Сьогодні мені знову снився брат. Наче прийшов. Повернувся. Щоразу однаково сниться. Господи! Вася! Може це ти відповідаєш на моії запитання, на прохання. Скоро два роки невідомості, тиші, але віри і надії, що ти живий, що повернешся додому. З полону, з вязниці, з невідомості. Твоє зникнення загадкове, не логічне і просто придумане.
Сьогодні мені знову снився брат. Наче прийшов. Повернувся. Щоразу однаково сниться. Господи! Вася! Може це ти відповідаєш на моі запитання, на прохання. Скоро два роки невідомості, тиші, але віри і надії, що ти живий, що повернешся додому. З полону, з вязниці, з невідомості. Твоє зникнення загадкове, не логічне і просто придумане.
Командир взводу знаходився на посту, коли йому наказали супроводжувати пораненого бійця в лікарню. Наказ виконав. Відвезли солдата в лікарню. Водій повернувся в частину, а командир зник. І в лікарні нема, і назад не їхав, і ніхто не бачив, не чув. Той командир, що наряду з усіма бійцями виходив на позиціі, на які міг би не ходити, а відправляти хлопців, які в сини годяться. Вони діти, вони бояться смерті. І це реально моторошно страшно. Доповзати до окопу, наче до уявної могили, щоб там тримати позицію. Над головами аж свистить, скреготить, сяє і гримить від вибухів. За 50 метрів такі ж позиції вагнерівців. Навчені, екіпіровані, захищені. Добу протримаєшся на такій позиції – як ще одне життя проживеш. Від напруги, стресу, страху не відчуваєш ні голоді, ні холоду. Мрієш вдало виповзти і чимдуж відповзти з тієї ями, з того півметра кубічного донецької землі. Назустріч вже повзе зміна. І кожен знає, що це може бути востаннє. Піхота – кулеметне мясо…
Мало і скупо розповідав брат про війну. Коли двічі приїздив у відпустку, хотів на кілька днів забути ті жахи, відпочити, відіспатися в натопленій хаті, надивитися на рідних. Я помітила блокноти. В них детально розписані схеми будови бліндажів і укріплень, прораховані матеріали, скільки чого купити, а що власноруч заготовлять із дерева.
Прораб, бухгалтер, майстер – командир… Хто б подумав, що в 58 років доведеться воювати. Жив звичайним сільським життям – тримав хазяйство, обробляв городи, задовольнявся мінімумом для себе і жив заради дочок і внучок. От коли й хотілося бути військовим, так це в далекій юності. Тоді це вважалося престижним і вступити в військове училище було майже нереально. Причому, медична комісія, а не екзамени, вирішувала твої шанси. Київське Суворовське після восьмого класу не судилось. За два роки десятирічки юнацьке бажання лиш укріпилось. І подався тоді з документами аж у Красноярськ! Вище радіоелектронне училище. В радянському довіднику для вступників все так доступно написано, а на карті… ну трохи далекувато. Зате світ побачу! До півдороги проводжала мама, посадила на поізд, а коли він рушив, аж ноги підкосились – боже, на край світу дитя відправила!
Минає тиждень, ще трохи – чекаємо листа, вступив чи ні наш абітурієнт. Нема. Згодом так несподівано крокує наш Василь вже чітким кроком сільською вулицею веселий, в новому джинсовому костюмі. Батько догадався – провал. Ні, каже, я склав екзамени і вступив. Ще й товаришу-земляку задачі розв’язав. Але він не пройшов, а я без нього не захотів там лишатися. Такий от жест юнацької солідарності. Але згодом Київський топографічний технікум заполонив душу студента. Там карти, креслення, математика – все зрозуміле і улюблене зі школи. А яка цікава і повчальна практика, наповнена пригодами і уроками життя! Закарбувалися в пам’яті й кілька краін, де пройшли перші роки праці молодого спеціаліста. Якось у Кишинів і ми надумали поїхати з сестрою, провідати брата. Де ж то він мешкає… Ага, в столиці лиш квартира відомча була, а топографи, як ті вовки степові, блукали безлюдними хащами. Перш ніж десь щось колись буде будуватися, ці першопроходці міряють та обчислюють все до міліметра, обстежують місцевість і ще багато чого незрозумілого нам, не фахівцям.
Як же прикро було повертатися назад, так і не зустрівшись із братом. Ще прикріше було потім йому, коли він повернувся з відрядження і застав лише наші гостинці. Що значить – не було мобільних телефонів. А телеграма прийшла з запізненням…
Проте наступна зустріч була яскравою. Брат приїхав перед Новим роком. З винами Молдавії, цукерками та виноградом! Досі пам’ятаю ті сині та зелені грона під ялинкою. На весілля моє не приїхав, захворів. Проте своїй першій племінниці привіз такий дефіцитний в ті часи костюмчик.
Пам’ятаю й мить повернення з дальніх далей додому. Батько, одвічний колгоспник, вважав, що в селі лишаються невдахи, хто нічого не добився, хто в люди не вийшов. Тому й читав почасти ту мораль дорослому сину. Матері ж навпаки серце підказувало, що наїздився син тими світами далекими, надивився і кращого від рідного краю не знайшов. Одружився, осівся та й наздогнав молодших сестер своїх, подарувавши батькам також двійко внучат. Фаху не зрадив – обліковець, землемір, землевпорядник – посади шанованої в селі людини, якщо вона чесна і справедлива. Росли діти, старіли батьки. Дякувати Богу, дочекалися внуків-правнуків. І війни…
Мама прожила проміжок часу між двома війнами. Батьку ж ми не говорили про те, що ворог підійшов впритул, що півчернігова перебралося в село, що хліб дають четвертинці на душу…. Натомість слухали докір – оце дожився, вже й хліба не дають. Він просто хотів булочку з маслом до чаю. Бо так звик. Згодом магазинні прилавки наповнилися продуктами, та вже не їлося й не пилося…
З болем звикали до порожньої батьківської хати. Але те сприймаєш як невідворотність. А як змиритися з невідомістю, коли нічого не знаєш про людину? Як зникла, де саме, в наш час?…. Спорожніла ще одна хата, де завжди було гамірно й весело. Дичавіє обійстя, скрізь править бал некерована природа. Найболючіше видовище – заросла стежка. Прямо на ній сіла і ревла досхочу.
Галина КУЛІЧ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
