2 жовтня 2026 року сержанту 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Він пережив оточення, тяжке поранення, російський полон і тривале відновлення. Після лікування та протезування повернувся до своєї бригади.
У березні 2022 року Олексій тримав оборону у Верхньоторецькому на Донеччині. За його розповіддю, підрозділ опинився в оточенні, а бій точився на відстані сусіднього двору. Побратими гинули. Зрештою він залишився сам у будинку й продовжував відстрілюватися. Росіяни закидали кімнату гранатами, і один із вибухів майже відірвав йому ногу. Олексій сам завершив ампутацію пошкодженої кінцівки, яка заважала рухатися, та ще приблизно дві з половиною години тримав оборону. Він сподівався, що хтось зі своїх почує бій і прийде на допомогу. Коли росіяни підпалили будинок, довелося виповзати назовні. Там він потрапив у полон.
Розповідаючи про пережите, Олексій не приховує страху. «Коли людина загнана і їй дуже страшно – ти твориш неймовірні речі», – говорить він. У цих словах відчувається людина, яка хотіла жити й до останнього шукала можливість урятуватися. Рішення, які довелося ухвалювати в тому будинку, важко навіть уявити, слухаючи його розповідь у безпеці.
Пораненого доправили до лікарні в окупованій Горлівці. Серед спогадів про жорстоке поводження він особливо виділяє одну працівницю лікарні, яка потай допомагала йому з їжею. Вона сказала, що в місті є люди, які чекають на Україну. Цю зустріч Олексій пам’ятає досі: «Навіть заради цієї однієї людини варто звільнити Горлівку». Чужа небайдужість підтримала його тоді, коли він був пораненим, беззахисним і далеко від рідних.
Далі були місяці російського полону, допити й катування. За повідомленням його бригади, Олексію вдалося викрасти зі столу слідчого списки українських військовополонених. Навіть у таких умовах він намагався допомогти тим, хто залишався в неволі. Після обміну почалося тривале відновлення: повторна ампутація, реабілітація, фантомні болі та освоєння протезів. Повернення додому стало початком великої щоденної роботи – відновити сили, навчитися користуватися протезом і вирішити, як жити далі.
Олексій обрав повернення до війська. Пояснює це просто: мама вчила доводити розпочате до кінця, а справу, за яку взявся ще 2017 року, він вважає незавершеною. Його дружина також служить. Тепер він працює діловодом у своїй бригаді, виконує потрібну підрозділу роботу й залишається серед своїх. «Тут я “в своїй тарілці”», — каже він. За цим рішенням — його бажання бути корисним і продовжувати справу, якій присвятив роки.
Сьогодні Олексій також є амбасадором проєкту «ПРОТЕ_З ДШВ. Будь серед своїх», який допомагає військовим після тяжких поранень і протезування знайти можливості для подальшої служби. Його досвід може підтримати тих, хто зараз проходить реабілітацію й намагається побачити своє майбутнє. Він знає, наскільки важким буває цей шлях, і власним життям показує, що після поранення залишається місце для роботи, рішень і нових цілей.
Олексій Капелюшний – ім’я, яке варто знати й пам’ятати. За званням Героя України стоять його вчинки, пережитий біль і роки служби. Дякуємо за захист, за витримку та за допомогу іншим. Нехай поруч буде достатньо підтримки для всього, що він ще прагне зробити.
Джерело: Ми Українці
