрочитане повідомлення, був на зв’язку востаннє п’ять днів тому, тиждень тому, три місяці тому, пів року тому…. І ти знаєш, що вже його немає… Серед тих, хто пішов одними з перших, на жаль, у живих дуже мало залишилося. Це, звісно, дуже «нагрібає», морально дуже важко. Але якось береш себе в руки, бо розумієш, що хлопцям все одно потрібна допомога.
Хай небагато, але є таке в голові правило: як кажуть, ти або в ЗСУ, або для ЗСУ, або ця війна не твоя. Війна ця наша, тому що все одно нас усіх стосується. Куми всі служать і сестра чоловіка з зятем, не виходить просто вдома сидіти склавши руки.
Спілкувалася Марина Лялеко
Фото Тетяни Стеценко
Джерело: ЧЕline
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
