У цій дівчині дивовижно-гармонійно поєднують сила і краса. Ніжинці Олександрі Мягковій – 26 років, і вона – майстер спорту з пауерліфтингу.
Ми говорили про те, як спорт став її найкращим другом, і не тільки про це…
І6 років свого життя Олександра йде з ним пліч-о-пліч…
“Мене змушували займатися бальними танцями і лякали, що в спорті спотворять обличчя”
“У моїй родині всім і всіма керувала бабуся Галина Микитівна, усі рішення були за нею, – розповідає дівчина. – Вона все життя професійно займалася катанням на лижах і з дитинства вкладала мені в голову, що спорт – це класно. Мама Наталія Іванівна – теж спортсменка, займалася бодібілдингом, у залі, де були одні чоловіки і вона одна – дівчина. Тобто у нас всі жінки такі. А мене відвели на танці.
Як я їх ненавиділа! Це були бальні з нахилом до народних. Мене змушували туди ходити, а я обманювала, і втікала з занять на дитячі майданчики. Все розкрилося, коли, отак гуляючи, на гірці я зламала руку. Тоді мені добряче влетіло, але я все одно була дуже рада, що моя “дружба” з танцями закінчилася, так і не розпочавшись.
Далі мене спробували “втиснути” в музичну школу. Вистачило одного пробного заняття, щоб зрозуміти, що це не моє. Тоді мамі увірвався терпець, і вона сказала: “Нехай іде, куди хоче: атлетика, бокс, карате, хай спробує те, що їй до душі”. Бабуся була проти, лякала, що мені розіб’ють носа і я, дівчинка, буду негарною. Але мама заперечила: “Це її досвід, її життя, не наше”. Ось так до мене прийшов спорт, назавжди і без перерв”.
Займалася в залі до 34 тижня вагітності
“Спочатку була важка атлетика, далі – метання ядра, потім – бокс, а з 18 років – заняття в залі. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком Володимиром. Займалася бодібілдингом уже будучи вагітною, з дозволу лікарів заняття продовжувала до 34 тижня. Вони не були занадто активними, але я дуже в них потребувала на психологічному рівні, бо на той час здавалася собі товстою і негарною.
Народила доньку, і з головою поринула в нове життя: безсонні ночі, підгузки і дитячі брязкальця.
Спорт відійшов кудись мало не в спогади, до того ж за час вагітності я набрала 22 кг і дуже некомфортно почувалася. Я усвідомила, що не можу ні підтягнутися, ні віджатися. Це було настільки травматично, що я, зазвичай не непохитна, плакала. Моя звична вага – 57-58 кг (при зрості 150 см), тож, недовго думаючи, взяла візочок з моєю лялькою і пішла на вулицю шукати турніки. Поки дитина спала, мама “відривалася”: я підтягувалася, віджималася, стрибала. І, звісно, тримала дієту. Щодо останнього, я роблю це завжди, але не фанатично. Жирне їм зрідка, ввечері їм, якщо захочу. Захочу солодке чи морозиво – не відмовляю собі.
Після залу, навіть якщо ти худнеш, все одно поїсти зобов’язана, щоб закрити вуглеводне вікно, інакше організм набере ще більше калорій. Я дуже люблю яйця, їм їх щодня, а в період змагань за тиждень зїдала 40 штук. Також їла сир, нежирне м’ясо”.
Вручила дитину мамі та поїхала на змагання
Зараз доньці Олександри – 2 роки і місяць, а 5 місяців тому її мама почала займатися пауерліфтингом у Ніжинському спортивному залі Legion Gym. Пауерліфтинг – це вид спорту, споріднений з важкою атлетикою. Включає присід, жим лежачи від грудей і станова – вправи з штангою на підняття максимальної ваги.
“Побачила в новинах, що 19-20 жовтня в Києві відбудеться Кубок України з пауерліфтингу, і подумала: а чом би й ні?, – розповідає спортсменка. – Ми з тренером почали готуватися. До речі, мій тренер – Дмитро Петренко – має 10 років стажу в цій сфері.
Підготувалися, вручила дитину мамі – і вперед: поїхали я й моя подруга по залу Одарка Селюніна.
Змагання тривали цілий день, чергувалися жінки-чоловіки.
Нагородження відбулося аж о 9 вечора.
Кожен спортсмен виконав по три вправи.
У мене перше місце за їх виконання і перше місце за те, що подолала штангу вагою 132, 5 кг, тим самим виконавши норматив Майстра спорту в своїй ваговій категорії.
Ці змагання були мені потрібні, щоб самоствердитися. Я така людина, яка звикла досягати свого, але не поганими шляхами, а наполегливістю, десь переступивши через себе, випробувати себе: а чи зможу я? Подумала: якщо не спробую зараз, то з віком пожалкую, і питатиму себе, а що мені завадило? Тим паче, і чоловік підтримав.
Тож і зараз ми втрьох – я, тренер Дмитро і Одарка – вперто готуємося, бо ж навесні знову відбудеться Відкритий чемпіонат України, і я буду пробувати вибороти звання Майстра міжнародного класу. Нас троє, але ми міцні! Тренер назвав нашу команду “Домкрат-машина”.
Олександра й сама має освіту тренера, бо, засвоївши відповідні курси, більше двох років працювала в одному з спортивних залів Ніжина. До того ж, поєднувала на той час дві роботи, адже, закінчивши медичний коледж, мала медичну освіту і влаштувалася працювати на станцію швидкої допомоги. Також є досвід роботи медсестрою в кардіологічному відділенні.
“У спорті мене може зупинити тільки надсерйозна травма“
“Поразок у мене не було. Ну, один раз не змогла присісти зі штангою. Це було якраз на період змагань. Я тоді ходила в зал щодня, без перерви, бо було з ким залишити маля, займалася мало не до виснаження. І, так вийшло, що один раз я підняла штангу вагою 127, 5 кг, а другий раз – уже ні, бо в мене відібрало увесь правий бік, я його просто не відчувала. Перелякалася не на жарт. Виявилося, що це заклякли м’язи, тож довелося пройти курс масажу, поки все відновилося.
Штангу до 100 кг я не відчуваю. Після 120 – трохи важкувато. А загалом важко в спорті мені не було ніколи. Якось так воно пішло…
Жим у жінок анатомічно завжди буде маленький, то у мене – 65 кг.
Щодо найбільшої ваги, яку я підняла, то з тренером максимально ми підіймали 147,5 кг. 150 я ще не осилила.
До речі, моя подруга Одарка тоді, на змаганнях, у категорії тінейджери, бо їй лише 15 років, теж зайняла перше місце у своїй категорії (67,5 кг) і стала кандидатом у майстри спорту.
“Закинула мішок з кабачками на плечі, та й пішла собі“
У житті було чимало ситуацій, коли доводилося застосовувати фізичну силу поза спортом. Одна із них: мені 19 років, працюю у “швидкій”. Моя напарниця – такої ж комплекції. Близько півночі летимо на виклик, на третій поверх, бо дружина сказала, що чоловікові зле. З її слів, він вживав щось алкогольне. Ми до нього, а він уже закочує очі під лоба, і я розумію, що це алкогольна кома.
Дружина швиденько десь зникла, сусідів кликали – не виходять, а нам терміново треба його знести, при тому, що чоловік важить десь під 140 кг. Тож я сказала напарниці: “Тягнемо! Бо або він помирає і ми описуємо смерть, або рятуємо!”. Роздумів – нуль, і ми, дві дівчини, повантажили і знесли цього кремезного чолов’ягу на ношах з третього поверху в наше авто. Домчали до відділення, він живий. Всі видихнули…
На період ковіду теж довелося часто застосовувати фізичну силу… Якось так вийшло, що тоді мені траплялися багато людей, знаєте, таких масивних, їм важко було рухатися, а ти маєш їх підняти і перемістити.
Та і вдома… (сміється, – авт). Приїдемо на город до бабусі, поки чоловік ще стоїть біля машини, я вже закинула мішок з кабачками чи гарбузами на плечі, та й понесла. Спочатку мужчини стояли, роти роззявивши.
Ну, іноді я чоловіку поступаюся, дозволяю нести пакети. Це якщо він вдома. А якщо я вдвох з дитиною – то беру в руки її, візок, собаку нашу, пакети зі сміттям – і вперед, на вулицю.
Скажу вам по секрету, що я і дрова рубаю і переношу, і диван піднімаю й переміщаю, та це все, коли чоловік не бачить. А коли є, то це вже його справи. Бо коли я йому кажу, що мені важко, він не вірить і сміється”.
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
Фото з сімейного архіву Олександри МЯГКОВОЇ
Передрук статті без зазначення імені автора і прямого посилання на джерело є порушенням авторського права та тягне за собою відповідальність згідно чинного законодавства.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
