Майстер на всі руки… із однією рукою!

Він прокидається удосвіта – коли місто ще спить, одягає незмінну салатову жилетку, бере світ нехитрий інструмент і виходить мести вулиці. Відпрацювати зміну двірником: замести і зібрати листя, дати лад клумбам, позбирати сміття, а згодом, удома, після короткого перепочинку, зготувати обід та вечерю, спекти смачні пиріжки і навіть зробити закрутки! Усе це робота, здавалося б, проста та звична, проте для 59-річного Віктора Голуба — маленький щоденний подвиг. Адже працює, прибирає і навіть ліпить вареники чоловік… однією рукою.

Пише Goodacity

«Були кумедні ситуації – стою я, замітаю, аж тут жіночка підходить, каже: «Ви мені вибачте, мені тут сусідка сказала, що у нас двірник працює з однією рукою, я їй не повірила, думаю, підійду, сама подивлюся…» До такої «посиленої» уваги звикнути непросто, – сміється пан Віктор, – але приємно, коли люди підходять, дякують за чистоту… Хтось захоплюється, хвалить, каже, от молодець. Хтось, навпаки, кривиться, мовляв, сидів би вже вдома, що він там напрацює однією рукою… Я не прошу до себе особливого ставлення, роблю свою роботу нарівні зі всіма. Не хочу бути тягарем нікому, того й працюю…

Пан Віктор родом із села Карпилівка, що на Чернігівщині. “Працював тут у сільгоспі, – розповідає чоловік, згодом був різноробочим, бригадиром у будівельній бригаді. Аж доки один день не розділив життя на «до» і «після»… Він донині пам’ятає точну дату трагедії – 8 серпня 1996 року.

“Ми з бригадою лагодили дах на п’ятиповерхівці, я тягнувся по матеріали, трохи не розрахував і необережно «полетів» звідти, – розповідає чоловік.

14 днів у комі, в реанімації – травми були такі важкі, що лікарі практично не давали шансів на те, що я узагалі виживу. Сказали моїй мамі: ідіть додому, ми подзвонимо, коли забирати тіло… А я взяв – і вижив! Але праву руку довелося повністю ампутувати.

31 рік мені тоді був. Молода, вважайте, людина – і така біда… Я ж будівельником працював, всі казали «майстер-золоті руки», а тут – правої руки нема, і що його робить? Тяжко я від того відходив, ой, тяжко… Не міг сам ні взуватися, ні вдягатися, ну геть нічого. Вже й смисла жити я не бачив. Признаюся – було й таке, що рахунки з життям звести хотів, але не вийшло, видно, доля давала мені знак – треба жити! І став себе збирати докупки… Пам’ятаю, мамі принесли кролицю, і вона мені каже – піди до сусіда, попроси, щоб клітку зробив для неї… Думаю, поки той сусід прийде, поки зробить, ану, сам щось покумекаю – та й взявся до роботи, хай навіть однією рукою. І так загорівся, запрацювався, що до вечора сам цю клітку і зробив. Вона, канєшно, кривенька-косенька вийшла, але для мене була – наймиліша в світі!

Побачив, відчув, що ще щось можу – і як на світ Божий мені розвиднілося! Захотілося ще щось робити, жити, розумієте, знову захотілося…

Перші два роки по тому ніде не працював. Мав другу групу інвалідності, ніде мене з нею не брали, так в очі і казали – а що ви з однією рукою робити будете? А тоді вирішив – ні, не буду здаватися, буду сам щось робить! Оформив підприємця, відкрив магазин, купив скутер, навчився їздити – і пішло-поїхало! А п’ять років після трагедії я одружився – зустрів у Києві на автовокзалі свою майбутню дружину, запросив її попити кави, і так 19 років разом ми ту каву пили, – сміється. – Купили будинок на Чернігівщині, у селі, де дружини мама жила…

Я на той час уже повністю міг давати собі раду з усім навіть однією рукою. Жартував, що мовляв, та що там тієї роботи, я все – однією лівою, – сміється. – Пам’ятаю, як треба було закрити консервацію із слив, а дружина була якраз на роботі. Ходив-ходив я довкола тої банки, думав-гадав і… закатав таки сам, все чин-чином! Дружина приїхала, питає: «Як ти закрив – сусідку кликав на поміч?» А я їй – ні, сам справився. І після того підібрав собі такого ключа закаточного, щоб мені з ним було зручно, і навіть усі закрутки сам робив.

А вже таке як зготувати щось – то це мені запросто! Дружина працювала сутку через три у військові частині, то я завжди до її приходу старався щось смачненьке зробити: чи пиріжків напекти, чи навіть вареники зліпити. Спробував заради цікавості – чи я зможу, чи «втну», і таки зміг. Дружина у мене поваром була, то й я хотів не відставати, хотів показати, що я теж так нічого, – сміється. Довго боявся картоплю чистить – думав, не вдасться, але і цю «премудрість» опанував. Було б бажання – завжди можна всьому дати раду! Так і жили-поживали… Але потім життя знову дало тріщину.

У 2020 році не стало дружини – згасла від раку… Півроку перед тим помер її син, мій пасинок. Залишився я геть один – без дружини не знав, як мені й жити далі. Перед повномасштабним вторгненням якраз гостював у невістки в Києві, 24 лютого повертався від неї до Чернігова. У Ніжині нашу електричку зупинили, хлопці з тероборони пересадили нас в автобуси, завезли в одну зі шкіл в Ніжині, там ми у спортзалі добрих два тижні і жили – нам допомагали продуктами і всім необхідним. І подумати не міг, що таке мене на старості спіткає – були моменти, коли було дуже страшно…

Коли неподалік біля нас впали аж три бомби, у приміщенні, де ми були, вибуховою хвилею винесло двері, посипалися вікна – щастя, що ми всі тоді у сховищі були… У місцевій церкві адвентистів пастор сказав нам, що готується евакуація – були варіанти їхати до Вінниці, Тернополя, у Чернівці чи в Польщу. Я вибрав Чернівці – якось мені так душа підказала, і незабаром поїхав туди…

Перші тижні жили там у гуртожитку, а потім я вирішив, що хочу теж бути чимось корисним, допомагати – а для цього мені потрібна робота… Взявся шукати: спасибі КП “МІСТОСЕРВІС” -Чернівці, які повірили в мене і запропонували мені йти працювати двірником. Подивилися, що я з одною рукою, пропонують, щоб мені легше було, давайте ви будете тільки за клумбами з квітами доглядати, а я на це – ні, я буду ту ж саму роботу робить, що й усі. Більше того, працюю нині навіть не на одній ділянці, а – на двох! Побачили на роботі, що справляюся, то й довірили мені. Працюю – і душа радіє, що працюєш, а коли люди ще й добре слово скажуть, похвалять, що чисто і красиво, то це найкраща вдячність!

Думав, що на місяць-два їду в Чернівці, а тут уже майже три роки! Маю тут свій кут – кімнату в гуртожитку мені видали, та й так і живу…

Отаке моє життя – все, як на духу, розказав вам… Хочеш жити – бери долю в руки! Те саме і багатьом нашим хлопцям, у яких війна відбирає руки-ноги, повторюю… Завжди говорю – треба жити! На травмі, на інвалідності життя не закінчується. Так, зневіритися, здатися – це дуже легко… У мене, що гріха таїти, теж відразу після травми був такий період – коли з’явилися товариші по чарці, коли життя стрімко мчало під укіс. На щастя, зрозумів, що не хочу так жити – зумів зупинитися, взяти себе в руки… От говорю з вами – і голос тремтить, як заново усе це переживаю… Головне – не допускати зневіри, не опускати руки, не казати «я не можу». Я можу все, я буду жити! Повторюйте ці слова собі, повторюйте тим, кому вони зараз найпотрібніші – і все буде добре!”