Поки одні дівчата з дитинства мріють стати перукарками, візажистками чи лікарками, Марина Породько мріяла про… трактор. Про велику машину, що впевнено розрізає чорнозем, про безкраї поля, запах свіжої землі та світанки над ланами. Здавалося б, незвична мрія для дівчини, але саме вона й визначила її майбутнє.
Після закінчення школи перед Мариною стояв вибір між медициною та аграрною справою. Та чим ближче був випуск, тим більше вона розуміла: її місце – у полі. Там, де простір, свіже повітря, де кожен день бачиш результат своєї праці.
– Я з дитинства люблю село. Люблю землю, українські поля. Там дихається зовсім по-іншому. Стоїш серед лану, вдихаєш на повні груди – і ніби живеш по-справжньому,– говорить 18-річна Марина.
Сьогодні вона навчається у Сокиринському професійному аграрному ліцеї Прилуцького району за спеціальністю тракторист-машиніст широкого профілю. До речі, вона далеко не єдина дівчина серед майбутніх механізаторів. Із 29 студентів у групі –дев’ять дівчат. Стереотип про те, що трактор – виключно чоловіча справа, тут давно залишився в минулому.
Навчання приносить Марині справжнє задоволення, адже щодня опановує саме ту професію, про яку мріяла з дитинства. Вона із цікавістю відвідує і теоретичні заняття, і практику. Викладачі відзначають її старанність, відповідальність і бажання постійно вдосконалюватися. За успіхи у навчанні Марина отримує підвищену стипендію.
Марина родом із Вертіївки, тож про ТОВ «ВІВА-Плюс» знала давно. Тому, коли настав час проходити виробничу практику, попросилася саме сюди. Тим більше, що тут працює її знайомий.
Підприємство, яке вже майже два десятиліття очолює Юрій Яцюта, спеціалізується на вирощуванні кукурудзи, соняшнику, ріпаку, пшениці та картоплі. У штаті працюють 22 працівники, але навіть невеликий колектив справляється з величезним обсягом роботи завдяки сучасній техніці та грамотній організації виробництва.
Ми потрапили на поле саме під час збирання молодої картоплі. Робота тут не стихає ні на хвилину: сучасна картоплезбиральна машина, трактори, вантажівки й люди працюють як єдиний злагоджений механізм, де кожен знає свою справу. Щойно викопану картоплю одразу сортують і готують до відправлення. Попри піщані ґрунти, завдяки сучасній системі крапельного зрошення господарство отримує стабільно високі врожаї. На полях вирощують десятки сортів картоплі, адже кожен із них має своє призначення.
– Цю картоплю ми відправляємо на підприємство, де з неї виготовляють чіпси. Тож якщо в серпні купуватимете в магазині чіпси відомого бренду, знайте – вони зроблені саме з нашої картоплі,– з усмішкою говорить заступник директора Олександр Лук’янець.
Марина уважно слухає старших колег, не соромиться ставити запитання й охоче береться за будь-яку роботу.
– Колектив тут дуже хороший. Якщо чогось не знаєш – пояснять, допоможуть, підтримають. Я кожного дня дізнаюся щось нове.
Це вже її друга виробнича практика. Першу проходила у Сокиринцях. Щоправда, тоді дуже хотіла потрапити саме у «ВІВА-Плюс», але завадили приємні клопоти – підготовка до конкурсу «Міс Осінь», де Марина стала переможницею.
Втім, справжньою королевою вона почувається не на сцені, а за кермом трактора.
– Коли в дитинстві приїжджав хрещений, я завжди першою бігла до його машини й нікого більше туди не пускала. Потім він почав вчити мене керувати автомобілем. Я росла серед полів. Часто просила трактористів покатати мене в кабіні й тоді вже точно знала, що колись сама працюватиму на тракторі.
Особливо подобається їй техніка «John Deere».
– Відчувається величезна різниця з МТЗ. Тут усе сучасне, зручне, практично керується кнопками. Працювати на такій техніці – справжнє задоволення.
Коли Марина повідомила рідним, що після одинадцятого класу вступає на тракториста, реакція була різною.
Найбільше зрадів дядько – адже племінниця фактично вирішила продовжити його справу. Бабуся теж підтримала без вагань. А от мама, зізнається дівчина, була шокована.
Та сьогодні рідні вже звикли до її вибору і бачать, що це не примха, а справа життя.
Марина не приховує: їй подобається навіть те, що багатьом здається дивним.
– Люблю запах бензину, солярки, масла. Комусь це може здатися чудним, а для мене це запах роботи, яку люблю.
Під час практики дівчина вже самостійно підвозить воду в поле.
– Найважче було вперше заїхати й з’їхати з пагорба з повною бочкою води. Хвилювалася, але поруч були люди, які підказували й підстраховували. Зараз це вже зовсім не проблема.
Робочий день у полі не має чіткого графіка. І ранній світанок, і пізній вечір -–звична справа. Але Марину це зовсім не лякає.
– Я просто кайфую від своєї роботи. Найбільше люблю вечір, коли сонце сідає за обрій, а ти сидиш у кабіні трактора й бачиш перед собою безкрає поле. Такі моменти словами не передати.
Після завершення практики вона навіть не поїхала на відпочинок. Залишилася працювати на канікулах.
– Хочу набратися досвіду. І заробити теж не завадить,– сміється дівчина.
Після закінчення ліцею Марина планує повернутися саме сюди.
– Мрію успішно скласти на права, завершити навчання і працювати у «ВІВА-ПЛЮС». Вищу освіту здобуватиму заочно. Для мене зараз головне – працювати, ставати кращою у своїй професії та бути фінансово незалежною.
У великій родині, де п’ятеро дітей, вона добре знає ціну праці. Марина друга за старшинством. Має старшу сестру, двох молодших сестер і найменшого брата.
Наприкінці розмови вона говорить прості, але дуже важливі слова:
– Не бійтеся обирати професію серцем. Не слухайте тих, хто каже, що є чоловічі чи жіночі професії. Якщо тобі подобається твоя справа – ти будеш у ній найкращим.
І дивлячись, як тендітна дівчина впевнено заводить трактор і виїжджає у поле, мимоволі ловиш себе на думці: покликання справді не має статі. Воно має лише одне правило – любити те, що робиш. І Марина це вже довела.
Олена КРЕСАН
