Отця Володимира, настоятеля Свято-Троїцького храму в Носівці, війна застала на Херсонщині. Про те, як пережив 7 місяців окупації, він розповів журналістам газети «Носівські вісті».
– Мені, звичайно, боляче згадувати, але ми повинні про це говорити, для того, щоб інші знали і розуміли, що таке «руській мір». Я з міста Гола Пристань – це лівий берег многостраждальної Херсонщини. Жив в окупації 7 місяців, а коли зрозуміли, що ситуація безвихідна, спочатку виїхала моя сім҆я, а я потім, вже останнім, виїхав і я. Що можна сказати про окупацію? Справа в тому, що багато людей не усвідомлюють, що таке вільна Україна. Здається, що оце ти живеш, все просто, все буде завжди: прапор майорить, ти йдеш, люди розмовляють, нічого не бояться. Ні, любі мої, одного дня це все закінчується. Для мене це закінчилось, коли переступила нога російського солдата на нашу Голу Пристань: не стало українського прапора, української мови, людей на вулицях, нічого – тільки російські військові, страх, відчай…
“Під час окупації, – розказує священник, – загарбники викрадали людей, нищили все українське. В пам’яті закарбувалось: навпроти школи розкидані наші українські книжки, бо їх викинули просто під ноги. Всюди руйнація – і ти усвідомлюєш, що ти сам-один, нікому не потрібний, ніхто за тебе не заступиться, не почує. Ти не можеш викликати швидку чи поліцію, не можеш звернутись по допомогу. Ти просто сам – і Всевишній з тобою.
Багато людей покинули Голу Пристань, ми ж трималися до останнього, але одного дня були змушені теж виїхати. Тому що «гості», як ми їх називали, приходили все частіше і частіше. Вони вимагали співпраці, методи в них були, як би це правильно сказати, – для нас неприпустимі. Людей забирали з домівок і вони просто зникали, українців вбивали, грабували, ґвалтували, вивозили дітей”.
Заповітною мрією отця Володимира на той час було побачити українського солдата:
“Це просто не передати словами, це було надбажання, крик душі. Але навколо були тільки російські окупанти. Наш храм Святодухівський у Голій Пристані – це був останній форпост українськості. Храм був осередком небайдужих людей. Ми кожного дня о 10-ій годині збиралися, закривали двері і молилися. Багатьох людей, в тому числі й мера нашого міста, і багатьох інших активістів забрали в невідомому напрямку – і ми молился за їх, щоб вони повернулися живі. Люди заходили до храму, двері зачинялися, і вони могли бути українцями, без страху, не озираючись, що хтось їх схопить чи вб’є. Це був маленький острівець України серед жахіть війни. Але, на жаль, ми недовго так могли робити, бо приходили російські військові до храму, робили обшуки, з металошукачами, з собаками. Людей з храму виганяли, заходили у вівтар. Ну, просто жахіття, що там відбувалось. Це відчай – відчай, коли немає України, нема цього надійного плеча. Я дивуюся носівчанам, що багато з них просто байдужі: байдужі, коли хоронять героїв, байдужі, коли інші плетуть сітки чи якось по-іншому намагаються допомогти нашим воїнам. Вони нібито і «за», але особисто внести свій вклад в Перемогу ще не готові. Дуже б хотілося, щоб вони усвідомили, що Україна – це вони, це кожен з нас. Якщо кожен буде робити все, що він може – перемога буде неодмінно”.
Як людина, яка на власні очі бачила, що несе з собою «руській мір», настоятель Свято-Троїцького собору сповнений невимовної поваги і вдячності до українських воїнів. На кожній службі звучить молитва за Україну, за Перемогу, за життя наших захисників та всіх українців.
“Знаєте, коли я переїхав на підконтрольну територію (це була Запорізька область), – розповідає священник, – перше, що ми побачили на горі – це наш український прапор. Це був блокпост наших військових. Не знаю, коли я ще так радів, можливо, в дитинстві, коли мама з гостинцями поверталась. Це було таке відчуття радості, відчуття якогось такого торжества внутрішнього. Ми зупинилися на блокпості і плакали, обіймали всіх, раділи, як діти. Це молоді зовсім хлопці були – але дали нам таку велику надію до життя. Для мене вони всі – рідні брати, це всі Герої, з великої букви. Вони – люди неймовірні, які свідомо пішли захищати рідну землю, усіх нас. І в нашому храмі, тут, в Носівці, кожного святкового дня, кожного воскреслого дня підносимо молитви саме за наших військових, наших героїв. Ми молимося щиро, відверто. Благаємо Бога, щоб Господь їх зберіг. Молимось і в міру своїх сил допомагаємо. Хочеться їх вберегти, показати, що вони не самотні, не забуті. Ми всі повинні пам’ятати про них, допомагати їм і робити все для того, щоб вони почували себе Героями.
Виїхавши з окупації, отець Володимир близько року був священником в Києві, але серце хотіло чогось іншого. Випадок привів його в Носівку, і це невелике містечко на Чернігівщині відразу припало йому до душі. Вперше в Свято-Троїцький храм його привів син Ніни Матвієнко Януарій.
– Носівка – прекрасний край, і сюди я потрапив просто з волі Божої, – розповідає отець Володимир. – Я приїхав сюди на богослужіння якраз в той день, коли померла Ніна Матвієнко. А 5 листопада вже приїхав сюди на запрошення вірян, як священник. Люди ідуть в Свято-Троїцький храм, щоб отримати там душевний спокій, розраду і пораду, допомогу.
Допомагають усім, хто потребує цього, та головне на зараз – допомога Збройним Силам: плетуть сітки, підтримують збори для військових, в молитві звертаються до Бога за їхнє життя.
Гордістю отця Володимира і всіх парафіян є прапор, який подарували храму наші захисники з 44-ї механізованої бригади.
– Насамперед, це заслуга наших жінок-мироносиць, які плетуть сітки, – каже отець Володимир. – А також всіх вірян, які неодноразово збирали продукти, несли приношення в храм, які ми потім відправляли нашим воїнам. Дивлячись на цей прапор, хочеться сказати такі рядки: “Дивися, світе, – плащаниця України,
Котру, щодня, вбивають вороги…
За що, я знаю… Чи за небо синє…
Чи за пшеничні золоті лани…
За мову рідну… Пісню солов’їну…
За вишиті сорочки й рушники…
За соняхи… За мальви… За калину…
Що вільна… Незалежна… За гріхи ..?
А знаєш, світе, що Герої помирають…
Здобувши славу… Тут ось на землі…
А в Небесах… – Візьми, Господь, до Раю!
Бо в пеклі, на війні, вони були…
Вічна Слава і вічна пам’ять усім полеглим Героям, а живі нехай повертаються до своїх домівок, до своїх рідних і близьких, ми всі їх з нетерпінням чекаємо і молимося за них, на нашу багатостраждальну Україну, за Перемогу.
Спілкувалась Наталія РУЛЬОВА
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
