Роман Авраменко — майже повністю незрячий тридцятирічний історик-археолог. Розповідає, що «копає, як екскаватор». А ще він – науковий співробітник Ніжинського краєзнавчого музею. Проводить екскурсії містом і показує іншим те, чого не бачить сам.
Незважаючи на таку свою особливість, журналістів нашої редакції «впізнає» одразу. Щоправда, біля інсталяції «Я люблю Ніжин» чекаємо не лише ми. Місцеві собаки Артист і Черниш — постійні слухачі й охоронці незрячого екскурсовода. Тож, послухати історію двоповерхової церкви Іоанна Богослова, збудованої 1752 року, рушаємо вже вп’ятьох.
Коли Роману було три роки, він захворів на грип. Через ускладнення він майже втратив зір. Середню освіту здобув у столичній школі для незрячих. У них є така особливість: читають зліва направо, але пишуть зправа наліво. А от порядок букв при цьому не змінюється.
Та справжнім випробуванням для юнака став вступ до університету. Чому випробуванням? Бо відповідально до навчання людини з інвалідністю поставилися лише у Ніжині.
«Сформували три комісії. Вони записували мої усні відповіді, перечитували, щоб я відповів, чи згоден із написаним. У інших містах мене могли просто залишити самого в аудиторії і на зауваження, що я не бачу нічого, відповідали: “Ну, ти ж зібрався якось вчитися!”», — розповідає Роман.
За 17 років праве око Романа перестало бачити зовсім. А ліве бачить лише на 3% із 100.
«Я прокинувся, а в очах – ніч. Кілька операцій повернули зір, але за рік сітківка знову відшарувалася. Як шпалера стара відпала. Знову операція. Тепер у мене все, як у тумані і ніби шматками. Я бачу на метр, а далі й не треба».
Хлопець влаштувався на роботу до Ніжинського краєзнавчого музею. Тут і викрили його історичну ерудованість та потенціал до ведення екскурсій.
«На роботі керівництво робить так, щоб комфортно було усім. У нас є Климентівна, їй трошки за 70. Вона бабуся на позитиві, ми її вчимо нових слів. У неї є записник, куди пише сучасні слова:
— Климентівна, що Ви робите?
— Чілю.
— Поняв.
— Лови мій вайб!»
ВТРАТУ ЗОРУ КОМПЕНСУЄ СЛУХ
За проведені екскурсії він завжди просить розраховуватися купюрами без решти. Бувало, що його обдурювали і не платили зовсім. Та і взагалі, спершу, каже Роман, до незрячого екскурсовода туристи ставилися дещо упереджено.
«У мене одне око — на вас, друге — на Донбас. Їм треба було звикнути до того, що говорю я в один бік, а дивлюся в інший».
Пів розмови минає за жартами. Роман обожнює гуморити і над собою, і над друзями.
«У мене є друг, який підірвався на ворожій міні на Херсонщині, і йому відірвало праву кисть. На лівій лишилося три пальці. А ще один друг на Харківщині наступив на «пелюстку», і йому відірвало п’яту. Коли ми збираємося втрьох, починаємо жартувати:
— Діма, подерж!
— Ігоре, збігай за кавою.
— Рома, подивися, я сьогодні гарно поголився?»
Ймовірно, втрату зору Роману компенсує слух. Озвучку книг чоловік прискорює у 9 разів! На такій швидкості журналістам нашої редакції прослуханий текст видався нерозбірливим заклинанням.
Поки бачив, не звертав уваги на ліпнину та інші деталі давньої архітектури. Але ж як він тепер про це може розповідати іншим? А все це йому описує дружина.
Анні 22. Найважче їй було змиритися з тим, що не може попросити чоловіка сходити в супермаркет. Довго не могла пристосуватися й до того, що не можна ставити посуд на край столу, бо Роман його зачіпає, що все має стояти на визначеному місці. Але Роман намагається компенсувати дружині ці незручності. Наприклад, посуд вдома миє лише він.
За розмовою ми познайомилися майже з усіма візитівками міста. І оскільки для найголовнішого символа Ніжина не сезон — замість огірків йдемо на каву.
ПАДАВ ЧЕРЕЗ САМОКАТИ, ЗБИВАЛИ ВОДІЇ АВТО
Місто Ніжин не назвеш інклюзивним, тому Роман вже знає напам’ять кожен поріг і вибоїну на дорозі. Першим з інфраструктурою знайомиться взуття.
«Навіть найякіснішого не вистачає на декілька сезонів. Всі калюжі – мої. Обійшов одну — вступив у дві. Воно збивається об бордюри», — обурюється Роман.
Дратують Романа й електросамокати, які люди беруть напрокат і залишають у недозволених місцях. Не завжди їх намацує тростиною і падає. А ще — велосипедисти на пішохідних доріжках. Може саме тому чотирилапі охоронці екскурсовода – Артист і Черниш – всю нашу прогулянку з шаленим гавкотом відганяють кожного власника двоколісного, які проїздять повз. За те, що тричі збивали Романа, перепадає від собак і водіям автівок. ДТП траплялися навіть на парковках і на пішохідному переході.
«Водії зупиняються просто на “зебрі”. Я веду тростинкою і, звісно, попадаю нею по машині. Висовується з вікна голова: “Ти шо, дебіл, я тільки машину купив! По голові собі постукай!”».
Чого хочуть незрячі? Насправді, небагато. Телефоном вони керують голосом, але прагнуть, аби розробники мобільних додатків зробили чорний фон. На ньому білі букви сприймаються легше. Роман каже, що цього бракує в застосунках «Дія» та «Нова Пошта». А ще важливо, аби дверні ручки, стійки в закладах та сміттєві урни підсвічувалися яскравим кольором, на який око спроможне зреагувати.
«Чому я маю її обмацувати всю, перш ніж викину туди сміття? А скільки я вже лобом бився об стовпи! Одного разу навіть стовпа погнув трохи. Проблема в тому, що у нас готують не суспільство до людей з інвалідністю, а людей з інвалідністю до суспільства», — скаржиться Роман.
— А як треба спілкуватися з незрячими, враховуючи Ваш особистий досвід?
— У нас зона соціально-прийнятного контакту — до плеча. Можна торкнутися і спитати, чи потрібна допомога, але уточнити, яка саме. Наприклад, не “Ой, обережніше!” або “Дивіться, там яма!” Еге ж, дякую, дивлюся! А так: “За 10 метрів від вас яма, краще обійдіть її праворуч”. Щоб людина зрозуміла, що говорять саме до неї. Буває, питають: “Може, Вам допомогти?”. Кажу: “Ні, дякую, не треба”. А у відповідь чую: “Ой, то не вам”.
«МЕНІ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ НАСНИВСЯ СОН, АБИ ЗГАДАТИ ЯК ЦЕ — БАЧИТИ»
Це сьогодні Роман ігнорує всі групи у соцмережах з незрячими. Називає їх «сліпі чати». Для нього втрата зору — не трагедія. Він переконаний, що час погорювати буде завжди. Та таке ставлення до життя сформувалося не одразу.
«В мене була депресія. Ти все бачив, а тут — клац. Мені було страшно. Я жив у гуртожитку, і мені було навіть соромно з кімнати вийти. Я відчував свою безпомічність і непотрібність. Мені хотілося, щоб наснився сон, аби згадати як це — бачити».
Уві сні чоловік знову бачить. Але це не заважає йому прокинутися і наосліп рубати чи пиляти дрова, грати на гітарі, варити борщ чи готувати шашлик. Або, знаючи напам’ять розташування клавіш на клавіатурі, написати наукову статтю.
«А ще я археолог. Копав у Новгороді-Сіверському, Ніжині. Знайшли жорнова, ножі, тин, залишки від частокола. Після того, як розкопали тіла — треба було вистрибнути та покурити цигарку. Якщо дим солодким відчувається — на сьогодні копати досить, бо можна отруїтися трупними газами», — розповідає про робочі лайфхаки Роман.
Крім того, чоловік навчався на кінолога. Пів року виховували з дружиною лабрадора — дівчинку на ім’я Кукі.
Вона мала би стати поводирем для Романа, та її життя забрав вірус. Тепер подружжя знову в пошуках нового члена родини. А Роман радить усім цінувати кожен момент життя, допоки така можливість є.
Марина Дубина, Чернігівський онлайн-журнал
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
