Пішов у вічність наш ангел-охоронець … – пише про сметрть батька дочка Лариса Кобернюк.
Сонячна людина, яка відроджувала в наших серцях Україну, – згадують про Петра Максимовича колеги та студенти.
Більше як на чверть століття поєднав він свою долю з уславленим Гоголівським вишем. Чудовий організатор, неповторний лектор, людина з тонким відчуттям гумору він став улюбленцем студентської громади 1970-2000 років. Уроджений, закорінений в українську мораль, педагогічний такт і вихованість, витримка і батьківська мудрість, дозволили Петру Максимовичу достукуватися до найпотаємніших куточків студентської душі. Він знав усі проблеми молоді, як навчальні, так і побутові… Знав, кому конче необхідно допомогти у навчанні, кому вибороти стипендію, а на кого і нагримати, навертаючи до науки. Ці професійні та людські якості і дозволили Кобернюку пропрацювати заступником декана філологічного факультету більше двадцяти років.
Гортаю пожовклі від часу сторінки особової справи… 27 серпня 1973 року Вчена рада Ніжинського державного педагогічного інституту імені М.В. Гоголя обрала Петра Максимовича Кобернюка на
посаду викладача кафедри української літератури. На той час на кафедрі працювали такі непересічні викладачі як доценти Георгій Якович Неділько, Леся Йосипівна Коцюба, Павло Олександрович Сердюк, Володимир Павлович Крутиус, Петро Матвійович Дробот, Іван
Якимович Заєць. Працювати поряд з ними було дуже відповідально і потребувало неабиякої фахової підготовки. Але молодий педагог не боявся труднощів, за його плечима уже був досвід роботи у сільській школі.
З перших днів роботи у виші Кобернюка призначають куратором академічної групи. Мені поталанило бути його вихованцем – пише, згадуючи Вчителя Олексадр Забарний, доцент кафедри української літератури, методики її навчання та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України. На курсі у нас було сформовано дві групи. Моїм куратором був Павло
Олександрович Сердюк, а паралельною керував Петро Максимович. Та я не вагаючись називаю його своїм наставником…, бо активна, енергійна, цілеспрямована, непосидюча натура Кобернюка не давла нам змоги пліснявіти у гуртожитку.
Він брав обидві групи і мандрував, мандрував, мандрував… Дякуючи йому, ми побували у Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Житомирі, Умані, Ленінграді… Та хіба ж усе згадаєш? І кожна подорож – незабутнє враження. Львів. Личаківський цвинтар. Могила Івана Франка. Скільки мудрих слів почуто від наставника, стільки переосмислено… Собор святого Юра. Так, він не боявся водити нас, затятих комсомольців, культовими спорудами, бо вбачав у цьому сенс… Розповідав про історію храму, його архітектуру, пояснював біблійні сюжети. Він духовно збагачував нас.
Нагуєвичі. Садиба-музей Івана Франка. Як після побаченого не полюбити творчість великого Каменяра?! Чернівці. Музей Ольги Кобилянської, а згодом мандрівка до Перевалу буковинськими селами…
І оживали у наших серцях герої творів письменниці. Ми осягали ці твори від витоків, від першоджерел.
Про мандрівки до Києва годі і згадувати… Це був постійнодіючий «клуб вихідного дня». Щонеділлі Петро Максимович збирав гурт студентів і віз нас до столиці. На «перший бузок» у Ботанічний сад, на «Енеїду» до театру Івана Франка, на виставку західно-європейського живопису, або ж просто повештатися містом…
Хіба ж забудеш організовану ним подорож Дніпром на теплоході, з Києва до Канева, на могилу великого Кобзаря. Це була не просто мандрівка…, це був захід, який формував світогляд, повертав нас до національних витоків. Ми переставали бути «радянами» і ставали українцями.
Згодом Петру Максимовичу доручили опікатися підготовчим відділенням вузу. Він відїздив у відрядження до міст і сіл Чернігівської, Київської, Полтавської, Житомирської, Сумської областей і агітував працюючу молодь до вступу у наш внз. Із 11 хлопців нашого курсу 9 прийшло із підготовчого відділення.
Петро Максимович був переконаний: школа – справа чоловіча. А тому, відслуживши у війську, хлопці йшли у науку. Скількох чудових фахівців він виховав… Серед них науковці Григорій Гребницький, Іван Забіяка, Станіслав Зінченко; журналісти Олександр Лисий, Михайло Бондаренко, Валерій Магула; педагоги Леонід Куліченко, Петро Ткаченко, Віктор Опанасенко.
Усіх вже й не згадаєш… І для кожного з нас він ставав «другим батьком». Звідки ж оті життєві і духовні щедроти? Певно від того, що сам рано втратив батька, якого забрала війна, а тому прекрасно розумів, що то значить для юнака батьківське слово і мудра порада.
Але повернемося до витоків… Петро Максимович Кобернюк народився 3 червня 1936 року в селі Бутівці Старокостянтинівського району, що на Хмельниччині.
Народився у селянській родині. З діда-прадіда хлібороб він успадкував від батьків шанобливе ставлення до людей праці, до традицій і звичаїв рідного краю.
Закінчивши десятирічку у рідному селі, юнак два роки працював на виробництві. Сповна пізнав, чого вартує хліборобська праця. З 1956 до 1960 року навчався на філологічному факультеті Рівненського державного педагогічного інституту. Ставши вчителем української мови і літератури, свою педагогічну діяльність розпочав у Данинській середній школі Ніжинського району.
Пройшов усі рівні педагогічного становлення: учитель, організатор позакласної і позашкільної роботи, директор вечірньої школи, завуч загальноосвітньої. Набувався не лише педагогічний досвід, розвивалися організаторські здібності, набувався досвід спілкування з
людьми. Потреба передати набуті знання та навички і привела Кобернюка до вишу.
З 1979 року і до виходу на пенсію Петро Максимович працював заступником декана філологічного
факультету. Стільки добрих справ започаткував, стільки задумів реалізовано… Затятий театрал Кобернюк став натхненником і головним режисером українського
драматичного гуртка факультету (діяла ще театральна студія, якою керувала доцент О.М. Євстафєва). Обидва колективи готували і представляли на суд глядача чудові спектаклі. Під орудою Петра Максимовича Кобернюка були здійснені постановки: «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основяненка, «За двома зайцями» М. Старицького, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, і це не повний перелік. Кобернюк прищеплював смак до театрального мистецтва і автору цих рядків, і професору Ю.Бондаренку, доцентам Зінченку С., Забіяці І., Гребницькому Г., письменникам А. Шкуліпі та І. Просянику. А які чудові вечорниці проводилися на філфаці! Які
співалися щедрівки та колядки, розігрувалися вертепи.
І увесь цей фольклорний водограй закручував навколо себе Петро Максимович Кобернюк. Так відроджував він у наших серцях Україну.
Сонячна людина. І у праці, і у спілкуванні, і у побуті. Його дружина, Тетяна Гнатівна Кобернюк, вихованка нашого факультету, заслужений учитель України, увесь свій педагогічний вік пропрацювала учителем української мови і літератури загальноосвітньої школи №10 міста Ніжина. З їхньої любові народилася донечка. Їхня родина слугувала нам, студентам, за приклад, за зразок для наслідування.
Джерело: Олександр Забарний
