Хто з дівчат не мріяв про весілля? Раніше це було чи не найголовнішою подією у житті жінки, до якої родина майбутньої нареченої готувалась ретельно і заздалегідь. Це був як перехід у інше життя. І хоч таке життя часто було нелегким, засиджуватись у дівках ніхто не хотів. Краще нещасливий шлюб, ніж отримати статус «старої дівки». З роками погляди жінок, та і інститут сім’ї змінилися. Тепер жінки частіше самостійні і незалежні. А шлюб – це союз двох рівноцінних партнерів.
Але повернемося у минуле. Моя історія про сімейні звичаї та весільні обряди в Україні в 1950 роках минулого століття на прикладі села Шаболтасівка Чернігівської області. А написати її мене надихнула бабусина весільна «скриня», яку побачила у селі під час карантину.
Скриня – це дерев’яний ящик, часто з різьбою, орнаментами, що призначався для зберігання святкового одягу, рушників, полотна. В українських сім’ях 50-х років минулого століття, доньку видавали заміж обов’язково зі скринею, яка була вщент заповнена «приданим».
Традиційна українська сільська сім’я 1950-років була патріархальною. Сімейний побут чітко розподілявся на чоловічу і жіночу роботу. На рівноцінне партнерство тоді ніхто не зазіхав. Жінка повинна була знати своє місце. Вся хатня робота була на жінці. Сім’ї зазвичай були багатодітними. Жінка була дуже завантажена роботою, господарством та доглядом за дітьми. Слухаючи розповіді бабусі, та тепер вже покійної прабабусі про той період, мені здається, що жінки були щасливішими у період до шлюбу, ніж після нього.
До весілля доньки починали готуватися з самого народження. Старі люди казали: «Дочці годок – у скриньці рядок». Тобто щороку скриню майбутньої нареченої наповнювали різним крамом. У «придане» обов’язково мало входити: постільна білизна, рушники, корсет, спідниця, вишита сорочка і фартух. Коли дівчинка підростала, і в неї був хист до шиття, вона сама починала шити собі вбрання. Часто корсет, вишиванка, фартух були вишиті в різний час і різними людьми. Наприклад, корсет та сорочка моєї прапрабабусі Єфросинії передавалися з покоління в покоління і збереглися до цього часу.
Оскільки багатьом людям не вистачало грошей відразу пошити собі весільне вбрання, бувало й таке, що в одному і тому ж вбранні виходило заміж чи не все село. Більш багаті люди зверталися до матіски ( так у стародавні часи називали швачку), яких у селі на той час було декілька або якщо село невеличке, то взагалі – одна. За тканиною їздили аж у місто на базар або на ярмарку, яка могла відбуватися лише раз в рік. Тому вбрання готували заздалегідь. Тканина показувала статус сім’ї нареченої. Через це готувались до вибору дуже ретельно. Замість фати у нареченої був вінок із паперових квітів. Разом зі своїм майбутнім чоловіком вони їздили купувати його на базар. Оплачував вінок наречений. Вважалося, що це так званий подарунок перед весіллям.
Свататися до батьків нареченої ходив батько нареченого та друг сім’ї. Ні в якому випадку жінка. Вечеряли та розмовляли про майбутнє. Якщо дівчина була згодна вийти заміж за того парубка, то планували весілля. Якщо ні – дівчина могла втікати з дому. Нерідко, коли батьки проти волі дівчини видавали її заміж, переслідуючи корисні мотиви, або зважаючи на статус жениха.
Запрошували на весілля персонально. Це був цілий ритуал. Молода з двома дружками у святковому вбранні, вінках ходили по дворах запрошували родичів нареченої. Молодий з боярином запрошували родичів нареченого. Родичам говорили: «Казали батько, казали мати, і я кажу: приходьте на весілля у неділю на … годину». Якщо потенційних гостей не заставали вдома, запрошення писали крейдою на воротах.
Весілля гуляли три дні. У суботу у нареченої разом з дружками був так званий «дєвішнік», оскільки це останній день холостяцького життя. У неділю був самий пік святкування. З самого ранку молодий та молода разом зі сватами їхали на бричці до церкви вінчатися. Після цього починалося гуляння. Від достатку сім‘ї залежала кількість гостей. Кожен старався запросити якомога більше, аби люди всю наступну неділю тільки й розмовляли про їхнє весілля. Святкували в ті часи вдома. Готували багато різноманітної їжі (вареники, картоплю, холодець, борщ, рибу, компот) та влаштовували розваги та конкурси. З самого ранку до нареченої з дружками приходив наречений з бояринами (друзі нареченого) і викупали наречену. Дружки виспівували «Не продай брат сестру, за руб, за чотири і три золоті, гроші як полова – сестра чорноброва». За стіл всідалися з великим пафосом. Молодятам з піснями і танцями виносили коровай. Коровай у ті часи заміняв торт. До короваю підходили гості і клали на нього гроші чи якісь подарунки і примовляли: «Дарую рубля, щоб жили любя» чи «Дарую ступу з товкачем щоб не ходила до матері з плачем» та інші. Перші підходили батьки, потім хрещений і так далі.
Після гуляння молода кланялась батькам, сідала з молодим на бричку і їхали до нього. Ззаду до брички чіпляли ще одну з пожитками молодої та скринею. Якщо молода була багата, то брички було дві. Проводжали з танцями і музикою. Сусіди виходили на вулицю і співали. Особливим обрядом у селі Шаболтасівка на Чернігівщині, була «курка». Домашню курку з господарства нареченої обв’язували червоною стрічкою, вона разом з нареченою переїздила у нову хату. Молодих на порозі чекали батьки з хлібом і сіллю, запрошуючи їх до хати. Інші гості теж їхали до нареченого і гуляння продовжувалося вже в хаті молодого.
Зранку подруги молодої випікали смаколики і заносили їх у тарілках обмотаних хустками до спальні молодої співаючи «Ми ж до тебе «ім’я нареченої», ідемо, тобі снідати несемо» Заходячи у кімнату і ставлячи солодощі на стіл, вони сідали разом з нареченою їсти водночас промовляючи «От що ми й хотіли те ми і зробили, з тіста паляницю, з «ім‘я нареченої» молодицю». Так і закінчувалися святкові дні. А потім починалися тяжкі, трудові будні.
У селі Верба, що поруч, з Шаболтасівкою, події першого дня буденного життя у чоловіка розгорталися інакше, зовсім не святково. Курку, що привозила з собою наречена, різали. Варили суп. Їжу їла вся родина чоловіка, а пусті глиняні миски кидали об піч так, щоб вони розбивалися. При цьому примовляли: «щоб молодій робота була».
Таким було минуле моїх пращурів, яке, я вирішила закарбувати у вигляді спогадів та фотографій. Від моєї прапрабабусі мені передався її весільний одяг. Це дуже цінні родинні речі, що пронизані історією. Більшість елементів вбрання на фото родинні.
Тетяна Кунтиш, намисто та квартух надані жителькою села Шаболтасівка – Ганною Антонівною Штабою. Фотограф – Наталія Богдан
Джерело: cheline.com.ua
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.
