Внаслідок обміну військовополоненими у травні 2025 року додому повернувся ніжинець Олександр Скалацький, який провів у неволі 22 (!) місяці. Земляки влаштували йому теплу й урочисту зустріч на центральній площі міста — з хлібом-сіллю, обіймами та сльозами радості. Олександра вітали представники влади, рідні, друзі та небайдужі жителі. Його повернення стало знаковою подією не лише для Ніжина й Ніжинщини, а й для всієї Чернігівщини. Люди масово поширювали дописи про воїна, залишали слова підтримки та щирі побажання. Здавалося, чи не кожен хотів бодай подумки доторкнутися до цієї історії зі щасливим фіналом.
Зізнаюся, мені теж дуже хотілося побувати на тій зустрічі. Та охочих висвітлити такий потужний інформаційний привід вистачало й без мене.
Втім бажання поспілкуватися з Олександром не зникло. Навпаки — з часом лише зміцніло. І я була впевнена: наша розмова ще попереду. Як виявилося — не помилилася…
Рік по тому ми сидимо з Олександром Скалацьким в одній із затишних кав’ярень Ніжина, смакуємо каву й говоримо про життя. У парку Гоголя молодь співає під гітару, люди поспішають у справах, а довкола буяє травень. Попри повномасштабну війну життя триває.
Тож яким виявився цей рік для захисника, якого так урочисто та емоційно зустрічали біля міської ради?
Як зізнається Олександр, важким. Навіть надто важким. Після повернення з полону йому, як і багатьом іншим військовим, хотілося простих речей: людської підтримки, уваги, допомоги. Та, за словами Олександра, цієї підтримки впродовж року було замало. Після завершення офіційних заходів поступово стихли емоції, й настала звичайна щоденна реальність.
Під час зустрічі в червні 2025 року міський голова запевняв: “Все налагодиться, все буде добре”. У разі потреби просив звертатися. Сашко звернувся. Один раз. Коли лікар Андрій Куціянов виписав ліки. Чимало. На значну суму, яка для родини була непідйомною, адже колишня дружина обібрала Сашка до нитки, поки він перебував у полоні. За сприяння міського голови директор фірми “ЛАКС” Валентин Андрієць забезпечив воїна першочерговими ліками. За що йому щира подяка.
Відтоді, каже Олександр, з паном мером вони більше не спілкувалися. Кілька місяців тому військовий подав заяву до виконкому на матеріальну допомогу. У результаті йому виділили 10 тисяч гривень. На сьогодні, зі слів Олександра, навіть немає за що пройти повноцінну реабілітацію.
Він готовий працювати. Але з працевлаштуванням поки що не складається. Кілька спроб виявилися невдалими.
У перші дні після повернення йому телефонувала фахівчиня із супроводу ветеранів міської ради. На той момент він перебував на реабілітації, тож попросив передзвонити пізніше. Однак, за його словами, повторного дзвінка так і не було.
На моє запитання, чому не бере ініціативу у власні руки, Олександр відповідає:
— Не звик «набиватися». Хто має бажання допомогти — той допомагає. Я вдячний за будь-яку підтримку.
І додає:
— Поки що почуваюся «відпрацьованим матеріалом», як би грубо це не звучало. Вважається, що, надавши виплати й соціальну допомогу, держава свій обов’язок перед нами — колишніми військовополоненими — виконала. Але ж ми й надалі потребуємо уваги. Рани ще не загоїлися. Ані фізичні, ані душевні…
Захисник підтримує зв’язок із побратимами, з якими пройшов полон. І майже кожен з них нині переживає складний внутрішній стан.
Дивуюся, наскільки Сашко скромний, спокійний і доброзичливий. Переживши ТАКЕ, він залишився ЛЮДИНОЮ. Без озлобленості, без гучних нарікань — хоча біль всередині, відчувається, не вщухає.
— Справедливості немає, — тихо каже він. Через несправедливість він поступово втрачає віру в добро.
Майже рік триває суд щодо повернення коштів, якими, за словами військового, обманом заволоділа його, тепер вже колишня дружина, подавши на розлучення, поки Олександр перебував у полоні. Тільки-но він повернувся додому, вона подала на аліменти. Тож нині призначена державою пенсія по інвалідності фактично йде на їхню сплату. Із сином вони теж не бачаться.
Неможливо збагнути, як взагалі могло все це статися?! Адже, відповідно до законодавства, військовополонені мають особливий правовий захист. Та, на жаль, у цій ситуації він, схоже, не спрацював. Повідомлення про судові засідання, кажуть, надсилали. Тільки куди саме — у полон?
— Що говорить адвокат? Шанси є? — запитую. — Шанси є завжди, — відповідає Олександр. — В травні має відбутися останнє судове засідання.
І навіть у цій короткій фразі відчувається втома людини, яка вже надто довго змушена боротися не лише з наслідками полону, а й із життєвими обставинами після повернення додому. І ця втома з кожним днем лише наростає, мов сніговий ком… — Майже не сплю. Нічого не радує. Особливого бажання з кимось спілкуватися не маю, бо люди починають розпитувати про війну, російські тортури. А я не хочу цього згадувати, — говорить Олександр Скалацький.
Каже, кілька разів із проханням про зустріч до нього зверталися журналісти. Але він відмовлявся.
— Хайп мені не потрібен. Я потребую РЕАЛЬНОЇ допомоги і щирої підтримки.
Попри внутрішній біль і втому Олександр із великою теплотою говорить про людей, які були поруч у найважчі моменти після повернення з полону. Просить обов’язково згадати їх у матеріалі.
Слова глибокої вдячності він адресує лікарям Тетяні Юрченко та Андрію Куціянову, а також своїм найближчим людям.
— Завдяки їм я тримаюся… — каже захисник.
Дуже хочеться, щоб справедливість таки перемогла, а Олександр Скалацький зміг нарешті розпочати нове, повноцінне життя — без судів, без постійного внутрішнього болю, без необхідності щодня доводити своє право на підтримку й людське ставлення.
Цей чоловік уже пройшов надто важкі випробування: війну, полон, тортури, довге повернення до себе самого. І попри все це не втратив людяності, здатності дякувати, довіряти людям і триматися за життя. А значить — справді заслужив на шанс бути просто щасливим.
