Емоційна сповідь лікаря з Ломбардії, який пересвідчився, що тільки Бог може допомогти в цій ситуації.
“Мусимо визнати: ми, як люди, досягли наших меж, не можемо зробити більше, і щодня вмирають все більше хворих.
Ніколи, навіть в найгірших нічних жахіттях, я не уявляв, що зможу побачити й відчути те, що зараз відбувається в нашій лікарні протягом останніх трьох тижнів. Жах наростає, як ріка, стає все більшим і більшим. Спочатку хворих було декілька, потім – десятки, а відтак – сотні. І тепер ми – більше не лікарі, а сортувальники на стрічці. І вирішуємо, кому жити, а кого відправляти додому вмирати. Навіть, якщо всі ці люди платили італійські податки протягом всього свого життя.
Лише два тижні тому ми з колегами були атеїстами; це було нормально, адже ми – лікарі і знаємо, шо наука виключає існування Бога. Я завжди сміявся зі своїх батьків, коли вони йшли до церкви.
Дев’ять днiв тому до нас привезли 75-річного пастора. Він був доброю людиною; мав серйозні проблеми з диханням, але в нього була Біблія, і він справив на нас величезне враження. Пастор читав її вмираючим. Ми ж були втомленими, психологічно та фізично знесиленими, тими, хто втратили надію, але змогли його почути.
Тепер мусимо визнати: ми, як люди, досягли наших меж, не можемо зробити більше, і щодня втрачаємо все більше хворих.
І ми виснажені, померли двоє наших колег, інші заразилися. Пацієнти ж вмирають щодня.
Ми зрозуміли – там, де людські можливості вичерпані, нам потрібен Бог. І ми почали просити Його допомоги, коли в нас є хоч кілька вільних хвилин. Ми розмовляємо один з одним, і не можемо повірити, як затяті атеїсти, що тепер, щодня в пошуках миру, просимо Господа допомогти нам турбуватися про хворих.
Вчора помер 75-річний пастор. Незважаючи на те, що за минулі три тижні ми бачили 120 смертей і були повністю виснаженими, він зумів, не дивлячись на своє погане самопочуття і наші труднощі, принести МИР. Мир, якого ми вже не сподівалися знайти.
Пастор пішов до Господа, і незабаром ми вирушимо вслід за ним, якщо так буде продовжуватися.
Я не був вдома 6 днів, я не пам’ятаю, коли востаннє їв, і я усвідомлюю власну непотрібність на цій землі. І я хочу зробити свій останній подих, допомагаючи іншим. Я щасливий, що повернувся до Бога серед страждань і смерті моїх братів.
Юлiан Урбан, 38 років, лікар, Ломбардія, Італія
