Андрій снився своїй дружині Ані щоночі. Гукав її, просив знайти, обіймав і знову просив. Казав: «Ти шукаєш, але я не в тому місці». А одного разу уві сні вона бігла довгим сірим лікарняним коридором, заскакувала в кожні двері. Її вів голос: «Кохана, я тут, я тут». Вона відгукувалася: «Я тебе не бачу, де ти?».
А він сумно підказував: «Ти була вже тут раніше, чому ти мене не бачиш?».
За кілька місяців жінка зрозуміє, що він казав про морг. Вона дійсно була там наяву, коли шукала його тіло.
Любов і смерть
Ані було 18, коли побачила Андрія. Якось ішла своїм Вишневим, а біля кав’ярні товпилася молодь. Усе як завжди. А тут він — високий, вродливий.
І стала крутитися біля кафе наступного дня, і ще одного, і ще. Хотіла, щоб сам із такою гарненькою познайомився. І він помітив її. Через тиждень.
А через два побачення стали жити разом. Андрій сказав, що вони не будуть довго зустрічатися: він упевнений, що вона та сама і що вони проживуть довге життя в любові.
Так і було. Щастя на двох.
А через чотири роки путін оголосив про свою воєнну операцію. Весілля, заплановане на 2022-й, відклали, тим паче Андрій пішов боронити Україну. Службу проходив у 47 окремій механізованій бригаді «Маґура». Був старшим механіком-водієм БМП, а точніше «Бредлі» — машини американської піхоти, яку надали нам союзники. Аня щовихідних вирушала до нього на побачення в різні області країни, стала рідною в його бригаді.
У березні 2023-го Андрій несподівано приїхав у відпустку. Дівчина з розбігу вистрибнула на нього. А чоловік і видав: «Поїхали по обручки! Пора, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною!». Купили й через день розписалися. Так Аня Ісько стала Луківською. Були на святкуванні лише вдвох, батькам скинули фото свідоцтва про шлюб. Сказати, що ті були шоковані, — нічого не сказати.
Улітку того самого року Андрій зазнав поранення під Запоріжжям. Осколок залетів через щоку, пройшов через шию біля сонної артерії й зупинився позаду біля хребта. Лікарі хмикали: «У сорочці народився». Бо дивом не зачепило нічого серйозного.
А в жовтні того самого року вони бачилися востаннє.
«У військових іноді жартики проскакують: “Ну що, вибрала мені пам’ятник?”. І Андрій мені таке казав. А я підтримувала цей чорний гумор: “Пам’ятник ще ні, а фотографію знаю, яку проставлю”, — розповідає 24-річна Аня. — У жовтні, перед черговою поїздкою на фронт, він посадив мене навпроти себе: “Хочу з тобою поговорити. Ти маєш знати, що робити, коли я загину”. На мої віджартовування глибоко зазирнув в очі: “Я серйозно”, — і розповів, кому дзвонити, яка має приходити зарплата на картку й усяке інше. І в кінці додав: “Якщо зникну безвісти, знайди мене і поховай удома”».
19 жовтня Андрій Луківський загинув у районі міста Красногорівка на Донеччині.
«Я мала напередодні до нього приїхати, у нього були вихідні. Я навіть “блаблакар” забронювала. А потім зник зв’язок з Андрієм. Я почала писати всім, кого знаю, і мене добу ігнорували. Я вже розуміла: щось не те. А потім подзвонив побратим: “Аню, вибач, на жаль, Андрій загинув”. Виявилося, мій чоловік попросив його мене набрати, якщо таке станеться», — молода жінка спокійно каже такі слова, як «смерть», «загибель», «труп». Забагато пережила відтоді.
Вона знає, як саме загинув чоловік. Наші військові мали зайняти три позиції, відповідно вийшли три групи. Першій усе вдалося, українці вижили. У третій половина загинула, половину взяли в полон. У другій групі, у якій був і Андрій, за пів години до виїзду машину «Бредлі» чомусь поміняли на іншу. А в ній не спрацювала гармата. Не прикрила військових. І вони опинилися оголені перед ворогом. Почався стрілецький бій, трьох українців поклали відразу. Та Андрій і друг Рома відбивалися. Аня бачила відео бою з дрона: ось її чоловік, уже поранений, накладає турнікет собі на ногу і кидає гранати. А потім розрядилася батарея — і відео зникло. Поки безпілотник злітав по нову і повернувся, наші військові вже лежали пластом на землі. Ще ворушилися. І тут щось вибухнуло прямісінько біля них. І все. Вони затихли.
Пізніше Аня знайшла відео на ворожих каналах, де росіянин знімав на відео убитих українських військових. Навів камеру на обличчя одного з них. То був Андрій.
Надія згасла.
Невпізнані трупи й записка
Наступні місяці пішли на повернення тіла її чоловіка додому. (Тіло Андрія та побратимів загарбники забрали з поля бою). Молода жінка робила все, що можна і що не можна. Підключала знайомих і незнайомих. Зрештою, їй вдалося втиснутися поза чергою у список повернення тіл.
Нарешті 16 лютого 2024-го їй подзвонили: «Хлопці в Києві. Тебе наберуть». Але ніхто не дзвонив, і вона сама вийшла на слідчих. Відтоді раз на тиждень до червня Аня їздила до слідчого, і він показував їй фото з п’яти моргів столиці.
«Ми дуже весело проводили час, — вона саркастично усміхається, — за раз я бачила від 50 до 100 трупів. І серед них я мала впізнати свого чоловіка. Я розуміла, що він змінився, бо кілька місяців пролежав на полі бою. Але я добре пам’ятала, у чому він був одягнений, бо говорила з ним по відео того дня, як він загинув. Бачила, які на ньому труси й шкарпетки. І ці поїздки нічого не дали. Слідчі постійно казали: “Та він там по-любому є, ти просто не впізнаєш”. Але я ж то знаю, що на тих фото його немає».
Хтось підказав, що можна шукати на офіційному сайті МВС. Там є розділ: «Невпізнані трупи», де можна вводити дані для фільтрування. Аня зазначила дати: з 19 жовтня і по сьогодні. Стала вивчати кожну справу і відразу ж натрапила на опис: «Вуса, борода, приблизно 180 см зріст, чорні кросівки, мультикам-футболка, мультикам-штани, зелена флісова шапка». Наче нічого особливого, але всередині йокнуло.
Жінка повідомила слідчій (чоловіка-слідчого звільнили, його місце посіла жінка): «Хочу подивитися на тіло». Та відповіла: «Це не він».
Наступного дня Аня не витримала:
«Я не можу вірити словам чужої мені людини, я хотіла побачити на власні очі, — пояснює вона, що таки зібралася і набрала слідчу знову: — Я приїду». Та раптом відгукнулася так: «А з ним могла бути записка власноруч тобою написана?» — «Могла».
В Андрія та Ані склалася традиція писати одне одному записки від руки й пересилати чи передавати разом із речами. Писали ніжності, жінка якось «Молитву військового» красиво вивела. І от останнього разу, коли вона передавала чоловіку посилку і по неї вже приїхав кур’єр, зупинила його: «Чекайте, я швиденько». І бігом-бігом настрочила: «Я тебе дуже-дуже-дуже сильно кохаю». І от цю записку він взяв із собою в бій.
І коли слідча надіслала їй фото записки, Аня вмить впізнала свій почерк, але, шокована, бігала й показувала всім: «Ану гляньте, чи це мій почерк?». На неї дивно дивилися, бо ніхто не знав, який він у неї.
Разом із мамою Андрія поїхали на впізнання до столичного моргу. Тіло, через те що його кілька разів заморожували-розморожували, стало чорним. Але за обличчям ще пізнавалося, що то він.
Жінка зрозуміла значення давнього сну, де вона бігає лікарняним коридором, шукаючи чоловіка, відчиняючи всі двері на шляху. Її вів голос коханого, який сумно підказував: «Ти була вже тут раніше, чому ти мене не бачиш?».
«Ще в лютому, коли тільки-но повернули тіла, я приходила в цей морг поговорити із заввідділення, щоб мені показали якісь особисті речі. Він мене вигнав, мовляв, “хто ти така?”. І я прийшла ще раз туди пізно ввечері, щоб домовитися із людиною, яка сидить на видачі трупів. Думала, може, він допоможе. Але цей чоловік сказав, що тут лише тіла в рефрижераторах і особистих речей тут в принципі немає. І в цей самий морг, але вже влітку, я прийшла на впізнання. Увесь цей час мій чоловік був там», — розповідає Аня.
Відповіді слідчих, чому їй не показали фото, Аню здивували. Адже її чоловіка мали сфотографувати, як і всіх, хто був у тому морзі. Вона розповідає:
«На моє запитання, чому його фото не було серед тих, які мені показували, мені відповіли: “Напевно, вони не завантажилися”. Крім того, з’ясувалося, що ще в березні був збіг за ДНК: “невпізнаний військовослужбовець є родичем таких жінок” — і далі прізвища мами й сестри Андрія. Їм ніхто не подзвонив. Я влаштувала скандал: скільки часу втрачено через недбалість!».
Андрія поховали 10 серпня 2024-го, через десять місяців після загибелі, на Алеї Героїв у Вишневому.
Після цього до жінки стали звертатися родичі зниклих безвісти військових, бо між людьми її стали вважати експерткою з пошуків: домоглася ж повернення тіл свого чоловіка і його побратимів. Навіть з ТЦК дзвонили й просили допомагати сім’ям. Спершу вона бралася, бо як відмовиш матері, яка ридає у слухавку? Кількох виявила в полоні. Зараз уже таким не займається, бо важко: довго пропрацьовувала свою історію з психотерапевтами й занурюватися в горе, хоч і чуже, не може.
Згадуючи стосунки з чоловіком, вона каже, що не бачила ні в кого таких, як між ними.
«Завжди підтримував, завжди я в нього мала рацію, ми називали себе командою. Він мене дуже сильно любив, більше, ніж я його. У нас такі були розмови. Я йому кажу: “Я тебе люблю”. А він: “Я тебе більше люблю”. А я своє: “Ні, я тебе більше люблю”. Він наполягав: “Ти просто не розумієш, я тебе більше люблю”. І тоді, коли мені скинули записку і я дізналася, що він на вихід взяв лише її із собою, я собі так подумала, що, блін, а він мене і справді більше любив».
Минуло півтора року. Аня каже, що їй не легше. Просто звикла жити з болем:
«Я дуже часто ходжу на цвинтар. Раніше бувала щодня, а потім моя психологиня заборонила, і зараз відвідую його раз на тиждень. Я його відчуваю постійно біля себе: ось стоїть поруч, йде вулицею пліч-о-пліч. Можу з ним говорити. Наприклад: “Ну що, зайдемо туди?”. Уже навіть не надаю цьому якогось великого значення. Знаю собі: якщо лягаю спати, то він лежить поряд. Я ніколи не розлягаюся на все ліжко, бо має бути місце для Андрія. Собі так уявляю, що він завжди поряд зі мною. Не відчуваю, що все, його немає. Він є».
Того дня, коли він попросив повернути його тіло додому в разі загибелі, озвучив ще одне прохання: жити не лише за себе, а й за нього. «На повну котушку».
«І я так роблю, — каже жінка. — Тут і зараз, не відкладаючи радощі на завтра. Стараюся жити, як йому сподобалося б і на що він би сказав: “Молодець, Анька!”».
Джерело: hromadske
