Анестезіолог – це не тільки «анестезія або наркоз», як думає більшість людей. Анестезіологів ще називають реаніматологами, адже повна назва цієї спеціальності – «лікар анестезіолог-реаніматолог».
При виникненні невідкладної ситуації, яка загрожує життю та здоров’ю пацієнта саме анестезіолог буде найбільш компетентним для надання допомоги, який зможе виявити проблему, скласти план дій, скоординувати роботу медсестер і лікарів інших спеціальностей та врятувати життя пацієнта. Також анестезіолог зможе оцінити безпеку введення контрастної речовини для пацієнта.
Катерина Іванченко, анестезіолог за спеціальністю, працює лікарем-реаніматологом в інфекційному відділенні НЦМЛ імені М. Галицького з жовтня 2020 року, одразу після закінчення інтернатури. “Планувала працювати у реанімаційному відділенні, але інфекційне на той час також потребувало лікаря-реаніматолога, тому я довго не роздумувала“, – говорить Катерина Дмитрівна.
-Кожен Ваш робочий день проходить серед хворих на COVID. Серед них багато – важкохворі. Як Ви зазначали, основна Ваша робота зараз, в часи пандемії, це реанімаційні заходи та огляд хворих саме з дихальною недостатністю важкого ступеню та COVID-19. Розкажіть про це.
-Особисто моє завдання – це огляд хворих, які найтяжчі: це ті люди, які знаходяться на кисні й потребують постійного та безперервного нагляду. Траплялося таке: залишаю хворого, який абсолютно незалежний від кисню, з сатурацією 96-97, так, у нього запалення легень та дихальна недостатність, але критичного стану немає. А вже наступної доби роблю обхід і розумію, що пацієнту гірше, сатурація 80 і вище, і йому вже конче необхідна киснева підтримка.
Наше відділення стовідсотково забезпечене кисневими концентраторами і балонним киснем. Якщо сатурація у хворого 80, ми робимо спроби підключити кисневий концентратор, але, знаєте, не завжди при такому стані це є ефективним. В такому разі треба підключати балон.
Якщо людина молода, має міцний імунітет та менше супутніх патологій, то концентратор їй може допомогти, а от з людьми похилого віку складніше. Може навіть виявитися цукровий діабет, якого до цього діагностовано не було. Бо COVID, як ми помітили, хвороба підступна і може провокувати і виникнення цукрового діабету, і підняття рівня глюкози в крові, але основний його механізм ураження – тромбоутворення. Судини легенів тромбуються, кисень погано надходить і виникають ускладнення. Хворий постійно знаходиться в зоні ризику. Тому ми в лікуванні застосовуємо антикогулянтну терапію (препарати, які розріджують кров).
Моє завдання – контроль над всіма кисневими точками, включаючи навіть технічні стани: підкручування цих балончиків, заміна, надання та заміна кисневої маски і т. д. Також огляд, надання кисневої підтримки, аускультація легень, збір анамнезу, зміна положення людини, що теж дуже важливо, адже, коли ми лежимо на спині, ми притискаємо своєю вагою легені і дихати стає важко.
-Працюючи з хворими, у Вас, незважаючи на захищеність, все ж постійно існує ризик інфікуватися. Чи було у Вас відчуття страху з цього приводу? Чи є воно зараз? Як Ви з цим боретесь?
-Коли я після інтернатури дізналася, що буду працювати з хворими на коронавірус, в уяві постало все, що чула від знайомих та в ЗМІ про цю хворобу, і так, звісно, було страшнувато. Але не так мені, як моєму оточенню, от у них реакція була бурхлива. Але я ж не виходжу до хворих незахищеною: распіратори, захисні костюми, маски, щиток, бахіли, рукавички – це завжди на мені, без цього я не контактую. Спочатку повністю одягаюся, а потім іду до пацієнтів. У інфекційному відділенні є чиста зона, де ми ходимо в звичайному медодязі, і є брудна зона, де знаходяться наші пацієнти, туди ми заходимо в амуніції.
Страху, що можу інфікуватися, в мене давно немає. Уже стільки часу працюю в напруженому темпі, ситуації часто критичні, цей шалений калейдоскоп хворих, лікарня заповнена майже на 100%… Зрозумійте мене правильно: в таких умовах страх стає чимось буденним, на що просто не звертаєш уваги. Дії відпрацьовані до автоматизму.
-Чи було таке, що Ви піддаєтесь паніці на роботі?
-Немає коли розводити паніку: або ти щось робиш, або панікуєш і втрачаєш час. Треба приймати швидкі й виважені рішенні, з холодною головою. Коли панікує людина, а тим паче лікар, нічого хорошого ні для пацієнта, ні для ситуації в цілому не вийде. Треба зібратися, і виконувати свою роботу, при тому виконувати її так, щоб це мало максимально позитивні наслідки.
-Були випадки, коли у Вас на зміні помирали пацієнти?
-Так… Лежить людина на кисні з сатурацією 60, через 5 хвилин у неї починається агонія, і вона помирає… Моє завдання – реанімаційні заходи, апарати ШВЛ, інтубація, тобто введення адреналіну, дофаміну… Дуже часто вони неефективні, з негативною динамікою. Легені настільки тромбуються й уражуються, що навіть апарат ШВЛ не роздихує їх… Тому помирали дуже багато. Траплялося, в одну із хвиль по 4 людини протятом доби в різних відділеннях. Це важко. Але, я вважаю, що головне, що ти все зробив, що міг, виконав перед пацієнтом усі свої лікарські зобов’язання. Ми всі розуміємо, що лікар не може зробити надможливе. Робимо все, що можна! Та, на жаль, не завжди це має позитивні наслідки.
– З якими складнощами у своїй роботі Ви стикаєтесь?
-Переконалася, що ковід дуже впливає на психічний стан пацієнта… Людина може до кінця і не усвідомлювати, що хворіє і наскільки це важко. Сто разів пояснюємо, що не можна знімати кисневу маску, в ній потрібно бути постійно! Але все одно дехто з хворих не сприймає це серйозно. І знімають, і встають і ходятиь, коли потрібно лежати… А це нерідко призводить до негативних наслідких: падає сатурація, навіть трапляється таке, що назад більш-менш нормальний стан уже не можна повернути.
Ось в цьому й полягають труднощі. Спілкуємося, намагаємося переконати і довести, що ситуація складна і виконувати всі рекомендації та настанови медичного персоналу життєво необхідно!
А ще буває складно, коли настає моральне вигорання: це коли пацієнтів дуже багато, усім потрібно приділити увагу, і коли що є сили робиш усе можливо, а позитивна динаміка не настає. От, все виконуєш без похибок, а легше людині не стає! Ти мучиш себе думками, і це забирає сили і страшенно втомлює, але це не фізична втома, а важка морально-психологічна…
– Можете згадати якийсь особливий випадок з історії вашої медичної практики?
-Минулої весни до нас на лікування поступив зовсім молодий 27-річний хлопець. Пам’ятаю, він був дуже важкий, критичний… Сатурація 70… Ми дивилися на нього, і думали: “Як страшно, він такий молодий і попереду має бути ціле життя!”. Звісно, увесь медичний персонал робив усе можливе, аби витягнути хворого, батьки докуповували ліки… Дякувати Богу, хлопець одужав, працює, повернувся до звичного життя. Завжди приємно згадувати це врятоване людське життя, за яке ми так боролися… Для нас, лікарів, це велика перемога.
З негативних спогадів… Це будь-яка смерть, яку я констатувала, в якій надавала реанімаційні заходи… Боляче за всіх, але коли помирала людина, яку я, хоч і не була особисто знайома, але все ж знала, це нестерпно важко. Дуже вражало, коли під час хвилі люди помирали родинами… У такі моменти усвідомлюєш, як потрібно цінувати життя, берегти себе і близьких, і не нехтувати елементарними захиснимими засобами.
-Як Ви абстрагуєтесь після важкого робочого дня? У Вас є хобі?
-Знаєте, мої дідусь і бабуся працювали в медицині: дідусь – хірургом у лікарні, бабуся – старшою медсестрою у поліклініці. Мої батьки далекі від медицини. А мені, мабуть, на генетичному рівні передалося, ось так, через покоління, бо я з дитинства мріяла стати лікарем, жодну іншу спеціальність і не розглядала. Лікар – і крапка. Моя бабуся, коли приходила після робочого дня додому, то обов’язково розказувала своїй родині, що трапилося на роботі, все-все, і всі разом тоді обговорювали. Так роблю і я: приходжу додому і починаю розказувати своїм близьким, що трапилося протягом робочої доби. Так у нас прийнято. Тому я не те, щоб хотіла абстрагуватися. Лікар – це ж поняття цілодобове. Я не можу переступити поріг свого дому і забути про це. Звісно, у мене є вільний час, родину, я люблю читати книги, подорожувати, відпочивати на природі, з чоловіком, друзями… Але я постійно на зв’язку. Може зателефонувати хтось із родичів, знайомих, проконсультуватися… Порадити – це ж не важко! І нічого поганого в тому, що я ні на мить не забуваю, що я лікар, я не бачу.
-З чим би хотіли звернутися до своїх колег та ніжинців?
-Просто хочу нагадати істину: бережіть один-одного. Про це постійно нагадують у всіх ЗМІ, це можна почути на кожному кроці, скажу і я: не ставтеся до хвороби легковажно, не нехтуйте елементарними загальноприйнятими правилами. Одягніть маску… Прекрасно розумію, як вона вже обридла, нам, лікарям, такуож…Але зараз це необхідно. Хочеться спілкуватися з людьми відкрито, щоб бачити обличчя один-одного, а не лише очі через щиток чи пластикові окуляри. Тож бережіть себе і близьких! Все буде добре!
