Сусідня з Талалаївською громадою, Дмитрівська, колишнього Бахмацького району, а тепер Ніжинського, одна з тих у нашому регіоні, яка найбільше потерпіла від навали рашистів у лютому-березні.
Пишуть у групі Талалаївська селищна територіальна громада:
“У середині квітня, коли окупантів вибили з наших територій, я робила репортаж із обстріляного ворогом Гайворона. Село з’єднував міст через річечку Басакова (права притока Ромена (басейн Дніпра)). Орки, відступаючи, розстріляли його із танка з метою зупинити наші війська.
І ось радісна новина — через цей життєво важливий міст уже пішов транспорт! Це і стало нагодою зустрітися з головою Дмитрівської громади Валентином БОЙКОМ.
Гайворон — його рідне село. До завершення децентралізації та створення Дмитрівської громади Валентин Борисович десять років працював сільським головою Гайворона. Після об’єднання у громаду входять села Дмитрівка (центр), Гайворон, Галка, Голінка, Терешиха, Кропивне, Рубанка, Смолове. Останнє, найменше. До початку війни там проживало 8 осіб. Окупанти його знищили повністю. Смолівці, головне, що всі живі, змушені були змінити місце проживання.
— У ніч на 25 лютого рашистська орда вже привалила у наші села, — згадує Валентин Борисович, — усвідомити дійсність було складно. Села нашої громади стали якраз на їхньому шляху від Конотопа у Київському напрямку. Цим шляхом ішла і жива сила противника, і дуже багато військової техніки, зброї. Вороги окупували тракторний табір, заселялися у хати жителів Гайворона. Тобто, тут у них був пункт дислокації. Я нікуди не тікав. Просив окупантів, щоб не чіпали населення.
Ці, перші, хто зайшли у село, грабували та наїдалися. Час тоді ніби зупинився. Я іду своїм рідним селом і мушу запитувати оцих недолюдків, які і російською не вміють говорити, куди я можу йти, куди не можу! І це у себе вдома! Це був той стан, коли не знав де себе подіти. Разом зі мною були тут і дружина, і син із невісткою.
У 20-х числах березня син вивіз жінок у безпечніше місце, бо тоді заходили нові ворожі сили і вже знаходитися у селі нам було дуже небезпечно. Ми перебралися у Дмитрівку, де здебільшого, не покидали окоп… До того часу наша група оборони вже отримала трохи зброї, була підкріплена військовими. І ми з боку Дмитрівки давали їм «прикурить». Із часу Другої світової наш край не переживав таких важких часів.
— Які моменти були найтяжчі?
— Найтяжче, коли гинуть люди. Односельці, які жили собі тихо і мирно. 22 березня рашисти розстріляли автомобіль із робітниками. Загинув житель Дмитрівки Анатолій Углач. Трьох інших людей, які були у тій машині, врятували медики «швидкої» з Талалаївки.
Дорога до Бахмача нам була перекрита і в усіх випадках жителям нашої громади надавали допомогу Талалаївські медики. Загинули три жителі Голінки. Володимир Нескуба рубав дрова, а саме йшли колони. Хтозна, що там оркам увиділося, але молодого чоловіка вони розстріляли. Через кілька днів осиротіла мати Галина Нескуба мала необережність відхилити фіранку та поглянути у вікно на колону. Її теж розстріляли нелюди.
Петро Ковалівський мав хворі нерви, їздив селом на велосипеді й обурювався, бо не міг второпати, що твориться. Його розстріляли… У Гайвороні загинули два чудових чоловіки. Богдану Ткаченку було тільки 28 років. Власної сім’ї ще не мав. Він працював у Ніжині. Приїхав до батьків у село. Дуже хороший хлопець був… Він мисливець, мав багато зброї. Микола Сидоренко незадовго до війни повернувся із зони ООС, служив. Їх рашисти «взяли», тримали у погребі. Розстріляли на болоті…
— Схоже, що була наводка зрадників?
— Схоже… Сподіваюся, що кожен отримає по заслузі! Зрадники — це найгірші, найстрашніші люди. На жаль, і їх немало…
— Але тих, хто вірить у нашу Перемогу і все робить для неї, звичайно ж більше?
— Однозначно. Таких людей і тримаюся в житті. Бо інакше — ніяк! Понад 80 садиб у громаді зазнали різного типу руйнувань. Усім треба допомога. А тут ще й міст розвалений. Душа розривалася, дивлячись на руїну. Для наших сіл це стратегічний об’єкт. Спочатку треба було розібрати завали. А чим?
Зателефонував ось до Володимира Григоровича і він прислав свою техніку, яка працювала тут кілька днів. Це був початок. Розумію, що на фоні руїн, які зробили ці дикі варвари по Україні, наш міст — не першочерговий об’єкт для відновлення. Це для нас міст важливий.
Мені вдалося знайти і залучити до роботи військових будівельників, а всі матеріали для будівництва купляли. Виручив брат Анатолій. Скажу, що він справді патріот свого краю. Живе в Яготині, а тут працює як фермер. Дав півмільйона на матеріали. У цей надтяжкий час я ніколи не дорожу і копійкою із власної зарплати для справи загальної. Дякуючи ЗСУ ми живемо і маємо змогу працювати і заробляти.
Зробили все згідно з технологією. Вже асфальтні роботи на мосту виконували за кошти держбюджету.Користуючись нагодою, хочу подякувати колегам із Талалаївської селищної ради, всім, хто нам допомагав. У Талалаївській лікарні надавали допомогу пораненим цивільним. Жителів громади, коли йшли бої, приймали сусіди і в себе вдома, і рідні, і знайомі, і просто добрі люди. Думаю, що це ті моменти, які ніколи не повинні забуватися.
Ми найближчі сусіди, отже і жити маємо, як найкращі родичі!І хоч міст робили у рамках дуже обмеженого бюджету, душу в нього вклали. Два сердечка з металу символізують єднання закоханих. Вже і замочок повісили, де викарбувано з любов’ю «Гайворон».…Все, що робиться з любов’ю, найогиднішому ворогу не по зубах! Україна була, є і буде, доки тримається вона на справжніх патріотах рідного краю!
Текст і фото Олександри ГОСТРОЇ.
На фото: Дмитрівський селищний голова Валентин БОЙКО з директором ПСП «Лан» Володимиром ЛУКАШЕМ зустрілися на відбудованому мосту. Ось там, позаду них, на галявині біля бані, відступаючи, окупанти поставили свій танк і увалили з нього по мосту. Дякуючи зусиллям селищного голови та добрій волі благодійників, через три місяці після знищення збудовано новий міст через річку.
