Перший бойовий досвід Павло Миколайович одержав у 2014 році. Відтоді пройнявся, як сказала дружина Раїса, дуже серйозним зобов’язанням: не чекати виклику, а відразу йти у військкомат, якщо на країну нападає агресор. І чоловік з честю виконав це зобов’язання в останні дні лютого цього року.
За «мирною» професією він – механізатор, працює у Браницькому відділку товариства «Земля і воля», бо й родом з цього села, що на Ніжинщині, школу тут закінчував, трудову біографію починав, але проживає в Кобижчі, де вісімнадцять років тому зустрів молоду жінку з трьома малими синочками.
Тепер Богдан, Владислав і Станіслав Перепелиці – міцні молоді чоловіки, працюють механізаторами теж у Браницькому відділку. Заступник директора господарства, керівник відділку Галина Приходько не нахвалиться працьовитими братами. Богдан он до 30 гектарів за день виорює на зяб, загалом до тисячі гектарів добирається. До денних рекордів на оранці піднімається Владислав. На перевезенні зерна від комбайнів старається Станіслав. Їхнього названого батька Павла Миколайовича керівниця називає добряком для друзів та інших односельців, відповідальним на роботі, жвавим.
– З перших днів війни Павло Сиянос служив у територіальній обороні, – розповідає Галина Миколаївна. – Потім його направили на передову, приїжджав додому на три дні, з внучками фотографувався, про війну майже нічого не розповідав. Мабуть, не хотів псувати радість від зустрічі з Настусею і Ангеліною, внучком Артемком.
Згодом я довідалася, що нашому механізатору Павлу Сияносу доручили на передовій дуже відповідальне завдання: витягувати з-під куль і артобстрілів поранених побратимів. Я не здивувалася, бо була впевнена, що він справиться з обов’язками бойового санітара. На жаль, в одному пекельному бою не встиг себе захистити, одержав тяжке поранення в голову.
Дружина бійця Раїса Данилівна серцем відчула біду, більше тижня не одержували звістки від чоловіка, ходила в церкву ставити свічки за його здоров’я.
– Допоміг випадок, чи то Господь так розпорядився, – і сумно, але й з вогниками в очах стала розповідати. – Якимось чином у Павлових паперах був записаний номер мого телефону. На нього й прийшло повідомлення про оформлення Сияносу листа непрацездатності.
По правді сказати, я не відразу второпала, що це означало, роз’яснила наша сільська медичка. За пошуки взялася Галина Миколаївна, я передзвонила начальнику тероборони Кокті Станіславу Миколайовичу, старості села Дмитру Лесенку, котрий дав мені номер телефону Валентини Пустунеко, сказав, що вона їхатиме у госпіталь Мечникова в Дніпро за пораненим чоловіком.
Навіть не стала допитуватися, звідки та жінка, і як староста вийшов на неї. Тепер дуже дякую цій чуйній жінці: передусім, вона допомогла мені зв’язатися по телефону з госпіталем, а там дали номер телефону реанімаційного лікаря, він і обрадував, що мій чоловік живий, але в тяжкому стані, тож його відправили вранці санітарним вертольотом у Київ.
Про це я розповіла Галині Миколаївні. І вона при допомозі лікаря товариства «Земля і воля» Василя Кузьмича відшукала номер телефону диспетчерської столичного госпіталю, також організувала автомобіль з господарства для поїздки в Київ.
Дружина пораненого «медика» вдячна всім добрим людям, які кинулися збирати вісточки про чоловіка. Зовсім не знайома Валентина Пустенко привезла з госпіталю не тільки номери телефонів лікарів, а й деякі речі Павла, інформацію про те, де і коли його поранено – під Бахмутом, 9 жовтня.
Відтоді боєць перебуває у комі з розладом дихання, яке підтримує спеціальна апаратура. Дружно кинулися допомагати дружині пораненого бійця працівники Браницького відділення, зібрали й передали їй певну суму на лікування, оскільки навіть у спеціальному медичному закладі відсутні деякі ліки. Односельці й досі несуть Раїсі грошову допомогу. Колишні однокласники пройнялися потребами пораненого товариша. Товариство «Земля і воля» виділяє допомогу на лікування.
– Ми із сином Владиком вперше побачили нашого батька, коли його доставили до іншої спеціальної Київської лікарні, – більше повеселіла Раїса Данилівна. – В серці защеміло, але швидко й відлягло – живого побачили.
Їздила до нього й з невісточкою Ірою, дружиною сина Богдана. Перебуває у тяжкому стані, але серце не зупинилося, наперекір чуткам по селу, що вже помер. Дзвонили були мені односельці, щоб вточнити, на котру годину похорон… І не заради підтвердження трагічних чуток, а щоб поспішити з допомогою, не залишити мене на самоті з непоправимим горем.
Таке піклування знайомих і не знайомих раніше людей надає мені додаткових сил долати горе, думаю, така людська доброта доходить через небо і до Павла, і він неодмінно викарабкається з тієї клятої коми. До того ж, у Кобижчі й Браниці вже двічі його похоронили в чутках, після чого мусить жити.
У селі Раїсу Данилівну вважають сильною, доброю трудівницею. На ній тримається міцне домашнє господарство, не збула худобу, коли чоловік пішов на війну і вона залишилася сама – у трьох синів свої родини, живуть окремо від матері. Не так давно поралася навіть із чотирма коровами й іншою домашньою живністю. Ще до війни дещо зменшила поголів’я худоби, але на прожиття вистачає своєї продукції – тваринної й з городу. Ще й на продаж дещо виділяє. Без вихваляння, але й наголошує, що її родина ніколи не бідувала, й зараз не бідує.
Про бойову жінку односельці додають: у Раї – родина трудяг, вона й синам приклад показує, а на роботі – Павло відповідальний. Свою відповідальність підтвердив і на фронті.
Григорій ВОЙТОК
Інформаційний портал Чернігівщини
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
