«Хто не на фронті, той працює для фронту»: історія волонтерського шляху Ірини Мисник

 

 

 

 

Волонтерство – це допомога, велика відповідальність, віра, єдність і щоденна праця заради тих, хто захищає нашу країну. Для Ірини Мисник волонтерський шлях розпочався з обіцянки, даної самій собі в перші дні повномасштабної війни. Сьогодні вона об’єднує людей навколо спільної мети, а її волонтерський осередок «Незабудка» допомагає українським захисникам. Про те, як усе починалося, з якими труднощами довелося зіткнутися та що дає сили не зупинятися, – у нашій розмові.

– З чого розпочався ваш волонтерський шлях? Що спонукало вас долучитися до волонтерства?

– 18 лютого 2022 року ми з чоловіком і друзями поїхали відпочивати в Карпати. Саме там нас і застала війна. У перший день війни виїхати з Карпат не змогли через ажіотаж із пальним. Лише з третьої спроби, 7 березня, нам вдалося вирушити додому. А повернулися ми, мабуть, аж 28 березня. Дорогою проходили бойові дії, і всі ми молилися, щоб доїхати живими.
Ще в Карпатах я дала собі слово: якщо нам вдасться повернутися живими, обов’язково робитиму щось для допомоги фронту. Тоді я ще не знала, що саме, але точно розуміла: ні я, ні моя сім’я не стоятимемо осторонь. Так наша сім’я стала волонтерською.

– Ви працювали у сфері культури. Як вдалося залучити працівників культури до волонтерської діяльності? І чим це для Вас обернулося?

– Коли я ще працювала в сільській раді головним спеціалістом відділу освіти, культури, молоді та спорту, постійно думала, як залучити культуру до волонтерства, як поєднати ці два напрямки.
Працівники культури тоді фактично перебували на простої, адже проводити культурні заходи було не на часі. Я із захопленням переглядала у Facebook дописи інших громад, де вже плели маскувальні сітки, але сама не розуміла, з чого почати і як організувати цей процес.
І тут знайшлася ще одна однодумниця – Марина Ярмольчик. Вона написала мені в особисті повідомлення з пропозицією плести маскування. Ми порадилися й разом придумали, як усе організувати. Першу основу для плетіння придбала Марина.
Я залучила до роботи всіх працівників культури. Це було добровільно, і жодна людина не відмовилася. У всіх клубних закладах громади почали плести маскувальні сітки. Працівники культури долучали до роботи своїх родичів і знайомих. Матеріали знаходили хто де міг, плели навіть зі звичайних ганчірок.
Але допомога не обмежувалася маскуванням. Працівники культури пекли, варили їжу, прибирали в нежилих хатах, щоб можна було поселити військових, які першими зайшли в село після визволення Чернігова.
Люди шили маскувальні костюми, кавери, плели шкарпетки, килимки, балаклави.
Не залишалися осторонь і діти. Спочатку вони приходили плести до будинку культури, а згодом організували у школі власний волонтерський куточок. І це, звісно, заслуга вчителів, які підтримували волонтерський рух у громаді.
Є люди, чиї вчинки вибивають опору з-під ніг, а є ті, які надихають. На жаль, були й такі «волонтери», які більше пліткували, ніж працювали. Через це іноді просто не хотілося нічим займатися. Наставало моральне виснаження.
Але в такі моменти завжди телефонували або писали військові. Комусь потрібна сітка, комусь – химера, комусь – окопні свічки. І ти розумієш: не можна опускати рук, бо комусь зараз набагато важче, ніж тобі.

– Що є найскладнішим у вашій волонтерській діяльності?

– Найскладніше – це людський фактор і наш сільський менталітет.
Спочатку люди пліткували, що за волонтерство платять гроші. Мовляв, чому я стільки часу витрачаю просто так? Такого не може бути! Було дуже боляче це чути.
Бували моменти, коли не вистачало коштів на матеріали. Відчувала розпач, не знала, що робити, де просити допомоги, до кого ще звертатися.
Але поруч завжди була моя сім’я, яка не дозволила мені зупинитися. Чоловік за власні кошти купував матеріали, щоб ми могли продовжувати плести.
Усе, що сьогодні є в наших волонтерських осередках, – це значною мірою заслуга мого чоловіка та його друзів. Від рамок для плетіння маскувальних сіток до буржуйок – вони допомагали створювати й забезпечувати всім необхідним.

– Ми дізналися, що нещодавно представник Благодійної Організації Міжнародного Фонду «Допомогай Легко» Олексій Войтенко вручив Вам посвідчення волонтера і відтепер Ви у їх команді? Що змінилось? І чи вмотивувала Вас ця подія?

– Звичайно, найбільше нас мотивують наші найкращі ЗАХИСНИКИ!
Мій девіз: «Хто не на фронті, той працює для фронту».
Передусім це визнання праці моєї команди «Незабудки». Я ніколи не боялася прозорості своєї роботи, адже всі кошти, які надходять на картку, витрачаються на матеріали. Усі фінансові операції здійснюються через картку.
Тепер, коли я офіційно волонтерка, мені морально легше просити кошти на матеріали. Я вже не просто людина з вулиці, яка оголошує збори на потреби ЗСУ, а офіційно визнана волонтерка.
Проте сама робота залишилася такою, як і була. Посвідчення нічого не змінило в нашій щоденній праці.
Щиро дякую Благодійній Організації «Допомагай Легко» за визнання і прийняття у свою потуж!

– Що для вас є найбільшою радістю у волонтерстві?

– Найбільша радість – коли до нас приїжджають військові.
Діма, який за віком майже ровесник наших доньок, завжди заїжджає, коли йому по дорозі. Хоч на хвилинку, але нашого дому не минає.
Руслан, з яким ми подружилися ще задовго до війни, теж ніколи не проїжджає повз дорогою, яка веде до нас. Телефонує: «Буду їхати вашою дорогою, хочу побачитися». Тоді я кидаю все, беру гостинці, сідаю в машину й лечу на зустріч. І ці десять дорогоцінних хвилин!
У такі моменти розумієш, що ти людина, яку цінують. Хлопці їдуть у своїх справах, але ці десять хвилин вони дарують тобі. Бо для них ця зустріч важлива не менше, ніж для тебе.
А ще одна з найбільш зворушливих зустрічей була тоді, коли з полону повернувся Саша – однокласник і товариш дитинства моїх доньок.
Він приїхав до нас у гості і привіз нашій сім’ї дорогий подарунок – прапор! Чотири роки полону. Увесь цей час його змушували говорити мовою ворога. Але сьогодні він говорить нашою українською мовою краще за всіх нас!
Його не зламав полон, бо він – сильний, мужній захисник своєї країни.

– Ви згадували про труднощі у взаємодії з керівництвом громади. Як це вплинуло на волонтерський рух?

– На жаль, після мого конфлікту з головою громади працівникам культури заборонили плести маскування в робочий час. Хоча, на мою думку, усе це можна було зробити розумно з користю для захисників.
А після того, як я звільнилася з роботи, звільнили й найактивніших працівників культури, які плели маскування.
Тепер, через роки, я розумію, що в чомусь була і моя помилка. Але тоді я щиро вважала, що найважливіша робота для всіх – це допомога фронту.
Було б добре, якби нам тоді вдалося зберегти ті волонтерські осередки. Але через відсутність підтримки з боку керівництва громади та постійні конфлікти між волонтерами й керівництвом багато людей просто перестали приходити плести маскування. Згодом припинили плетіння і в школі.
Наразі в нашому осередку «Незабудки» працює близько 40 людей. А ще є ті, хто працює вдома: плете деталі для химер, розплутує мішки, в’яже шкарпетки, виготовляє окопні свічки.
У громаді є й інші осередки, які відокремилися та працюють самостійно. Але ми всі співпрацюємо й допомагаємо одне одному, адже наша мета спільна – якомога ефективніше допомагати фронту.

– Кому ви найбільше вдячні за підтримку? Чого сьогодні найбільше потребують волонтерські осередки?

– Найбільше я вдячна своїй сім’ї – чоловікові та донькам і внукам, які завжди підтримують мене і морально, і матеріально. Дякую та низько вклоняюся кожній родині, яка втратила на війні своїх рідних, але знайшла в собі сили допомагати нашим Збройним Силам України. Вони не лише донатять, а й плетуть маскування. Це Люди з великої літери!
Дякую нашим незламним захисникам за дзвінки, за кожне добре слово підтримки. Дякую моїй найкращій команді, у якій один за всіх і всі за одного!
Найбільше волонтерські осередки потребують робочих рук і донатів на закупівлю матеріалів. А ще краще було б, якби матеріали надавалися на рівні громади, щоб розроблялися та фінансувалися відповідні програми підтримки волонтерського руху.


Хотілося б, щоб громада не була окремо від волонтерів, а діяла разом із ними.
Ті, хто вагається вже всі ці чотири роки, мабуть, так і продовжуватимуть вагатися.
Є люди, які не плетуть, але постійно допомагають донатами, навіть якщо мають невеликі статки. Тут і говорити нема про що. Хто хоче допомагати ЗСУ – шукає можливості, хто не хоче – шукає причини.
Але війна нікуди не поділася. Вона поруч і з кожним днем стає ближчою. Вона торкнеться кожного. Тож допомагати чи залишатися осторонь – це вибір кожного.
І поки наші захисники боронять Україну на передовій, у тилу є ті, хто щодня працює заради них. Бо волонтерство – це не тільки допомога ЗСУ. Це любов до своєї країни, відповідальність і віра в Перемогу.
Марина ІГНАТЕНКО

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь