Він пив воду з тухлої калюжі, згинаючи мертву руку під груди, щоб не захлинутися. І все одно повз, дві доби, до своїх.
Дмитро Фінашин – боєць батальйону імені Кульчицького. Він дивом вижив після поранення обох рук і загибелі всієї групи.
Спочатку його подали на Героя України посмертно. А коли з’ясувалося, що він живий – документ переробили.
Дмитро тягнув пораненого по пшеничному полю. Перша куля попала йому в праву руку і перебила палець. Він наклав турнікет і потягнув далі.
Потім інша куля прилетіла йому в шолом. Було таке враження, ніби молотком по голові. Він ліг і відповз.
Дивиться на поранену руку – і тут прилітає в іншу. Перебило кістку, артерію. Він не може вже накласти собі турнікет і каже хлопцям: “Мотайте мене, бо я зараз стечу кров’ю”.
Він віддав побратиму свій телефон і сказав: “Подзвониш моїй дружині і попросиш пробачення, що не вийшло приїхати додому, як обіцяв”.
Коли він прийшов до тями – біля нього нікого не було. На ньому немає броні, спорядження, аптечки.
Він вирішив, що хлопці подумали, що він загинув, погрузили на броню – і він злетів. Що його загубили десь у полі.
Він пробував повзти. Встав на коліна, підвівся, два кроки – і впав. Зрозумів: треба повзком.
Подумав, що він у тилу противника. Ледь подолав 70 метрів до лісу. І у нього опустилися руки. Тепер вже точно можна було помирати.
Він ліг. Згодом фізичні відчуття кудись поділися, спрага зникла і втоми немає. Ну все, прийшов час рухатись далі.
Його відпустило. Стоп, а вдома як? А дружина? От зараз помру в цій посадці, знайдуть мене орки та познущаються над тілом.
А потім знімуть на камеру, дружина побачить. Нащо воно мені треба?
І він спробував якось вижити. Відкриває очі – боляче, важко. Все привалило, як плитою. Але встає.
Побачив рів. Спускається. Там води трошечки було. 200 мілілітрів на глині. Випиває все разом з мулом і глиною.
Втягнув, як пилосос. І заряд сил такий! Як у Астерікса й Обелікса, коли вони зілля випивали. Джууух! Розуміє, що можна ще воювати.
І заснув. Прокинувся від холоду. Форма мокра, вся в крові. Піднімає очі – наша машина стоїть у кущах. І хлопці ходять з його групи. Троє.
За ним приїхали! Він по кишенях – знаходить ліхтарик. Включає, махає. Вони не бачать. Повзе до них. Добирається – а їх нема.
Ляжу – відпочину. Засинає. Прокидається – машини нема. В іншій стороні інша машина. Повзе. Доповзає – а її немає. Третя машина. Повзе. А її немає.
Це були галюцинації. Мозок малював йому ціль, і він повз. Якби не повз – замерз би.
Знову спрага. Повзе до рову, але води не знайшов. Бериться за дерево, пару кроків – і летить униз спиною. Тріснула лопатка, забій обох легень.
Він знову вирубився, і прокинувся від холоду. Бачить галявину. Впізнав її! І зрозумів: звідси лише три кілометри до своїх.
Повзе далі. Бачить траву. Розгортає – а там вода. Але тухла, гнила, смердить, білою піною покрита. Фу.
Потім думає: від якості води він загине пізніше, ніж від її нестачі. Зібрав ту піну і зробив декілька ковтків. А вона холодна і така смачна! Найкраща вода на планеті. Якби міг – фасував би й продавав, став би мільярдером, подумав він.
Друга ніч. 23 травня поранення. З 23 на 24 – ліс. З 24 на 25 – кулемети. Все. Сили закінчилися.
25 число. “Хлопці, шукайте мене. Ще максимум день протримаюсь. Ніч не переживу. Шукайте”.
Він прокинувся, підняв голову – а над ним група з шести чоловік спускається. Військові, зі зброєю. Клас, орки, мабуть, подумав.
Сховався в траві. Вона вище голови. Секунд 15 і чує: “Ты кто?” Оце сховався. Майстер маскування.
Лежить. Підводиться на лікоть: “Я Діма Фінашин”. Навів автомат і побачив, що не бойова одиниця. “Ти чий будеш?” А в нього штани піксельні ЗСУшні.
Найщасливіший момент. Він б поплакав від щастя, якби були сили.
“Я Вовчик”. “А я Діма”. – “А ти голодний?” – “Дуже”. – “А в мене вафелька є”. – “А можна мені вафельку?” Дістає малесеньку, пласку. “А можеш відкрити?” – “Ай. Вибач. Забув”. Відкриває. Дає. Вибух смаку! Цукор!
А в горлі сухо. “Дай води”. А він набрав у пляшку тієї води з калюжі – з мулом. Дивиться на дно – як молоко всередині. Стільки мулу. Невже він таке п’є? Але запив ту вафлю.
Несли його в спальнику, на ременях автоматів. Три кілометри. Дісталися до 128-ої.
Перемотали. “Руки, скоріш за все, не буде”. – “Та не в руках щастя. Заберіть мене звідси. І все буде добре”. Вкрили термоковдрою. Зрозумів: все, врятований. Тепер точно буде жити.
Везли його в Бахмут. Побратим дав телефон: “Що знає дружина?” – “Нічого. Дзвони”.
Сказав: все нормально, знайшли, але не буде лівої руки і вказівного пальця.
“Без різниці, – відповіла вона. – Головне, що живий. Живий – це вже добре”.
В Бахмуті ампутували руку, палець. Але він був щасливий. Момент, коли його знайшли, – один з найкращих у його житті.
Він думав, буде гірше. Може нормально все робити. Зі шнурками лише проблема. Але є гумові шнурки – вони розтягуються. Класна альтернатива.
По Яковлівці зараз проходить лінія фронту. Він обов’язково туди поїде. Хоче походити там, де повзав. Весь свій маршрут тих двох днів пройти.
Про Героя України йому повідомив рятівник Макс Єшка. Прислав скрін указу: “Ти в мене один такий живий”. Спочатку не повірив, але оновив сторінку, – таки правда.
Наша сила в правді. Ми вдома. За нашими спинами наші жінки, батьки, друзі. Тому ми не маємо права відступити й здатися.
Джерело: Оксана Рижкова
