Війна завжди розставляє акценти. Вона показує, хто ворог, а хто друг; хто грає комфортну роль спостерігача, а хто чимдуж прагне допомогти; хто нашкодить, а хто захистить. Колись мені щиро здавалося, що 2014-й показав нам, кого ми маємо поважати та підтримувати, а кому протистояти. Та, виявилося, світ не поділений лише на біле і чорне, а люди не завжди стійкі до зовнішніх впливів — чи то цілеспрямована ІПСО, чи психоемоційна травма.
Останні пів року інформаційний простір перенасичений гучними заголовками на кшталт: «Мене побили в ТЦК», «На мого чоловіка напали військові», «Беззаконня у формі». За цими заголовками багато хто почав втрачати істину, яка ще не так давно була всім зрозуміла: ми все ще живі, бо нас захистили люди у формі.
Ще півтора року тому Facebook та Instagram рясніли картинками з підписами «Мій бог носить “піксель”», «Мій янгол у формі ЗСУ». Проте коли цих самих людей і їхніх рідних закликали долучитися до лав Збройних сил, частина з них різко змінила своє ставлення — на зневагу, страх та вихваляння своїм ухилянством.
Здавалося б, ще свіжа пам’ять про Маріуполь та нашвидкуруч вириті могили у подвір’ях; про військових, які, ризикуючи собою, шукали в місті останні запаси продуктів та розвозили їх цивільним.
Ми згадуємо про Бучу та Ірпінь, які ті самі люди у формі виборювали з лап окупанта у важких боях. Звідки вивозили тіла сотень людей, вбитих росіянами. Пам’ятаємо про оборону Києва, яка далась великою кров’ю та титанічною роботою.
А ще — про Ізюм і Херсон, коли всі плакали, дивлячись на синьо-жовті стяги у звільнених містах.
Навіть якщо забулося — щодня залишається нескінченний потік новин про чергові обстріли, ракети й «шахеди» в бік мирних міст, свідчення воєнних злочинів і щоденні проводи наших героїв в останню путь.
Будь-які наші дискусії можливі лише завдяки людям у формі. У «пікселі», «мультикамі», «хижаку», «оливі», а деколи й упереміш зібраних з усього, що лишалося на полицях військторгів — із зеленим чи жовтим скотчем на рукаві.
Завдяки нашим воїнам гнити в землі лишилися російські десантники з приготованим для маршу по Києву парадним одностроєм. Разом з ідеями про «рускій мір», які лише в минулому столітті призвели до Голодомору, репресій, чорносвитництва та переслідування за національною ознакою. Вони не прийшли у ваші оселі саме тому, що людина в нашій формі зупинила їх. Тому для мене дивно бачити, як розносяться чутки й зрадливі обурення, коли фронт знову вперто рухається вглиб країни.
Варто пам’ятати, що армія — це зріз суспільства. Якщо раніше ми могли собі дозволити хоч якийсь відбір, то в час великої війни до армії приходять усі. Зараз «піксель» можуть носити чимало, м’яко кажучи, суперечливих постатей. Однак ми маємо пам’ятати, що значення має конкретна особистість, а не військо загалом. Не слід кричати: «Дивіться! Дивіться, цей поганець у формі!».
У війську чимало хто теж страждає через своїх колег, але наголошую, що останні заслуговують на покарання самі собою, а не через погони на плечах.
Не варто забувати, що війна завдає чималої шкоди психічному стану людини — це теж може впливати на її взаємодію із цивільним середовищем. Державна програма підтримки ментального здоров’я, на жаль, не завжди здатна задовольнити запити всіх, кому це потрібно.
Не всі, хто цього потребує, знають про програми багатьох громадських організацій, які можуть допомогти впоратися з пережитим. Як наслідок, ми навсправжки маємо факти проявів агресії від чинних військових і ветеранів — і саме через це вони потребують нашої підтримки.
Я й сама була тією людиною, яка після першого «повернення» з війни не змогла впоратися з внутрішнім болем — стала пасивно-агресивною до всіх, хто не проходив мій шлях.
Не так давно в TikTok була серія відео про чоловіка, який побив жінку у квітковому магазині. Звісно ж — усі кинулися того чоловіка паплюжити. Нападати на жінок (та й на будь-кого взагалі) — погано. А втім, ніхто не захотів дізнатися, що ж, власне, сталося в цього чоловіка.
Виявилося, що він — військовий, який приїхав на могилу свого сина, убитого на війні. Він купив для нього квіти, а ті швидко зів’яли. Не маючи змоги спустити гнів на істинного винуватця цієї трагедії — російських загарбників — він пішов до квіткарки.
Як колись мені зауважили, «форма — не індульгенція». Історія цього чоловіка не виправдовує його дії — та водночас вона показує, скільки болю в душі тих, хто нас боронить.
Як громадянське суспільство ми можемо і маємо стимулювати державу «вилікувати» корінь проблеми — відкривати центри, гарячі лінії та служби підтримки для військових, які переживають далеко не найкращий період свого життя. Коли нам було потрібно — вони прийшли, щоб нас захистити. Та де наша простягнута рука, коли цієї допомоги потребують вони?
Однак є ще один не менш важливий наразі аспект цих ситуацій — як вони впливають на нашу обороноздатність. Ворог сильний в інформаційній війні. Будь-які випадки негативної взаємодії з військовими — передусім із представниками територіальних центрів комплектування — росіяни моніторять і використовують. Вони гіперболізують, масштабують і розбурхують хвилі психологічного впливу на наші стривожені голови. Налякані й обурені, ми поглиблюємо труднощі в тій самій мобілізації. А без неї стануться ще десятки Маріуполів.
Більшість людей не вміють приборкувати емоції. Ми маємо питати в себе: «Якщо новина чи допис у соцмережах змушують мене відчувати щось різке й гостре — кому це вигідно?».
Через, зокрема, неякісну інформаційну політику та російський вплив деякі підрозділи лишаються на лінії бойового зіткнення невкомплектовані. Вони тримаються, проте їхній ресурс не вічний. Хто виграє від того, що залякані військовозобов’язані не вступали до армії? Що цивільні боятимуться військових? Що розмиється суспільна мотивація продовжувати цю боротьбу?
Так, не все, що нам не подобається, — ІПСО. Та коли ситуація реальна, не все варто сприймати як глобальну проблему, коли можна розібрати конкретний випадок по деталях, не забуваючи про презумпцію невинуватості. Є випадки, коли слід вислухати обидві сторони, щоб зрозуміти, що відбулося. Треба зрозуміти, що це за людина; де її місце роботи; яка була ситуація. В іншому разі нашими реакціями маніпулюють у своїх інтересах загарбники.
Коли військовий справді скоює злочин — заведено акцентувати саме на тому, що ця людина у формі. Чим скоєний «людиною у формі» злочин відрізняється від злочину, скоєного будь-якою іншою людиною? Не привертає такої уваги?
Чому значно рідше розповідають, як цивільні б’ють чи принижують військових? Завіряю, таких випадків більш ніж достатньо. Можна згадати бодай історію про бойового медика, на якого напали, бо вирішили, що він із ТЦК — про це скупо згадало лишень декілька медіа.
Стигматизація людей у формі — істотна проблема, яку треба долати. За це відповідальні й медіа, які повинні говорити про існування цієї проблеми. Так, багато лайків у соцмережах вони цим не зберуть — але вода камінь точить. Та й, як на мене, чиста совість важитиме більше, ніж показники охоплень і переглядів.
Гнівні коментарі під постами негативно впливають на морально-психологічний стан тих, хто нині в Силах оборони чи як ветеран повернувся до цивільного життя.
Людину в окопі пригнічують вихваляння, як «добре бути ухилянтом». Повірте, мало хто на фронті не скучив за мирним життям. Багатьом навіть відпустка додому вже буде відрадою. На передовій потребують ротації та чекають на нових мобілізованих, а не чуток про те, що «ніхто більше не хоче служити, дурних не лишилося».
Так само людину, яка зазнала поранення та повернулася на тилову посаду до територіального центру комплектування, пригнічують нарікання, як «погане ТЦК забрало мого чоловіка, а він же в мене не для війни». Нікому не хочеться бути наступним, на кого спустять собак.
Коли ж ідеться про акцентування на належності до армії людини, яка вчинила злочин, чи не кожен військовий переносить це й на себе. Бійці почуваються зневаженими — їх непокоїть, що їх боятимуться. То чи доречно забирати в них цими зайвими обговореннями мотивацію служити?
Вчіться бути добрішими, емпатичними. Вчіться поважати, цінувати та простягати руку. Бо інакше через кілька місяців вас ніхто не спитає, чи хочете ви служити в армії — ви будете там, тільки на стягах цієї армії буде російський триколор.
Ви можете підтримати військового, написавши слова подяки або заблокувавши троля в коментарях. Можете змушувати медіа реагувати на ваші скарги й змінювати редакційний підхід — перевіряти інформацію, не звинувачувати голослівно, не стигматизувати військових і не «розводити зраду».
Насамкінець хочу розповісти про власний досвід. Я пішла на війну, щоб мої друзі та близькі не були змушені робити цей вибір та проживати цей досвід. Моє перше «повернення» звідти сталося у 2021-му.
Коли я повернулась — я була, гм, вражена: ці самі мої друзі та близькі, заради яких я пішла воювати, не прожили цю війну так, як її прожила я. Я обурювалася: як їм вдається жити, коли помирають на війні ті, кого я також знала. Це породило в мені пасивну агресію та лють на цивільних, яких я наче ж і захищала.
Кілька разів я зривалась: завдала фізичної шкоди, ще й сказала багато неприємних слів. Не знаю, чим могла б закінчитися ця історія та чи могла б я одного дня нашкодити стороннім, якби не ті, хто знайшов у собі сили мені допомогти.
Терапія, усвідомлення себе та суспільства зробили мене стійкою до емоцій і люті. Та це переродження потребувало допомоги.
У 2022 році я знову «повелась» на коментарі «корисних ідіотів». Лють знову набирала обертів і заволодівала мною. Тоді знову мені вчасно протягнули руку допомоги. Прості випадкові слова подяки за мою службу в приватних повідомленнях повернули мене до тями.
Таких, як я, — чимало. Не варто судити всіх військових гуртом. Ви не уявляєте біль, який ми переживаємо, чуючи та читаючи, як цивільні бояться чи зневажають людей у формі.
Врешті-решт:
Мене захищає мій чоловік у формі.
Мене захищає чийсь батько у формі.
Мене захищають чиїсь сини та доньки у формі.
Нас захищають наші друзі та подруги у формі.
Зрештою я також інколи людина у формі.
1 мільйон у формі захищав та продовжує захищати 30 мільйонів, які все ще в цивільному.
І добре, коли є форма з прапором України.
Катерина ГАЛУШКА, бойова медикиня в батальйоні “Госпітальєри”
Джерело: hromadske
