У другу неділю після П’ятидесятниці на Літургії церква пропонує своїм вірним розмислити над уривком з Послання ап. Павла до Римлян (81 зачало). В ньому говориться про осудження своїх ближніх. Таких людей, підкреслює апостол, Бог віддав перекрученому розуму, що проявляється в їхніх непристойних вчинках: блуду, лукавства, злоби, користолюбстві, заздрості, наклепництві і т.д.
Але з іншого боку, ап. Павло говорить що той, хто вважає що він не грішив у таких вчинках, не повинен осуджувати тих, хто це робив, бо «вони знають праведний суд Божий, що хто чинить так, вартий смерти».
У цьому сенсі принцип осудження розповсюджується і на того, хто це робить, тобто осуджує, «бо тим же судом, яким судиш іншого, осуджуєш себе чиниш бо те саме й ти, що судиш». Це можна довести прикладами з власного життя, чи з життя своїх ближніх. Пригадаймо свої осудження. Коли людина осуджує іншого чи обурюється чимось, рано чи пізно отримує те саме. Прикладів мільйони.
Уривок Послання закінчується словами про закон. Хто в якому законі грішить, той за тим законом буде осуджений. Деякі християни говорять, що закон (заповіді) не потрібний, бо вони люблять усіх. Та апостол говорить, що ті, які грішать поза законом, загинуть, а ті, які за законом, будуть засуджені. Отже, засудження не обов’язково є загибеллю.
Зрештою, перед Богом виправдовуються ті, які закон виконують. Для християн це закон любові до Бога і до ближнього. І якщо ти справді любиш Бога, то ти будеш намагатися не гнівити Його гріхами, а якщо любиш ближнього, то ти не образиш його, не скривдиш, не вкрадеш і не побажаєш того, що належить твоєму ближньому: ні вола, ні осла, ні жінки, ні того, що належить ближньому твоєму.
