Малому Сашикові трохи більше року. Хлопчик бігає по хаті, міцно тримаючи рученятами фото в рамочці. На ньому – Сашковий батько, Сергій. “Тато, тато”, – без кінця повторює дитина, показуючи пальчиком на світлину. А тато-захисник уже більше восьми місяців по різних медустановах та госпіталях країни з усіх сил бореться за своє повноцінне життя.
Коли 28-річному трактористу Сергію Горбику з села Тертишники, що на Ніжинщині, вручили повістку, хлопець не опирався. Міцно обійняв кохану дружину Катерину, маленького синочка Сашика, батька Анатолія, кинув оком на заквітчане трояндами рідне подвір’я, і пішов.
Опинився в самому пеклі. Перше поранення (осколкове, в область плеча) – отримав під Мар’їнкою 7 листопада 2023 року. Підлікувався, та знову в бій, бо ж війна – вона не чекає і не питає.
2 лютого 2024 року на Донеччині, біля села Новомихайлівка чоловік отримав важке вогнепально-осколкове проникаюче поранення в голову. Мінно-вибухова травма. Життя розділилося на “до” і “після”. Почалися безкінечні пакети з ліками, лікарняні ліжка, медичні довідки, прохання, доведення, безсонні ночі.
З “нуля” пораненого Сергія забрали в медчастину, далі – переправили в Дніпро, і вже там надали першу медичну допомогу. Далі – у Вінницький медичний кліничний центр. Трохи стабілізували, прооперували, повиймали осколки та пошкоджені кістки.
Увесь цей час воїном опікується батько Анатолій, дружина Катя та тітка Юлія.
Батько розповідає: “Після операції поступово стан Сергія трохи покращився, він почав тримати голову, рухати руками і ногами.
А після Вінниці ми опинилися в обласній лікарні Хмельницького і затрималися там на місяць. Ну, розумієте… що може дати такому пацієнтові просто обласна лікарня, якщо йому треба якісна реабілітація? Лікар знизував плечима і мовчав. Ми почали шукати реабілітаційні центри. Тільки на який вийдемо, відразу питають, який у сина відсоток свідомості. Коли чують, що не більше 10, відмовляють, кажуть, ми таких не лікуємо, беремо тільки в кого від 15-ти”.
Тоді лікарі підказали про Модричі, завірили, що там важкопоранених військових ставлять на ноги. Це ж у Модричах проходить реабілітацію Віталій Шумей.
Зв’язалися з ними, зібрали аналізи, і спеціалісти з Модричів, переглянувши їх, сказали, що беруть Сергія. Реанімобіль надали в Хмельницькому департаменті.
Гроші на перебування воїна там збирали всім селом: близько 300 тисяч грн за 2-місячний курс лікування.
Перевезли Сергія до Модричів 5 травня. Там його оточили лікарі, реабілітологи, масажисти.
“Синові пішло на користь перебування тут, – пригадує Анатолій. – Він став тримати голову. З лежачого положення пересів у візок, стали вивозити його на вулицю. Я думаю. він все розумів, про що говорять, а не відповідав, бо ж в горлі стояла трахеостомічна трубка. Зате Сергій рухав очима, рукакми, реагував на синочка, бо наша малеча приїджала до татка.
Та, звісно, довго нас тут тримати не могли, на жаль, бо за все треба платити, і кошти немалі.
Ми писали листи-прохання про фінансову допомогу для подальшого лікування сина в Міністерство Оборони України та в офіс Президента. З Міністерства відповіді так і не отримали, а офіс переправив на Чернігівську та Льовівську облдержадміністрацію. З Чернігівської зателефонували, сказали, що коштів нема. А з Львівською вийшла така ситуація: телефонують мені з Модричів 1 липня і кажуть: “Дзвонили з Льовівського військового госпіталя, щоб ми приготували Сергія для евакуації”. Так і забрали. 3 липня я відвіз сина в госпіталь. У ньому лікар натякнув мені, що Сергій такий і буде, “як овоч”, так він сказав, покращень не чекайте. Я відмовився в це вірити, адже на власні очі бачив, що син – контактний і якщо з ним займатися і говорити, то реакція є! А тут я не бачив зацікавленості з боку лікарів.
У штабі мені так і сказали: “Ви ж просили безкоштовне лікування, от вам і маєте”. Я кажу, ну то віддайте нам його назад, ми заберемо на Модричі. І слухати не хочуть. Місяць там протримали. А 12 серпня невістка поїхала провідувати Сергія, то дізналася, що його будуть перевозити до реабілітаційного центру в Цибли, що в Київській області. Цікаво, що нас, родичів, про це ніхто не попередив. Перевезли. Почалися балачки: “Ой, ми його ледь врятували, це в Модричах йому таке зробили, і т д”.
Місцевий заввідділенням реанімації, заслужений лікар-професор та ті, хто з штабу – вони не вірили, що син контактний. Я думаю: доведу!
Зайшли ми всі разом в палату, Сергій очі відкрив. Я кажу: “Ти впізнав, що батько приїхав?”. Він моргає. Кажу, моргни, синку, двічі! Він моргнув. Я руку подав, кажу, привітайся з батьком! Сергій руку потиснув. Вони позаду стоять, дивляться мовчки. Тоді щось шу-шу між собою, кажуть на мене: “Вийдіть з палати” – на мене”. Я вийшов, про що говорили – не знаю, і відправили в Цибли. Лікарка тієї клініки розказала, що там, у госпіталі вже не знали, куди його діти, такий він усім “потрібний”… А потім якось через волонтерів знайшли ці Цибли. Отак зараз він там і знаходиться”.
Батько і вся родина хоче відправити Сергія назад у Модричі.
“Це – наш реальний шанс поставити сина на ноги, – говорить батько, – і хоча він уже не буде на сто відсотків таким, як до травми, але відновитися багато і чому зможе і буде сам себе обслуговувати! Це не лише моє бажання, як батька, це слова лікарів. Просто треба не втрачати час, а найбільш підходяща нам реабілітація тільки там, у Модричах.
Однак лікар з Циблів доводить мені, що син нетраспортабельний і перевозити його – страшенні ризики. Місяць тому з медиками виходив на зв’язок провідний лікар з Модричів, вона просила, щоб Сергію зробили всі необхідні аналізи, але і по цей день їх так і не відправили. У Циблах син уже 2 місяці, й ми просто стоїмо на місці, покращень немає. Та і сам догляд різниться, там, у Модричах, він на вищому рівні, біля Сергія цілодобово знаходилася доглядальниця, поправляла йому кінцівки, щоб були у правильному положення”.
З дозволу рідних публікуємо телефон батька Сергія Горбика, Анатолія: 0964186389
Карта на ім’я батька: 5457082294071472 – адже лікування тривале і дороговартісне, а воїна треба повернути до повноцінного життя!
Кожен, навіть невеликий донат – це вже допомога! Пам’ятайте, що наш земляк не ховався, не злякався, а пішов захищати нас з вами! Ціною власного здоров’я… Тепер ми перед ним у боргу і не маємо права бути байдужими!
Спілкувалася Валентина ПИЛЬНИК
