Він разом із побратимами ніс тяжкопораненого друга майже чотири кілометри під обстрілами. Коли врятувати його не вдалося, взяв собі його позивний – «Кум».
Через три місяці загинув і сам.
Дмитрові Богданову та Олександрові Королю було по 21 року. За їхньою історією – ціле спільне дитинство, дружба, що стала родинним зв’язком, і життя, якого обом залишилося так мало.
Хлопці виросли в Галайках на Київщині. Разом ходили до школи, займалися боксом, зустрічалися з друзями. Дмитро був на рік старшим. Олександр називав його «братухою». А коли в Дмитра народився син, став його хрещеним батьком.
Батько Олександра згадував, як син любив хрещеника: приїжджав, привозив подарунки, носив малого на руках. Їхня дружба вже продовжувалася в наступному поколінні. Попереду могли бути дитячі дні народження, родинні зустрічі, спільні справи – усе те, з чого непомітно складається довге життя поруч.
Односельці пам’ятали обох усміхненими й готовими допомогти. У Будинку культури хлопці брали участь у заходах, щось ремонтували, привозили необхідне. Були своїми — людьми, до яких можна звернутися.
Мати Олександра розповідала про випадок, який добре пояснює їхні стосунки. Сашко розвозив хліб, коли зателефонував Дмитро: потрібна допомога. Олександр поїхав до друга. Для нього цього прохання було достатньо.
Пізніше, на війні, він також опинився поруч, коли Дмитрові найбільше була потрібна допомога.
До повномасштабного вторгнення кожен будував власне життя. Дмитро одружився з Альоною, став батьком. Хотів придбати квартиру, допомогти з бабусиною хатою, забезпечити родину. Дружина згадувала його бажання дати синові те, чого самому бракувало в дитинстві.
Олександр працював на СТО, захоплювався боксом. Після війни хотів одружитися.
У двадцять один рік такі плани здаються початком. Ще можна змінити роботу, опанувати іншу професію, переїхати, облаштувати дім. Ще стільки всього попереду, що навіть важко уявити, як швидко може обірватися ця дорога.
Коли почалася велика війна, обидва пішли добровольцями.
Мати Дмитра боялася втратити єдиного сина й відмовляла його. У нього були дружина, маленька дитина, робота. Але рішення він уже ухвалив.
«Хочу, щоб син мною пишався!» — ці слова вона запам’ятала.
За спогадами батька Олександра, Сашко тричі писав заяву, щоб його взяли до війська. Восени 2022 року друзі вже були на фронті.
17 січня 2023 року Дмитро зазнав тяжких поранень. Олександр разом із побратимами виніс його з-під обстрілів. За розповіддю Дмитрової матері, майже чотири кілометри вони несли його на ношах.
Це була боротьба за життя людини, яку Сашко знав із дитинства. Друга, з яким ходив на бокс. Кума, чийого сина тримав на руках.
Дмитра доправили до медиків. Почалися операції й лікування. Поруч була Альона. За її словами, протягом місяця чоловік переніс десять операцій.
19 лютого 2023 року він помер.
Молодій родині довелося жити далі без нього. Матері — без єдиного сина. Олександрові — без друга, який майже завжди був поруч.
Рідні згадували, наскільки тяжко Сашко переживав цю втрату. Згодом він узяв Дмитрів позивний. Про це журналістці розповів його молодший брат.
Так «Кум» став позивним обох.
Олександр продовжив служити. Телефонував батькам, про пережите розповідав мало. 25 травня востаннє поговорив із батьком. Наступного дня, 26 травня 2023 року, загинув поблизу Володимирівки на Донеччині.
Від його двадцять першого дня народження не минуло й місяця.
Тепер на стіні Будинку культури в Галайках – дві меморіальні дошки. Там, куди вони колись приходили на заходи, допомагали з ремонтом, зустрічали знайомих, розміщені їхні портрети.
Дмитро Богданов. Олександр Король.
Одне село, спільне дитинство, дружба, кумівство, служба. І позивний, який після смерті одного продовжив носити інший.
Дмитро хотів, щоб ним пишався син. Олександр хотів повернутися й одружитися. Нам варто пам’ятати їх і такими – молодими чоловіками з конкретними бажаннями, близькими людьми та незавершеними справами.
Світла пам’ять Дмитрові й Олександрові. Двом друзям, які заслуговували прожити поруч іще багато років.
Джерело: Ми Українці
